Свой 93-й день рождения 19 марта отмечает Лина Костенко – поэтесса-шестидесятница, диссидентка, классик украинской литературы и общественный деятель. Поэтесса родилась в 1930 году в городе Ржищев Киевской области в семье учителей, а затем вместе с родителями переехала в Киев. Когда будущей поэтессе было шесть лет – в 1936 году – ее отца как «врага народа» приговорили к 10 годам концлагерей.
Детство Лины Костенко пришлось на время Второй мировой войны. Об этом периоде поэтесса рассказывает мало, однако упоминания о войне есть в некоторых стихах.
Писать Костенко начала в литературной студии при журнале «Днепр», о которой заботился Андрей Малышко. Первые стихи поэтессы напечатали, когда ей было 16 лет. По окончании учебы в Киевском педагогическом и Московском литературном институтах, у нее было уже три сборника. Однако впоследствии стихи поэтессы начали выходить самиздатом. Позже на имя Лины Костенко вообще наложили табу в издательском мире, поэтому она вынуждена была писать «в стол» 16 лет. Причиной стала политическая позиция автора. Лина Костенко была одной из лидеров шестидесятнического движения и среди прочего, приходила на суды к диссидентам, которым власти СССР инкриминировали «антисоветскую деятельность и пропаганду».
За свою жизнь Лина Костенко не раз отказывалась от наград. Ее высказывание «Політичної біжутерії не ношу» стало крылатым.
Когда в 2022 году Россия начала полномасштабное вторжение в Украину поэтесса, впервые за 12 лет дала интервью. Она рассказала, что работала даже тогда, когда под Киевом шли бои.
«Я же отношусь к поколению, пережившему Вторую мировую войну. И эти бомбы в четыре часа утра — мне они привычны с детства. Теперь я снова услышала те же бомбы, более страшные, и, должен вам сказать, я не испугалась. Ни разу не пошла в укрытие. Оно гудит, думаю, хорошо, пусть: убьет, так убьет... Первый месяц, правда, не очень писалось. Первый месяц я следила за каждым шагом и нюансом этой войны. А потом взяла себя в руки и принялась писать, писать и все. А другие люди каждый в своей профессии делает свое», – рассказала Лина Костенко.
В день рождения поэтессы, вновь пришедшегося на войну, ZN.UA собрало строки ее авторства, перекликающиеся с нашим сегодняшним днем.
***
Доля не усміхається рабам. Доля усміхається людям.
***
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
***
У кожної нації свої хвороби. У Росії – невиліковна.
***
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
***
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
***
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
***
Жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що все може залишитися так само.
***
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
***
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
***
Пастораль XX сторіччя
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте - мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.