Как отметил академик Иван Дзюба, в Украине существовала культурная традиция — чествовать выдающихся деятелей сборниками посвященных им статей, темы которых близки юбиляру. Данная книга — возобновление доброй традиции, тем более что финансировала издание украинская диаспора Канады, а в наше нелегкое для серьезной украинской литературы время это не мелочь. Сам юбиляр, которому исполнилось 80 лет, человек известный не только в эмиграции, но и в метрополии, особенно после 1994 года, когда ему была присуждена Государственная премия Украины им. Тараса Шевченко в области публицистики за трехтомник «Україна атомного віку». Роман Олийнык-Рахманный — публицист широкого профиля: политолог, культуролог, литературовед, филолог, историк. Недавно это же издательство выпустило в свет книгу Р.Олийныка-Рахманного «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні, 1919—1939 роки», ощутимо раздвинув границы нашего представления о предмете исследования.
В первой части сборника авторы статей отдают должное культурному вкладу юбиляра, а вторая и третья посвящены актуальным проблемам как современности, так и прошлого, из которого она произросла, как общественно-политический, так и языково-литературным.
Профессор Анатоль Каминский из Нью-Йорка уже в названии «Україна як плацдарм протистояння між мирною революцією і мирною антиреволюцією» очерчивает и тему, и конфликт: «І якщо мирна революція є українською, національною і державною, то мирна антиреволюція є антиукраїнською, антинаціональною і антидержавною». Кажется, исчерпывающий дискурс. Автор добавляет, что ныне имеем парадоксальную ситуацию, «коли певні владні структури Української держави стояли і стоять на позиціях антиукраїнської державності і вину за цю антидержавну діяльність, яка призвела до зубожіння та занепаду суспільства, перекидають із себе на речників мирної революції. Їм значною мірою вдалося створити штучний міф, ніби не вони, залишаючись на владних посадах, а «демократи» і «націоналісти-самостійники», яких вони «відгородили» від влади, є причиною зубожіння населення і розвалу економіки». По мнению политолога, особенно важным для Украины и Европы является укрепление оси Киев — Варшава.
Доктор исторических наук Марта Богачевская-Хомяк из Вашингтона изучает украинские общественные организации и приходит к выводу, что в Украине их написанные программы несозвучны с их практической деятельностью... «Виявилося, що ідеологічні рухи в Україні відіграли радше ритуальну, аніж політичну чи організаційну роль». На некоторое время минор автора переходит в мажор: «Україна, всупереч безнастанним кассандрівським провіщенням, не потопає в різні, ані не розпадається на регіони». Поскольку «Україна є громадянським суспільством з державною ідентичністю». И на том, как говорится, нам спасибо. Но заканчивает госпожа Богачевская-Хомяк холодным душем: «Існування України, як віри і як ідеї, більше не залежить від здатності інтелігенції підтримувати його. Тепер від громадян залежить насичення цієї реальності змістом». Извините, но разве интеллигенция не относится к гражданам государства?
Киевские ученые Ярослав Дзыра, Григорий Штонь, Петр и Тарас Кононенко, Федор Погребенник (к сожалению, уже покойный, однако успел составить этот сборник) и его сын Владимир, Юрий Ковалив обращаются к творчеству Тараса Шевченко, Пантелеймона Кулиша, Натальи Левицкой-Холодной, Романа Олийныка-Рахманного и других.
Профессор Анатолий Погрибный в основу статьи «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» положил свой доклад, прочитанный в апреле 1999-го. Но с того времени мало что изменилось. Об этом свидетельствуют радиопередачи, которые и сегодня ведет Погрибный, и свежие факты, приведенные там. Торможение внедрения государственного языка в учебный процесс, по мнению автора, происходит исключительно по вине ректора, директора, части преподавателей, а не из-за сопротивления студентов.
Канадский профессор Ярослав Розумный в статье «До джерел проблем української діаспори в Канаді» пишет: «Ми продовжуємо будувати багатомільйонні храми, але недооцінюємо основне — високоякісні школи, хороші підручники з мови, культури, історії та не дбаємо про кваліфікованих учителів...»
Светлым лучиком надежды является разве что программное кредо И.Дзюбы: «Участь у збірнику широкого кола авторів як з метропольної України, так і з діаспори, є однією з прикмет формування жаданої культурної спільності, єдиного українського інтелектуального поля напруги».