Зустрічаємо Великдень: як це робили в старому Києві

2 апреля, 2010, 15:39 Распечатать

Коли мова заходить про народні традиції, зазвичай згадують в першу чергу такі, що побутували — в тому чи іншому втіленні — по всій Україні, та підтримувалися, хоча б частково, більше по селах та невеликих містечках...

Коли мова заходить про народні традиції, зазвичай згадують в першу чергу такі, що побутували — в тому чи іншому втіленні — по всій Україні, та підтримувалися, хоча б частково, більше по селах та невеликих містечках. Не бракує описів виготовлення великодніх писанок та іншої святкової продукції і смаколиків, та й купити це все тепер не проблема.

Втім, саме старий Київ був особливо багатий на власні звичаї, прийоми та рецепти. Величезний багатющий пласт київської міської культури (зокрема, звичаєвої, пісенної, побутової) з часів князівських і аж до пізньо-середньовічних дійшов до сучасників, крім хіба що деяких казок, переважно лише у вигляді музейних експонатів та наукової літератури. Останні століття привнесли в Київ багато нового, але нащадки тих старокиївських родів, які їх пережили, пам’ятають принаймні частину давніх переказів, звичок та традицій.

В Києві, завдяки особливостям його рельєфу, в старих центральних частинах - особливо біля пагорбів - залишилися (деякі, на щастя, й досі) острівці старої забудови, де роди жили століттями, часом в будинках, перебудованих чи заново зведених на старих насиджених місцях. В цих гніздах, щедро обрамлених зеленню, час йшов дещо інакше. В останні століття буремної нашої історії вони стали криївками київської автентики. Біля київських Гір, і аж до верхнього Подолу, можна було знайти родини, чиї прізвища походять з ще дохристиянських київських топонімів, або згадуються в князівській історії, в книгах київського магістрату, у цехових списках… І якщо старі речі рідко доживали до сьогоднішнього дня, то нематеріальна творчість, давні оповідки, рецепти, прийоми того чи іншого домашнього ремесла збереглися. В тих гніздах бабусі розповідали онукам ніде не надруковані старокиївські казки та оповідки, дитячі ігри та дівочі забави містили чимало київської архаїки, а частина святкових звичаїв дожили до сьогодення без принципових змін з літописних часів.

Готуючись до Великодня, київські господині, крім різноманітної великодньої випічки (пасок та пирогів), обов’язково робили сирні паски. Власне, саме сирна паска, котру готували останньою, вважалася найвишуканішою, її старокиївський рецепт називався «княжа» («князівка», «князівна», «Либідь», а ще — «підперезана»). З ніжним смаком та вигадливими прикрасами, ця паска й раніше робилася порівняно швидко, а з сучасними продуктами — взагалі за півгодини. Справа в тому, що цей оригінальний рецепт не потребує ані варки, ані відтискання сиру: паска формується з сирної маси, добре вимішаної зі сметаною, котру збивали з цукровою пудрою, ваніллю та цедрою, крихким печивом (раніше використовували крошку спеціальних коржів), сухофруктами та горішками, а також і шоколадом. На прикраси, котрі викладали у вигляді хреста, йшли цукати знаменитого київського сухого варення, виливали й шоколадні хрестики, які знімали за святковим столом дітям.

Сирну паску викладали гіркою на святковому блюді, й оздоблювали «короною» (обгортали широкою стрічкою пергаментного паперу, розмальованого великодніми символами та зверху підрізаного зубчиками). Обгорнуту паску «підперезували» — звідси й одна зі старих її назв — підв’язували, роблячи їй легку, ледь помітну «талію» мереживом, переплетеним з віночком квітів та «щасним» намистом.

«Щасне» намисто було необмінним атрибутом багатьох сакральних звичаїв у старому Києві. Щасне — від слова щастити, адже цим намистом користувалися для запитання дівочої долі, поколіннями передаючи від матері до доньки. «Щасні» намиста виготовлювалися за старовинними технологіями: керамічні намистини покривалися різнокольоровою, часто напівпрозорою глазур’ю, та вручну розписувалися символами життя, кохання, народження. Наприкінці зими у старому Києві дівчата йшли на київські гори зі своїми намистами, та, стаючи обличчям до Дніпра, кидали їх вниз зі схилу, приговорюючи: «Намисто, намисто, подай мені звістку!» Прикраси падали вниз на схили у сніг, а навесні, коли розтеплювалося, сходив сніг та починали зеленіти пагорби, намисто годилося відшукати, але вже наодинці. Зачепити чуже намисто вважалося вчинком не лише негідним, але й вкрай небезпечним: адже тоді всі гріхи й негаразди як господині намиста, так і всього її роду переходили на того, хто доторкнувся до не свого.

Тлумачили ж вістку намиста таким чином: якщо воно лягло на траву, і крізь нього проросли квіти — чудовий знак на кохання, а якщо пораховані галузки зелені були парні — то ще й на шлюб протягом року. Якщо намисто зачепилося й повисло на кущах чи підліску — судженого не чекати цього року. Якщо намисто переплуталося жужмом — на плітки. Найгіршою ознакою було, якщо намисто розривалося — це віщувало смерть. Але і в такому разі дівчина мала другий шанс: якщо їй вдавалося зібрати розкидані намистини, доля мала скоритися!

Цікаво, що використання щасного намиста у гаданнях та як прикрасу-родовий оберіг на сакральних стравах продовжилося з язичницьких часів (ним обв’язували весільний хліб) в християнські. Описане дівоче гадання у Києві християнському починалося перед Великим постом та завершувалося у Вербну неділю. Оскільки щасне намисто, неодмінний свідок ламання шлюбного хлібу, тепер ще й багаторазово святилося разом з паскою, то вважалося особливо цінним.

Навіть за радянських часів у київських художніх салонах можна було купити таке намисто, щоправда, малюнки на глазурованих намистинах вже часто ставали абстрактними й умовними. Авторка цієї статті в дитинстві бачила, як старші дівчата відтворювали старовинний звичай, розповідаючи про нього учасницям дійства — киянкам у перших поколіннях.

Перед освяченням в центр сирної паски слід встромити запалену свічку з маленьким серветковим «комірцем», цю свічку засвічують й сідаючи за великодню гостину. Ріжуть сирну паску товстою шовковою ниткою або просто відділяють порції великими ложками. Княжа паска готується з сюрпризами — в неї кладуть маленькі символічні подаруночки (фігурки, монетки, каблучки, тощо), щоб вистачило на всіх.

Серед всіх інших великодніх страв княжа паска, мабуть, є одним з найдоступніших рецептів для спільної з дітьми (навіть маленькими) творчості, під час якої — особливо підходящий настрій розповісти про свято, українські традиції та звичаї, а, можливо, й вигадати свої.

Те саме стосується й спільного виготовлення великодніх яєць. Крім класичних українських писанок, дряпанок і крашанок, в старому Києві славилися й місцеві оригінальні техніки. Про частину з них більш відомо: наприклад, оформлені бісером сувенірні яйця можна й зараз купити в столиці. Раніше саме їх називали «райськими». Правда, нині традиційна київська, дуже вишукана бісерно-лакова техніка дещо спрощена, однак, трапляються й вигадливі варіації у продовження старокиївської традиції. Такі яйця раніше розписувалися кольоровим лаком, центральними елементами були маленькі образки (малювали голками або клеїли маленькі готові образки з паперу, овальної форми), а візерунки викладали дрібним різнокольоровим напівпрозорим бісером. Бідніші кияни використовували підфарбований білок та фарбоване дрібне пшоно.

Не меншою популярністю в старому Києві користувалися техніки «подільська пістря», мережанки та шнурівки. Пістрею називалася напівшовкова тонка тканина з дрібними квітковими візерунками, котру виробляли на київському Подолі. Практичні киянки залишали обрізки цієї квітчастої тканини, щоб виклеювати аплікації на великодніх яйцях.

Вирізані з тканини квіточки-листочки клеїли на білі чи руді яйця або крашанки з допомогою завареному крохмалю або білку, доповнювали блискітками. Для прикрашених таким чином яєць робили «кубельце» — на плетену з лози тарілку по краю підв’язували стрічкою підфарбовані пір’ячка.

Мережанками назвалися великодні яйця, прикрашені натуральним мереживом. Його витягали вологим праскою трохи по дузі та опоясували, приклеюючи на білі чи кольорові яйця. Кубельця під мережанки теж виготовляли спеціальні — плели гачком білі або різнокольорові серветки з припіднятими гофрованими краями, туго крохмалили. Також вдавалися до техніки «шнурівка»: на яйця наклеювали візерунки з кольорових шнурів або товстих ниток. Популярними були малюнки «сонечко» (спіралька з промінчиками), хвиляста сварга, зигзаги.

Досі в Києві продаються виготовлені за прадідівськими взірцями великодні кошики для пасок та інших смаколиків: їх верхні частини виготовлялися нещільною сіткою з використанням фарбованої лози, в яку вплітали квіти, стрічки, мереживо, обов’язково з вербовими гілками, освяченими у Вербну неділю. Накривали такі кошики білими мережаними рушниками з вишитими золотими шовковими хрестиками.

Нині старокиївські техніки й рецепти відроджують та творчо розвивають київські пластуни — результати дитячих старань та фантазії можна побачити на Великдень у київських храмах. Вивчити ці техніки можуть всі охочі на майстер-класах. Міські великодні традиції, і серед них оригінальні київські, збережені в старокиївських родинах, збагачують українську духовну палітру, та можуть бути основою сучасної творчості всіх українців, які не задовольняються попсою.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №23, 16 июня-22 июня Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно