В битве судеб, политик и систем

30 мая, 2008, 12:47 Распечатать Выпуск №20, 30 мая-6 июня

Четыре года назад, 26 мая 2004-го, остановилось сердце выдающегося украинского поэта и прозаика, актера, кинорежиссера и сценариста Николая Винграновского...

Четыре года назад, 26 мая 2004-го, остановилось сердце выдающегося украинского поэта и прозаика, актера, кинорежиссера и сценариста Николая Винграновского. В историю украинской литературы ХХ века он вошел как один из наиболее талантливых поэтов-шестидесятников. Вот как вспоминает о Николае Степановиче другой представитель того поколения художников-патриотов — поэт Борис Олийнык:

«Люди привыкли все на свете расписывать по клеткам или кругам для удобства, а точнее — чтобы меньше думать. Уже около сорока лет в литературе вращается такое себе ограждение по имени «шестидесятники», в которое затолкали группу преимущественно поэтов, но отчасти и прозаиков.

Оно, может, по часовой стрелке или возрастному цензу и резонно. Более того, определенная категория писательства способна существовать только в группе, поскольку наедине со временем и читателем — не тянет партитуры.

Я же осмелюсь говорить о Поэте, который вырвался из группы и из временного отряда, — о Николае Винграновском. И изо всех сил удерживаться от велеречивости, чтоб словесной пургой не оскорбить сияние Поэзии этого Великого Мастера и равновеликого по росту сына Украины.

Возвышается Винграновский над творчеством вообще еще и тем, что принадлежит к крылу личностей, во все времена обозначающих Ренессанс. И по размаху — поэт, актер, кинорежиссер, прозаик, и по глубине и космичности постижения Украины, Вселенной и себя в Украине.

По этому случаю осмелюсь напомнить из своего недавнего:

Всевишній,

Що в долонях світ трима,

Простить і боягузові,

Дарма,

Що перед окупантом

горбив спину.

Лише вовіки

прощення нема —

Поету,

що мовчить у злу годину,

Коли народ

в бивають крадькома.

Николай Винграновский, в отличие от многих из нас, не молчал и в то время, когда именно понятие украинскости было на глухом замке:

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

С такой шевченковской гордостью и болью сказать о своем народе судьба позволила весьма и весьма немногим. Николаю Винграновскому не только позволила, но и благословила.

***

До порога моєї землі

Поспішай, моя доле строга.

Коле осінь золоторога

Теплі лапи сумних журавлів.

В зачарованій млі на ріллі

Розверсталася сива дорога...

До порога моєї землі

Поспішай, моя доле строга.

Віддаю тобі волю свою,

Віддаю тобі силу, доле,

І думок незасніжене поле,

І незлого себе віддаю.

1956

***

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі!

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,

Як хрест і плоть мого життя і віку,

І тому доля моя, щастя моє, біль

Йому належать звіку і довіку.

У битві доль, політик і систем

Мої набої — у його гарматах.

Я не слуга його, я — син його на чатах,

Я син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я — син його по крові і кістках,

І по могилах, і по ідеалах.

Не вам з оскіпленими

душами в забралах

Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально:

— Якщо народ мій числиться

формально,

Тоді я дійсно — дійсний формаліст!

Та де вже дінешся, раз мир заколосив

Пустоколоссям вашим в сиві ночі,

Жаль одного, що в леті до краси

Народу ніколи і плюнуть вам у очі.

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я — гнівний меч його,

що від Дніпра до звізд!

1960

***

Не маю зла до жодного народу,

До жодного народу в світі зла не маю,

Чому ж тоді все важчає мені

На світі жити в множині духовній?

Тоді від чого ж якось так мені стає,

Неначе я у чомусь завинився

Перед своїм народом немаленьким,

Я завинив, бо не доніс чогось,

Чогось такого необхідного, одного,

Що міг нести один лиш тільки я...

Чи, може, це шмат хліба, того хліба,

Що їсть душа із першим молоком,

А потім дивиться на світ очима правди

І, не затуркана, з незламаним хребтом,

Живе і множить правду і добро

У себе в білій хаті і планеті?..

Чи, може, сам не випростаний я,

Не маю мужності і того духу в слові,

Що пропікає світ і все на світі

І стверджує і волю, і любов?!

Я точно знаю, звідкіль

взялось в мені це почуття:

Воно від космосу...

Воно від космосу, бо стало

Усе видніше в серці й голові,

Все збільшилось,

згострішало від миті,

Як випростали небо кораблі...

Мабуть, тому й таке

чуття у мене,

Що, ідучи з віків,

чогось одного,

Найнеобхіднішого,

не доніс я, ні!

Саме чого? — здоров’я, миру, щастя?..

А зрілість кладе руку на плече...

1965

***

Шепоче дощ про тебе у траві,

Ріку читає сірими очима.

Ідуть з роботи землі степові,

Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,

У зайченят ростуть веселі зуби,

І кавуняче зернятко стекло

Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,

Ліси на глину, на пісок опали.

Лиш ти одна, мені одна лиш ти

Мій палиш сон і душу мою палиш.

1974

***

Вночі, середночі хтось тихо

До мого слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо — Час прийшов.

Прийшов і став. І вже нікуди

Не заховатись, не втекти,

На загубитись поміж люди,

Не замінити серце в грудях,

Нікого в світі — Час і ти.

Прийшов і став. І я побачив:

У погляді його сухім

Ніхто не любить і не плаче,

І не біжить ніхто, й не скаче, —

У ньому — однаково всім.

Усім однаково: і сущим,

І тим, що будуть, що були,

Однаково морям і пущам,

Словам безсмертним і вмирущим —

Нікому слави і хули!..

Та я сказав: що хочеш, Часе,

Усе віддам тобі по край —

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

Не зачіпай його, малого,

Не бий його і не пали,

Бо перед ним іще дорога,

Бо перед ним багато й много,

І ми із ним ще не жили!

Ще все нам з ним — передсвітання:

І перші сльози перших снів,

І перший сніг з усіх снігів,

І перший берег з берегів,

Й любов ота, що є остання!

І гуркіт молодої зливи,

І тьохкіт серця уночі,

І білий цвіт, і камінь сивий,

Солодкий сон оси і сливи,

Й сови у присмерку сплачі.

Ще все нам з ним —

сама тривога,

Ще все нам з ним не відбуло,

Ще все нам радісно і довго,

Ще все нам з ним,

як перед Богом

Кажу тобі, — не перейшло!..

Все те, що хоче, — обіймає

У неодмінності своїй,

І Слово серцем напуває,

І Слово більше не вертає...

Моє ж живе ще — пожалій!..

Я знаю, ти в своєму плині

Нікому спуску не даєш,

Ані державі, ні дитині,

Ні сивині, ані дружині! —

Безсмертно сієш,

смертно жнеш!

І з невблаганними очима

Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,

І темінь в тебе за плечима,

Й поперед тебе тьма-темнина,

Й тобі нічого не болить!

Чи солодко, а чи солоно

Тобі дарма — нема чи є...

А тут — і трепетно й шовково! —

А тут животворяще Слово

Мого народу і моє!

Це слово людської надії,

Це слово крізь хрести і прах,

Крізь пил віків, усе в сльозах,

Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах!..

Вночі, середночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо — Час прийшов...

1986

***

Країно чорних брів й важких

повільних губ,

Темнавих губ, що їх не процілуєш,

Як тепло ти лежиш!

Як тепло ти німуєш!

І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,

Навпомацки по шепітній воді,

І над водою й очеретом тиша

Виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,

А тут, а тут,

де все тривога й щем,

Де до душі душа притислась й хоче

Іще, іще!.. Але куди ж іще?..

2003

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №35, 22 сентября-28 сентября Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно