УКРАЇНА МАРГІНАЛЬНА

16 мая, 2003, 00:00 Распечатать

У цій статті, написаній ще в жовтні 1993-го, О. К. спробував детально розшифрувати спрощену символіку асоціацій...

У цій статті, написаній ще в жовтні 1993-го, О. К. спробував детально розшифрувати спрощену символіку асоціацій. Хай дарують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкро-венність, а лише передчуття правди.

Не люблю нинішню Україну, і не лише сьогоднішню, матеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу — виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси. Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють раtrіа як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як — гідроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».

Годі любити Україну містичну — компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины, — влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунивно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ. Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших — те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.

Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо «пан або пропав». Колись мої предки — простодушні східняки — перейшли Батиєві дорогу в Європу, не думаючи, наскільки це доцільно. Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і — врешті — свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило прогнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна. Врешті, не обов’язково ходити в глиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час поет Павличко ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації. Власні імена в даному контексті не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.

Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова: подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду. Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краї — від банальних проявів солодунства (див. Онанізм Патріотичний) через спів патріотичних пісень за чаркою або призначення міністром п.Слєпічева до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва. (Добре, що хоч німці тевтонців не відроджують).

Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською. Моральний імператив «пан або пропав» вигадали наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід українського буття — звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном — розрада на зразок царства небесного... Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилось обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.

Сьогоднішня Україна подібна до колишньої, плеканої уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція — до королівства когось з Людовиків. Чи люблять французи Францію — сумніваюсь, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їх національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду? Любити міфічну Україну легко в стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей. Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив’язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторій треба виколювати очі. Воно, звичайно, не складно, от тільки чи потрібно? Можна згадати традиції Івана Ґонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. Врешті, в Югославії мали аналогічну спробу реставрації давніх методів державотворчості. От тільки, як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої української держави? Якщо хтось сьогодні голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити — для політичних українців. Бо етнічних залишилось, мабуть, чоловік сорок, враховуючи усі кровозмішання з часів половецьких.

Якщо відстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути. Між тим, і націоналізм — як засіб здобути національну державу — після грудня 91-го потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборення держави як такої, а її захист — політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу.

Захист як зміцнення, розвиток, збагачення. Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне та матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів. Хлопчаки, які волають «Україна для українців!», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше — «Світ для України!» Маю вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №29, 11 августа-17 августа Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно