Синдром графа Монте-Крісто

Людина, одержима жагою помсти, хоч як це гірко усвідомлювати, відбирає роки повноцінного життя лише в самої себе.

Який театр!

Жінки й слони ніколи не забувають образу.

Гектор Х’ю Манро, шотландський письменник

Зі свого вікна я бачу дивного чоловіка. Він завжди прогулюється одним маршрутом, дивлячись собі під ноги. Плечі його опущені, обличчя напружене, він, певне, й сам не пам’ятає, коли востаннє усміхався. Якщо перехожі запитують у нього дорогу до найближчого театру, він сердиться. «Який, до біса, театр?! — хочеться вигукнути йому. — Ви що, не бачите, я лаюся з дружиною?»

Це мій приятель Кеша кілька років тому. Я спускаюся до нього, й ми разом гуляємо у сквері. Мені кортить взяти його під руку. Я бачив по телеку: так допомагають людині, враженій декомпресією, — коли повільно-повільно піднімають її з глибини на рятівну, але водночас смертельно небезпечну, поверхню.

Кешка справді не при собі. Мені навіть здається, він увесь час тремтить — якоюсь невидимою, внутрішньою дрожжю. Мій приятель одержимий планами помсти колишній дружині, яка з того ж таки почуття помсти — за розлучення — відібрала в нього через суд маленьку доньку.

Між іншим, донька її — прийомна, від попереднього Кешкиного шлюбу. По-моєму, тут навіть Евріпід відпочиває — з його Медеєю, яка з помсти чоловікові вбила власних синів...

Ось уже багато місяців мій при­ятель не може ні думати, ні говорити про щось інше, крім як про «оту». Але мені хочеться вірити, що це божевілля в приятеля — незалежно від фіналу судового позову — все ж незабаром минеться. Хоча я знаю, що «попіл Клааса» може стукати в серце ураженої людини багато років. І може перерости навіть у маніакальну мстивість, озлобленість на всіх і все, а то й обернутися важкою хворобою, причому не тільки психічною.

Адже образа й жага помсти пожирають не кривдника — той звичайно про це, на щастя, нічого не відає. Вони отруюють життя самого месника, залишаючи після себе нові випалені дощенту ділянки його душі. Це начебто подовжений кумулятивний ефект від тієї ж раніше завданої травми, тільки тепер ціна його набагато вища — місяці й роки повноцінного життя, яке скривджений, котрий з гіркотою усвідомить це пізніше, забирає вже сам у себе.

Пес, що безперервно полює на власного хвоста, — ось іще один вбивчо точний образ на цю ж тему.

Такий одержимий месник живе тільки минулим. Майбутнє ж пов’язується для нього лише з помстою, ну а сьогодення начебто й зовсім не існує. Той же Кешка, під­вівши якось голову, побачив поруч зі своїм будинком прекрасну вежу: здалося, її збудували буквально за ніч. Насправді ж будівництво, причому досить голос­не, закінчилося ще півроку тому.

Почуття помсти звичайно визріває за кілька етапів.

Цього не може бути! Не вірю!

Як він(вона) міг(могла)?

Але чому я?

Я помщуся йому (їй)!

І, нарешті, найнебезпечніше: я помщуся вам усім!

Це коли невдоволена жага помсти вже так розпирає людину, що за відсутності реального кривд­ника їй стає байдуже, з ким зводити рахунки. І тоді об’єктом помсти запросто може стати хтось просто найбільш для цього доступний — ні в чому не винний підлеглий, близька людина, яка живе поруч, слабкий однокласник або салага — товариш по службі.

Помста як покарання... себе?

Неправильно думати, що несамовита пристрасть, описана в «Гамлеті» й «Венеціанському купці», пішли в небуття разом із шекспірівською епохою. Помста й нині зустрічається в нашому житті на кожному кроці, часом навіть більш кривава й витончена, ніж тоді. Просто пересичені інформацією, заворожені кліповістю її миготіння на екрані, ми не встигаємо усвідомити: те, що діється навколо, — ланки одного ланцюга.

Пригадаймо ж слюсаря, який підірвав житловий будинок в Архангельську. Карикатури на Голокост. Трагічну загибель журналістки Ганни Політковської. Полювання чеченського лідера Рамзана Кадирова на вбивць батька. Сочинську красуню зі спотвореним кислотою обличчям. Безутішного батька родини, який зарізав швейцарського авіадиспетчера...

Не варто, звичайно, уявляти світ як чергу з охочих помститися. Водночас всесвітня історія багато в чому є історія безкінечних образ і помст і виявлених при цьо­му ницості й високості людського духу.

Що ж, жага помсти як відповідь на вражене самолюбство або гідність — одна з найсильніших природних емоцій, можливо, не менш потрібна нам, ніж любов. Ніцше навіть називав помсту найсильнішим з інстинктів. Чи випадково для нас важливий навіть ефект від переживання чужого задоволеного почуття помсти? Пригадаймо, на які сильні емоції були здатні ми не тільки від «Графа Монте-Крісто», але й від якогось невибагливого «Вороши­лов­ського стрільця», не кажучи вже про індійський ширвжиток а-ля «Помста й закон».

Етимологічно саме поняття «помста», «помститися» означає, напевне, прагнення скривдженого поставити кривдника на місце, на своє місце. Насправді ж месник швидше хоче саме розрахуватися з «поганим собою», покаравши в особі кривдника цього «поганого себе». Тобто у кожному акті відплати майже неминуче можна знайти підгрунтя якоїсь особистої драми, складних відносин героя з самим собою.

От злодюжка провів кілька років у в’язниці, після чого з’явився просто в зал суду й застрелив людину в мантії. Зрозуміло, за що — за те, що вважав винесений суддею вирок несправедливим. Проте це мотив, так би мовити, першого рівня, достатній для слідчого-новачка. Досвід­чений же «слідак» напевно здогадається, що майбутній месник до того ж не знайшов у собі сили протистояти мерзенним внутрікамерним порядкам; ці страждання й зумовили вчинення ним нового й, на перший погляд, абсолютно безглуздого злочину.

Або: банкір замовив податкового чиновника, який своєю перевіркою практично розорив банк. Але для чиновника — це його робота. Та й який сенс махати кулаками після бійки, ризикуючи дістати чималий строк? Зрештою, чи не банкірові знати, що гроші — річ наживна?

Ні, тут напевно криється якась глибока емоційна образа. А що, коли чиновник вимагав непомірного хабара й, отримавши менше бажаного, кинув банкіра? Погодитеся, це докорінно змінює бачення ситуації.

Учинивши акт відплати, колишній зек, а можливо, й банкір, сподівались очиститися від принизливого ореолу «опущених» — й у власних очах, і в очах знайомих. Виплеснути сильну емоцію, покінчити з самоїдством виявилося для них важливіше, ніж зберегти формальну свободу.

Нерідко ми болісно зачіпаємо самолюбство ближнього, навіть не замислюючись про це. Багато років тому такий собі юний провінціал, який вступив до столичної школи, на «спасибі» математички за оформлення кабінету простодушно бовкнув при всьому класі: «На здоров’я!» Та, природно, сприйняла це як глузування, стосунки з нею в «кривдника» були безнадійно зіпсовані, що зрештою зумовило вибір ним гуманітарного шляху, завдяки чому, до речі, народилися й ці нотатки.

Або взяти того ж таки Кешку. Він не відразу зумів зрозуміти, що «розлюбив» для жінки — зов­сім не те ж саме, що для чоловіка. Принаймні тому, що вони принципово по-різному ставляться до шлюбу. Спробуймо ж поглянути на шлюбний союз як на певну угоду сторін, де один партнер використовував, а потім у зручний момент підвів другого. Це вже, погодьтеся, те ж саме, що зрада Батьківщини, після чого цілком логічно має бути «страта».

Учімося правильно ненавидіти

Хто стримує гнів,
що пробудився,

як колісницю,
яка зійшла зі шляху,

того я називаю колісничним;

решта просто тримають віжки.

Будда

Повторю: порив випустити лють, позбутися гнітючої образи є цілком нормальний, відповідає людській природі. Інша річ — наскільки нам удається контролювати свої емоції.

У юному віці це, зрозуміло, найскладніше. Тим більше що нас же не навчають правильно ненавидіти — нас учать тільки любити. І нині будь-які сильні емоції, особливо ті, які дорослі вважають для дитини шкідливими, вони воліють просто гасити.

Тим часом сучасні психологи радять не кидатися до малюка, який плаче, не поспішати заспокоювати його. Виявляється, важливо, щоб він, хоч і при дорослому, але пережив фізичне вираження страждання (той же плач, дрож) доти, доки воно не припиниться саме собою. І лише потім слід заспокоїти маля.

Дитина, яка змогла звикнути до вияву власної емоції, прийняти її, в остаточному підсумку й легше переживає образу.

Для дорослих, котрі так і не навчилися керувати своїм емоційним станом, придумано безліч спо­собів розрядки. Можна встановити опудало боса в офісі й гарненько відлупцювати його під час кава-брейку. Або найняти в сім’ю, як це було в однойменному фільмі, «слухача», котрий почне стоїчно приймати на себе всі виплески неврівноважених домочадців, а за відсутності такого покласти цю незавидну місію на тих же близь­ких. Можна, нарешті, надряпати про свої переживання розпо­відь у власному блогу або навіть роман.

Швидше пережити образу непогано допомагають зміна звичної обстановки, перенесення уваги на новий об’єкт, який несе сильні замінні емоції, — це може бути любовна пристрасть або захоплюючий творчий проект. У кожному разі, особливо попервах, важливо якнайбільше перебувати серед людей, перед котрими можна виговоритися.

Що стосується зрілої людини, тут може знайтися задачка складніша: чому б не спробувати усвідомлено, без усіх цих психотерапевтичних підпірок, зректися планів своєї маленької «бурі в пустелі»?

Чи варто повертати скалку дереву?

Вдумаємося, що таке помста. Так, агресія. Так, зло, заподіяне іншому, — але ж ще й задоволення від цього зла! Виходить зов­сім за Шварцом: борючись із драконом, ти сам стаєш частиною цього дракона.

І ще промовисте спостереження: важко знайти того, кого ощасливила б така бажана відплата. Мало того, після цього дуже часто буває депресія. Чи не тому, що помста як подія в житті людини деструктивна, у ліпшому разі — це лише пустушка, плацебо?

Упасти не соромно, кажуть мудреці, соромно не піднятися. Так задумаймося ж: помститися — це піднятися?

Але ж месник відновлює статус-кво! — можливо, заперечать мені. Приміром, актор Андрій Панін аж ніяк не вважає почуття свого героя з серіалу «Бригада», котрий мститься за брата, злим чи неконструктивним.

— Якби кожен знав: коли він вчинить таке, за що йому завжди помстяться, й не якась там держава, а прийдуть люди й довбешку відірвуть... Держава може дати п’ять чи сім років за вбивство. А якби, впіймавши того, хто людей викрадав, особливо дітей, — у наручники його й віддавали родичам. Ото фантазія розбурхається в людей! Ото покарання буде!..

Але ось письменник і філософ Олександр Круглов, автор книжки «Перші наближення. Словник афоризмів-визначень», кваліфікує помсту як «справедливість, яка відновлюється ницістю». Посила­юся на думку й іншого російського філософа, А.Андрєєва. Він теж говорить про помсту як про відновлення справедливості, але як про акт надмірний, із доважком з інших кривд, із ненависті.

Я б тільки уточнив природу цієї надмірності. А вона в тому, щоб спихнути на кривдника й свою частину провини у конфлікті. Тим часом провина скривдженого, нехай і неочевидна, непряма, є майже завжди й часом вона сумірна з провиною самого кривдника.

Знаю-знаю, переконати ображену людину філософським просторікуванням непросто. Погляньмо ж на ситуацію з суто життєвого боку. Хіба людина, яка скривдила нас, вчинила так не тому, що просто хотіла вижити — кудись пробитися, чогось досягти, загалом, «бути не гіршою за людей»? Господь уже покарав її тим, що не дав ні належного розуму, ні таланту, аби домогтися цієї мети гідними засобами — саму тільки гординю. Чи варто такому ще й мститися?

А от те, що йому вдалося завдати нам смертельної образи — це сигнал про нашу вразливість. Принаймні про те, що досі ми не навчилися співіснувати в гармонії зі світом, не наживаючи ворогів і не потрапляючи в тупикові для себе ситуації.

Виходить, ми маємо бути вдячні кривдникові, котрий тепер, а не набагато пізніше, дав нам змогу зрозуміти це. А може, ми навіть самі інстинктивно шукали того, хто зупинив би нас на підступному шляху й допоміг здивуватися, у гонитві за якими химерами змарновано найкращі роки?

Задумаєшся над усім цим — і, їй-богу, відчуваєш, як зароджується почуття вдячності до нещодавнього супостата...

Так чи інакше, поміркувати про природу почуття помсти іноді набагато продуктивніше, ніж, витягнувши скапку з пальця, лише наполегливо намагатися повернути її дереву. Пам’ятаймо ж, що й досвід образ, як усякий новий досвід, несе для нашого розвитку раціональне зерно, а отже, навіть із трупика нереалізованої помсти можна мати чималу користь.

…Ну а універсальні ліки для всіх охочих до помсти добре відомі, це — час. От і в мого Кешки помалу все нормалізувалося. Правда, нещодавно він потрапив у санаторій, де відпочивав колись із дружиною, й там на нього знову накотило, й він знову пролаявся з «отією» всю свою вечірню прогулянку, а потім ще пішов у бар і напився там, і навіть плакав.

Ранком він подзвонив мені з номера: «Прикинь, клинок витяг, а кінчик з отрутою, виходить, залишився глибоко в серці...» Але при цьому було добре чутно, як він усміхається...