«НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ...»

Їхати чи не їхати?

Можливо, живемо краще, ніж вважається. Та гірше, ніж хотілося б. Зміни все-таки є. Хоча б у тому, що дедалі менше розраховуємо на державу, а дедалі більше на себе, на власні сили. Свобода та демократія, принесені нашою незалежністю, — це відповідальність за себе та свої вчинки. І якщо життя не завжди таке, як того хотілося б чи на яке ми заслуговуємо, то найчастіше доводиться приймати кардинальні рішення аж до пошуку кращої долі поза Батьківщиною. І багато хто залишає насиджені місця (часто — непогано насиджені!) і кидається в коловорот і невідомість під назвою «еміграція».

Якось В’ячеслав Чорновіл сказав, що «такою розсіяністю по світу, як українці, може похвалитися (чи засмутитися?) хіба що лише біблійний єврейський народ». Звичайно, не від хорошого життя розбрелися світом люди України — нині, лише за офіційними даними, вони проживають у 55 країнах світу.

За останні 10—12 років виїхало чимало українців. Фахівці називають цифру в сім мільйонів чоловік. Жахливо, що ці люди — найактивніша, працездатна та готова долати труднощі частина населення. Ось і виявляється: не так добре там, де нас немає, як погано там, де ми є. А що робити, якщо життя застало зненацька й поставило умову? Що робити, якщо розумна, освічена людина опинилася в становищі внутрішнього емігранта? Вихід шукають різними способами, у тому числі й шляхом трудової міграції.

До того, що з України їдуть легально та нелегально, їдуть у величезних кількостях, які вчора ще уявити було неможливо, звикли на подив легко. Їдуть із Києва, Чернівців, Харкова й Одеси, із сіл і селищ. Їдуть усі: євреї й українці, росіяни та поляки, музиканти й філологи, вчені-ядерники та юнаки призовного віку (ці, щоправда, не їдуть, а втікають), інженери та повії, футболісти та слюсарі, дилетанти комерції та аси злочинності, лікарі й селяни, поодинці та сім’ями. Вся Європа, обидві Америки й Австралія з наростаючим жахом дивляться на цей потік еміграції. І лише сама Україна байдуже ставиться до цього. Хіба що хто-небудь із журналістів опублікує чергову статтю про «відплив мізків» (про «відплив умілих і працьовитих рук» пишуть значно рідше, певне, журналістам, як інтелігентам, своє болючіше).

Сьогодні кілька мільйонів українців працюють у Росії, 300—400 тисяч — у Білорусії, майже півмільйона — у Португалії, 350 тисяч — у Греції, у США — близько одного мільйона, у Канаді — менше ніж мільйон (без мільйонної української діаспори), у Німеччині — 450 тисяч... Це — офіційна статистика. Реальні цифри набагато більші.

По суті, у світі є дві України. Перша — багатомільйонна країна, друга — діаспора. Майже 15 мільйонів чоловік у різних країнах називають себе українцями. Причому майже половина з них живе в країнах СНД. І ця так звана близька діаспора багато в чому відрізняється від діаспори заокеанської. Хоча б тим, що далекі українці ставляться до історичної батьківщини, як діти, котрі давно подорослішали, які завжди намагаються допомогти батькам, осучаснити їх, а іноді й нав’язати «застарілим предкам» свій спосіб життя. Українці ж близького зарубіжжя — «діти» ще не настільки самостійні, матеріально уразливі, тому їм самим найчастіше потрібна підтримка. А також віра та надія, що материнська держава обов’язково прийде на допомогу, якщо щось не складеться в новій батьківщині.

Побратими на Заході зуміли зберегти національну самосвідомість, вірність рідній мові, культурі, традиціям і звичаям свого народу. А представники близької діаспори, які проживали на території колишнього Союзу й після його розпаду перетворилися на національні меншини, можуть узагалі втратити мову, оскільки не мають національної освітньої мережі, засобів масової інформації й тому потребують допомоги Української держави.

Ось лист до Верховної Ради одного фермера з-під Вінніпега: «Українське зерно, привезене колись першими переселенцями до Канади, багато в чому змінило образ цієї країни. Сьогодні настав час повернути це зерно предків додому, допомогти зреформувати Україну. Це буде символом нашої подяки за все добре, що наша друга батьківщина, Канада, отримала від України більш ніж сто років тому».

А ось лист із Греції, де шостий рік працює сім’я інженера з Чернівців: «Що можна сказати про наше життя? Наймитуємо по 12—14 годин на збиранні апельсинів. Я на них уже дивитися не можу — уночі сниться, ніби мене розчавив величезний апельсин... Що поробиш, якщо наша Україна — держава з обмеженою відповідальністю».

Куди й за чим?

У перші роки дарованої нам свободи фахівці пророкували еміграційний бум. Та, як сказав поет, «народ смутился, но смуты не произошло». Обвалу від’їздів не було. Хтось поїхав і процвітав. Інші з’їздили, понюхали чужого життя та повернулися. Ми чомусь сьогодні з «жертв режиму» та «борців за свободу» у сприйнятті цивілізованого світу перетворилися на настирливих парвеню з кримінальним ухилом...

«Думаю, що нині терпіння народу та його надії на краще скисли й люди вже розуміють: у найближчі 30 років Україна тупцюватиме на місці. І готові їхати, куди завгодно! Хочуть зібрати грошей хоча б на чорний день», — розмірковує один український письменник.

Так, нині багатьом чесним людям зібрати грошей на чорний день заважає відсутність днів білих. Ось людина й думає: «Мені б лишень потрапити за кордон. «Відстану» від туристичної групи та й піду на будівництво. Знаю, платять нам менше, ніж будівельникам, оформленим офіційно, і прав я не матиму, і ніхто за мене не заступиться. Та зате хороші гроші додому привезу».

З однієї лише Чернівецької області за кордон на заробітки виїхало 180 тисяч чоловік (це — офіційна цифра, вважається, що насправді поїхали тисяч 300—350 працівників). Подібне становище в Закарпатській, Івано-Франківській та Львівській областях.

«Треба дивитися на цей процес як на природний. Кваліфікація фахівців з України набагато перевершує кваліфікацію традиційних постачальників робочої сили, таких, як арабські країни. До того ж різке старіння населення розвинених країн і стурбованість їхніх жителів розростанням африканських та ісламських громад роблять бажаним притік тимчасових працівників саме з країн СНД. У свою чергу й Україна бачить вигоду в тому, що певна частина населення працює за кордоном. Повернувшись із початковим капіталом, вона швидко знайде своє місце в економіці країни», — це міркування одного з депутатів із трибуни нашого парламенту. На жаль, сподівання на те, що ті, хто поїхав на заробітки, повернуться і стануть основою так званого середнього класу, поки що не справджуються. Певне, гроші, зароблені за кордоном, не досить серйозні, щоб відкрити свою справу, зайнятися підприємництвом. Грошей вистачає максимум на рік безбідного життя чи на навчання дітей, купівлю побутової техніки, лікування близьких. До відкриття власного бізнесу справа не доходить...

Ось уже котрий рік не заростає «народна стежка» до будинку, де розташовувався колись Шевченківський райком партії міста Києва, — Посольства США в Україні. Та американці приймають у себе добре лише тих, хто їм дуже потрібний. А інших — незваних, яким дуже потрібні американці, чекає розчарування. Тут не вимагають багато документів. Навіть можуть не вимагати запрошення. Уже виробився стереотип: документи, що підтверджують наявність роботи, господарства, машини, своєї справи можуть бути підробленими, тому надавати їх немає необхідності. Важливо продемонструвати, що ви — респектабельна людина, яка вселяє довіру, і не залишитеся в Америці в пошуках роботи. Якщо не переконали консула, то отримаєте білий аркуш із відмовою і можете в писемній формі звернутися за візою лише через рік. Щоправда, практика роботи американського посольства свідчить, що це ні до чого не призведе. І все-таки люди потрапляють до Америки, правдою чи неправдою, але потрапляють.

Кажуть, що себелюбні французи не надто люблять іноземців. Та все одно потік бажаючих попрацювати тут і навіть залишитися назавжди — величезний. Ось що сказав мені наш земляк, учитель фізики з Кременчука: «Мені та моїй Оленці вже байдуже, чи закінчився страйк працівників Лувра, чи пускають відвідувачів в оперу й коли краще опинитися на Ейфелевій вежі, щоб отримати можливість, як співав Висоцький, «плевать на головы беспечных парижан». Столиця Франції для нас — не туристична Мекка, а місто, де потрібно вижити. І ми намагаємося»...

А от зізнання медсестри з Херсона: «За бізнес-візу Георгій заплатив 10 тисяч американських доларів. У ній зазначалося, що він відправляється до Австралії, оскільки має з її бізнесменами серйозні спільні справи. Уже два роки працює в цій прекрасній Австралії вантажником і регулярно шле нам через «Вестерн Юніон» грошики, і хороші. Ночує він у кімнаті, де ще вісім чоловік, а вже працює — по 10 годин на день. Нині проблема виникла нова: бізнес-віза закінчується, а щоб її продовжити, потрібні хороші гроші на адвоката. Як мій Жора викрутиться цього разу?»

Зате можна досить легко поїхати до Росії, де заробітки хоча й невеличкі, але в усьому іншому (віза, мова) — жодних проблем. «У Москві, у Нижньому Новгороді, у Петербурзі тому так багато робочих місць, що міста ці заселені пенсіонерами. Лише дідусі та бабусі! Ось і потрібні робочі руки для будівництва, для варіння, для прання», — пояснює жителька Харкова, у минулому вчителька, а нині — хатня робітниця в Москві.

Можна поїхати до Канади. Ось рядки з рекламної листівки: «Якщо ти молодий і сповнений честолюбних планів — Канада чекає на тебе! Їй потрібні розумні та працьовиті люди, які збільшать багатство країни. Адже молоді люди й лише вони можуть освоїти невиміряні до кінця багатства канадської Півночі та шельфу обох океанів, що омивають країну».

«Не треба боятися всіляких «страшилок», — сказали мені в Празі подружжя-луганчани, які приїхали до Чехії працювати в нічному клубі, він — офіціантом, вона — у стриптизі. — Скільки в українських газетах пишуть про наших жінок як про живий товар для європейських борделів, про виснажливу наймитську працю та жахливе ставлення хазяїв, про рекет... Адже це є й в Україні. Отже, все залежить від самої людини — хочеш вляпатися в лайно, отже, вляпаєшся!»

Потрібна Мері Поппінс

Часто той, хто шукає місце під сонцем, сам не встигає навіть засмагнути, оскільки працює від зорі до зорі. А отримує за свою працю в кілька разів менше, ніж місцевий працівник. Це — нелегал, людина-невидимка, істота абсолютно безправна, сучасний раб. Однак при цьому, якщо працювати прибиральницею в готелі, прасувальницею білизни, ліфтером, швейцаром, офіціанткою, слюсарем, то можна отримати у Франції, Іспанії та Португалії 500—600 євро на місяць. Щоправда, із цих грошей потрібно буде заплатити за проживання, харчування та налагодження «добрих стосунків» із поліцією...

Тих, кого зацікавив збір апельсинів і маслин на Кіпрі та у Греції, не повинні вірити обіцяним 1500 доларам на місяць. За цю роботу більше ніж 350 доларів не платять. Отже, шалених грошей на киселевому березі не заробиш. Та вибирати, певне, не доводиться, коли в Україні офіційно заробити навіть 150 доларів можна далеко не скрізь, хіба що в Києві чи в інших промислових центрах, де є великі фірми та підприємства.

Давненько в Україні жінки не йшли в няньки: не так уже, певне, бідували донедавна, щоб заробляти гроші такою працею. Зате нині охоче беруться за це заняття. Скільки наших співвітчизниць різного віку, які виїхали в США за гостьовою візою, залишилися там працювати няньками, не знає навіть служба зі справ імміграції та натуралізації. Йдеться, напевно, про десятки тисяч. Оскільки жінки прибувають із візою, що не дає їм право на роботу, послуги їх обходяться втричі дешевше, ніж праця «легальної» обслуги. Наймають їх в основному наші колишні співвітчизники, які прекрасно поінформовані про позитивні якості робсили: не лише за дітьми доглядатимуть, а й обід приготують, квартиру можуть прибрати, білизну попрати. У середньому такса становить 120—150 доларів на тиждень із проживанням у домі та одним вихідним.

Однак можна найнятися і до корінних американців, французів, англійців. У США хатнім робітницям-нелегалкам платять 250 доларів на тиждень, у європейських країнах — 150—200 євро. Та без серйозних і солідних рекомендацій із великих фірм із працевлаштування, а також від знайомих майбутніх господарів на це тепле містечко розраховувати не доводиться. У хатньої робітниці — шестиденний робочий тиждень, один вихідний і постійний страх втратити роботу.

Коли я був у Де-Мойні (столиці штату Айова), то познайомився з жінкою, яка приїхала з Донецька й намагалася влаштуватися вихователькою. Вона раніше працювала на керівній посаді й не хотіла готувати їжу та мити підлогу. «Розумієте, я думала, що гулятиму з дитиною та робитиму з ним уроки. Та мені грубо пояснили, що запрошували бебісіттера, а не головного економіста заводу».

А працівник українського посольства в Канаді так охарактеризував цю проблему: «Няньки потрібні канадським сім’ям у величезній кількості. Однак ті, хто хоче отримати цю пристойно оплачувану роботу, мають вивчити англійську, вилікувати зуби та кинути курити. Беззубу няньку з нікотиновим «амбре» ніхто не найме, навіть якщо вона готуватиме, як кухар готелю «Плаза», а англійську знатиме, як корінні жителі».

У Штатах я познайомився з одеситкою, кандидатом меднаук, яка приїхала до Чикаго працювати бебісіттером. Наша зустріч сталася саме в той період, коли моя знайома пішла від хазяїв, пропрацювавши у них цілих два роки. Ні, умови життя в дорогому будинку в людей, які заробляють 200 тисяч доларів на рік, були непоганими. Окрема кімната — і не в підвалі поруч із котельною, а на другому поверсі. І робота суворо за контрактом, і о 19 годині, коли хазяї поверталися з роботи, жінка ця була вільною. Та ось ця свобода й стала яблуком розбрату, точніше, колючкою, що отруїла життя. Не зуміла моя знайома звикнути до того, що, накривши стіл, треба зникнути й більше за весь вечір хазяям на очі не потрапляти. Чикаго — не Одеса, тут у подвір’ї немає лавок, на яких можна посидіти ввечері та порозмовляти.

У такому становищі більшість жінок, які приїхали з України. Вони не можуть звикнути до ролі обслуги, до того, що їх не саджають за святковий стіл і не обговорюють колективно всі проблеми.

Це особливість Заходу. Він привчає дивитися на життя тверезими очима. Наші люди звикли до невиплат зарплат, замовних убивств, проте зберегли святу віру в те, що людина людині друг, товариш і брат. Захід руйнує їхню віру. Оскільки стосунки тут будуються за принципом — ми тобі платимо — ти повинна працювати. Всі емоції з приводу того, хто кому товариш, а кому брат, слід залишити при собі.

Колишній заступник директора великого заводу в Миколаєві, який свого часу роз’їжджав на персональній машині з персональним водієм, тепер годинами у холоднечу та спеку стоїть на дорозі в потоці машин, що рухаються, і продає квіти. Він гірко скаржиться на те, що іспанці нерідко намагаються вирвати квіти в нього з рук і поїхати, не заплативши...

Доктор фізико-математичних наук, автор багатьох статей, приїхавши до Австралії, роками марно розсилає сотні й сотні резюме і працює... касиром у магазині.

Деякі мої колеги-журналісти, які потрапили до Штатів навіть легально, теж не можуть себе знайти. На хвилі інтересу до Росії та України виник у Нью-Йорку якийсь журнал, що спеціалізується на бізнес-оглядах ринків Східної Європи. Оскільки видання це новонароджене, то серед місцевих бізнесменів давати туди рекламу ніхто не хотів. Хазяїн, корінний американець, найняв двох колишніх київських журналістів, які телефонують на батьківщину власникам підприємств і переконують їх розмістити рекламу в цьому виданні. Отож бо: партнерів у Києві, Донецьку, Луганську, Миколаєві, Львові та Одесі «забувають» повідомити, що аудиторія в журналу мізерна, а ставки за рекламу — непропорційно високі.

Щоправда, деякі великі газети США все-таки стали тепер у свій штат брати наших журналістів. З одним, який працює в «Нью-Йорк таймс», познайомився. Всі матеріали про Росію, Україну та інші країни колишнього Союзу, які публікуються в газеті, він попередньо проглядає. Його вважають хорошим фахівцем. «До нас стали звертатися і великі фірми. Річ у тім, що американським продавцям необхідно заздалегідь оцінювати прийнятність їхніх торговельних марок на ринку СНД, перевіряючи, як вони звучать для нашого вуха. Нещодавно ми порадили двом компаніям — «Perdue» (найбільший американський виробник продуктів з курки) і виготовлювачу засобу від головного болю «Dristal» — подумати про зміну цих назв для ринку України».

Років зо два тому проводилося опитування людей, які виїжджають за кордон на заробітки: «За яких умов оплати праці ви залишилися б?» Виявилося, 76% згодні на суму вдвічі меншу за ту, яку обіцяли їм як «остарбайтерам». А 62% опитаних заявили, що сума в 1000 гривень на місяць дозволила б не просто звести кінці з кінцями, а й вирішувати насущні проблеми і, головне, залишила б на насидженому місці.

Язик мій — брак мій

Було це навесні 92-го. В аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку я зрозумів, що розмовляти з американцями дуже легко. Для цього потрібно просто знати мову, і більше нічого. Англійська мова настільки зрозуміла, що в Америці без неї ніхто не обходиться. Там уже якось усі звикли розмовляти англійською мовою, і людина, яка розмовляє цією мовою, не дивує навіть іноземця. Я теж хотів жартувати, розповідати анекдоти, говорити молодим довгоногим американкам компліменти — і все виключно англійською. У першу ж хвилину свого перебування в Америці я зрозумів, що це буде непросто. Однак потрібно ж колись розпочинати! І, користуючись словником для ідіотів (це коли в розмовнику всі англійські слова написані російськими літерами), я вирішив, що обов’язково опаную мову і впишуся в американське життя. Це саме й виявилося найскладнішим. Оскільки потрібне серйозне та планомірне навчання.

А більшість прибулих у США ледь не другого дня після приїзду розпочинають вставляти у свою мову англійське слово. При цьому вони вважають, що саме в такий спосіб швидше вивчать англійську. Через це рідна українська чи російська мова перетворюється на жалюгідного каліку: «З твоїм експірієнсом (досвідом) їхати на апоінтмент (зустріч) краще не по хайвею (швидкісний шлях) із диким трафіком (завантаженість шляху), а більш спокійнішою стріт (вулицею)»...

«Колись Ленін у листі Лафаргу писав: те, що дворянин отримує з народженням, різночинцю треба домагатися років 30. Йшлося, як ви розумієте, про матеріальний статус різночинця та дворянина. З мовою — те саме. На те, що пересічний англієць, француз чи німець отримує з молоком матері, приїжджому треба витратити десятиріччя. І тоді (може!) англійська, французька чи німецька стане другою рідною мовою», — говорив мені в Дрездені колишній учений-історик із Києва, а нині — німецький пенсіонер.

Мова — проблема номер один для всіх емігрантів. І виявилося, що найталановитіший поліглот — мати-одиначка. Так, вона приїжджає до чужої країни з дитиною, часто зовсім маленькою, без підтримки та допомоги, без родичів і друзів. Та вона бідова, звикла розраховувати лише на власні сили, вона не просто виживає, а, досить швидко вивчивши мову, домагається певного статусу. Звичайно, на Заході держава істотно допомагає такій жінці, але все одно безліч непростих питань вона вирішує сама й тільки сама. «Вивчити іспанську виявилося не дуже складно», — сказала мені в Мадриді художниця з Феодосії, що приїхала до Іспанії без чоловіка з двома маленькими дітьми.

Нелегали (чоловіки та жінки) досить швидко опановують мову країни, куди вони потрапили. «Коли ми прибули до Веллінгтона, — пише колишній моряк із Севастополя, — то я вирішив залишитися в Новій Зеландії, а вже потім переїхати до США чи Канади. Мови не знав, та не було іншого виходу. Вдень тягав мішки та тюки, а вночі англійською «розмовляв» із неграми, із якими ночував під відкритим небом. Тож через два місяці вже настільки наглитався інглішем, що завербувався матросиком на танкер, і пішли ми в Канаду. Через півроку я вже був справжнім канадцем».

«Доти, поки приїжджий не почне дивитися теленовини англійською та читати місцеві газети, його не можна вважати жителем Австралії. Він усе ще турист», — пише мій колега, котрий ще недавно працював в одній із сімферопольських газет.

«Я вивчила нудотну німецьку лише тому, щоб у мене з Оленкою були рівні стосунки. Адже так соромно, коли діти шпрехають, а мати та батько — глухонімі», — зізнався мені в Нюрнбергу маляр, який приїхав до Німеччини з Генічеська.

А ось лист з Ізраїлю від секретарки однієї солідної фірми: «А свого Валеру я називаю «мій молодшенький». І справді, подумай сам: ми в Натанії вже повних чотири роки, й Олена з Вовою знають добре іврит, я — теж, а ось сорокарічний батько сімейства тупцює на одному місці й викликати «швидку», вирішувати питання в банку, на роботі, у мерії можу я і лише я. Природно, що й на батьківські збори ходить не він. Ну скажи — будуть його діти шанувати? Ось я і називаю Валеру «мій молодшенький», тому що він найбільш нетямущий, найбільш незахищений, йому постійно потрібна нянька».

Ізраїльська преса чимало пише про те, що жінки, які приїхали, досить легко розмовляють івритом уже через рік, через два — працюють секретарями в лікаря чи диспетчерами фірми, а через три — стають повноправними членами ізраїльського суспільства.

Помічено, що емігрант-чоловік (не лише в Ізраїлі) дуже рефлексує. Веде нескінченні розмови про те, яку чудову роботу він мав на батьківщині, а, мовляв, тут змушений бути прибиральником сміття. Жаліє себе, страждає, дивиться по телевізору в двадцятий раз «Діамантову руку», але мову не вчить і не бореться за своє гідне місце під зарубіжним сонцем. Щоправда, приміром, в Ізраїлі ще можна якось обійтися і без вивчення івриту: у магазині, в автобусі, на роботі кожний третій (якщо не другий) знає російську чи українську. Проте і в інших країнах чимало наших чоловіків не поспішають вивчати мову. Ось лист із Мельбурна колишньої харків’янки: «Ми в Австралії уже вісім років, і Мишко дотепер знає англійською 20 слів, не більше. Ходив на курси, начебто б займався, але кожного разу, повернувшись, брався за російськомовну газету чи включав НТВ. Якось у Мишка зламалася машина, і я приїхала до майстерні, щоб допомогти йому порозумітися. І майстер-араб каже мені: «Дивні ви люди, росіяни (за кордоном усі, хто приїхав з СНД, — росіяни). У вас дружини розмовляють англійською, а чоловіки знають лише два-три слова. Чому?»

Та далеко не всі, хто приїхав з України, мучаться з мовою, погано її опановують. У Штатах навіть жартують: «Що таке американський університет?» — «Це місце, де євреї з України викладають англійську китайцям».

Пам’ятаю розмову в Парижі з вихідцем з України («колись жив у Кам’янець-Подільському, працював в ОРСі та був молодий і гарний, як «Червоний кінь на зеленій траві» Петрова-Водкіна») і знайомство з його магазином, у якому працює він, дружина та дві дочки. На вітрині написано німецькою — «розмовляємо німецькою», іспанською — «розмовляємо іспанською», французькою — «розмовляємо французькою», англійською — «розмовляємо англійською», румунською — «розмовляємо румунською», російською — «розмовляємо російською» і івритом — «розмовляємо івритом — євреям знижка». «Усі доходи, всі заощадження, — пояснив хазяїн магазина, — я витрачаю на навчання дочок. Кожна знає по вісім мов, але це для нас не межа».

Зауважу, що начитаєшся листів з-за кордону, наговоришся, надивишся на «те» життя й починаєш відчувати величезне захоплення нашими жінками. Знаєте, є тип жінок, який зустрічається на всіх широтах Землі, але в нас, в Україні, їх чомусь особливо багато. Доля може закинути таку жінку навіть до Антарктиди — вона сама не змерзне й інших зігріє...

Чужа країна — завжди мачуха

У 80-х роках мій друг побував у Болгарії і потім розповів, як якось другарі-болгари притисли його: «Ну чого СРСР себе всім нав’язує? Адже вас, радянських, не любить ніхто. Навіть Болгарія, хоча вона ставиться до вас краще за інших. І справді: що у вас хорошого? Телевізори у вас погані, вбрання — погане, їжа — огидна!» Мій друг, людина правильна, був здивований: мовляв, я з вами, як із братами, мовляв, Шипка все-таки, пам’ятник Альоші... «Танки в нас хороші», — відповів він болгарам задумливо, після чого у тих повідвисали щелепи й, похитавши своїми болгарськими бунтівливими головами, вони відразу пішли.

Так, раніше нас не любили, та хоча б шанували. Вірніше, боялися. Тепер — не шанують, не бояться. А про любов і не йдеться. У листі зі Стамбула двадцятирічна дівчина пише подрузі в Тернопіль: «Нінцю, не приведи Господи тобі бути на моєму місці. Ніхто мене та інших українських дівчат за людей не вважає. Ми — гірше худоби. Б’ють жахливо. Всі ми — «Наташки», які зобов’язані без перепочинку приймати клієнтів. У місто вийти — не можна, пошептатися з подругою — не можна. Наташка вона і є — Наташка, гірше за кішку».

Чимало наших емігрантів, із ким я зустрічався в Європі та Штатах, скаржилися: «Тут і справді повно дешевої та смачної їжі, але сплячка, якась духовна провінція, зовсім не чути пульсу інтелектуального життя». А корінні жителі у відповідь: «Ці емігранти з колишнього СРСР нам жахливо набридли, ми втомилися від їхніх культурних претензій, ми втомилися від того, що всі вони тягнуть із собою повне зібрання творів своїх класиків. У них погано тхне з рота. Спочатку нехай уставлять зуби, а потім уже тривожаться про духовний поживок».

Біля кожного канадського будинку-котеджу — травичка, підстрижені газони, у горщиках і прямо в землі — неймовірно гарні квіти. І раптом біля будинку — город: редиска, цибуля, капуста, помідори, картопля. Мені пояснили — тут швидше за все живуть вихідці з України. Може, це чудовою радянською епохою вже в гени закладено страх: «А раптом у Канаді голод розпочнеться?» А може, обійдеться, га?..

Крім знання мови (хоча б мінімальної), приїжджаючим до країни потрібні, хоч як це дивно, зв’язки. Потрібний дзвінок по телефону, мовляв, добре знаю людину, яка приїхала, і дуже прошу прийняти на роботу. Дзвінок чи рекомендаційний лист потрібні в США та Німеччині, Австралії та Канаді, але особливо благотворно вони діють в Ізраїлі.

Так, Ізраїль, як і раніше, приймає на ПМП усіх, хто так чи інакше має в роду чи в сім’ї євреїв. Та становище іммігрантів у країні зовсім не просте. Ні грошей, ні квартир, ні, головне, робочих місць для такої лавини приїжджих уже не вистачає. Позички, пільги та інші блага новоселів худнуть, стискуються, марніють, а тут ще проблема мови: хто довірить життя та здоров’я лікарю, із яким потрібно пояснюватися на пальцях? До речі, про лікарів. Їм доводиться довго доводити своє право на професію. Навіть тим, хто з ім’ям і великим стажем. «Їдучи до Ізраїлю, найменше припускав, — обурюється лікар-кардіолог із Полтави, — що певні інстанції встромлятимуть нам палиці в колеса». Інстанції, палиці та колеса — до жаху знайомий словник...

Інженер із Дніпропетровська працює мийником вікон у Берліні: «Ми звикли до істини: у нас чи ковбаса дешева, зате — ні пари з вуст, чи ковбаса дорога, зате порозмовляти можна всмак. А щоб і ковбаса, і порозмовляти — та нізащо! Так, ми жили в одному історичному часі й раптом вирішили, що можемо перестрибнути в інший. Це... лише Ленін пропонував із феодалізму прямо в розвинений соціалізм. Так не буває. Ось чому я мию вікна тут і отримую вдев’ятеро більше, ніж удома, де був головним інженером заводу».

Майбутні Марки Твени, Карели Чапеки, Бернарди Шоу та О’Генрі ще опишуть той особливий трагікомічний колорит, який внесла в західне життя наша еміграція. Приміром, інвалідам і старим в Америці дають безліч пільг. Зокрема, вручають картку, що дає право проїзду в громадському транспорті за половину вартості. Треба лише взяти довідку в лікаря і зайти в міське транспортне управління. Що й зробив один мій нью-йоркський співрозмовник. «А у вас що, хворі ноги?» — запитую його. «Та ні, — відповідає, — здорові, але ж півціни, як тут втримаєшся, та й лікар — мій приятель». — «Ну і що, дали вам картку?» — «У тому й річ, що не дали. Я суну в ніс інспектору довідку, а він знущається, мовляв, ноги у вас цілком здорові». — «А як він здогадався?» — запитую. «А у них, виявляється, при вході в управління стоїть відеокамера. А я ж кульгати став лише в приміщенні...»

Нещодавно в Римі засудили двох торговців взуттям — емігрантів з Чернівців, які заробили купу грошей, перед тим, як розкрили їхнє шахрайство. Вони продали дороге взуття тисячам людей, пред’явивши потім фіктивні документи в страхову компанію, що взуття було «ортопедичне»...

Слово колишній артистці Київського оперного театру, а нині — солістці вар’єте: «Нашим людям не догодиш. Повезла я на Новий рік свого приятеля паризькими вулицями. Він каже: «Ну, як наш Хрещатик у 60-ті роки». Нічим не можна здивувати нашу людину! Ніхто, крім наших, не заявляє, приїжджаючи в Париж, що всі французи — жлоби».

На Заході «наші» намагаються виглядати стовідсотковими американцями, англійцями, італійцями, іспанцями чи французами. Вони не соромляться і часто качають права, хоча нова батьківщина їм нічого не винна, а дає більше, ніж за все попереднє життя дала Вітчизна. Загалом, найчастіше поводяться зовсім не елегантно. Та їхні діти здебільшого не лише чесно працюють на цю країну, а нерідко, — і кращі, розумніші за корінних жителів. От із дітей емігрантів вона-то й отримає своє.

Скільки емігрантських доль зламано через побутові негаразди! Скільки невигойних ран завдає невпорядкованість! Скільки смертельних образ залишається в душі «у результаті спільного проживання» близьких людей! Невже і справді кращий спосіб ладити з ближніми — триматися від них подалі?

Мені здалося, що багатьом колишнім радянським людям важко на Заході ще й через те, що немає кому «поплакатися в жилетку», як це прийнято в нас. Там — інший стиль. Потрібно завжди виглядати щасливим, не показуючи своєї слабини. Хочеш поплакатися — йди до психоаналітика. За хорошу плату він зніме всі твої печалі. А може, життя не таке вже погане, допоки на нього ще можна скаржитися...

«На Заході — суцільне лицемірство. Приміром, на екрані не можна показувати хутра, щоб не дратувати любителів тварин. Не можна критикувати блакитних — вони сексуальна меншина, отже, суспільство зобов’язане їх любити. І цирк із звірами тут не зможе виступати — не можна, мовляв, над тваринами знущатися. Тварин тут уже любити навчилися, а ось полюбити ближнього виявилося складніше. А якщо не полюбити, то хоча б ставитися до нього терпимо», — це лист аспіранта Мадридської академії мистецтв, який приїхав з Івано-Франківська.

Не менш категорична львів’янка, викладачка української мови в одному з нью-йоркських коледжів: «Америка перетворюється на суспільство огидних товстунів. Повсякчас жеруть, жеруть і жеруть. Вони нічим не цікавляться, крім кегельбанів, де вони проганяють через себе галони свого рідкого пива, і своєї потворної боротьби, в якій спорт підмінений сільським трюкацтвом. Немає нічого нуднішого, ніж жити в Америці. Їхній секс — це лише розмови про секс. Їхні смаки — це суцільний примітив».

Що знають про нас на Заході? Мені здалося, дуже мало. Якщо сім’я не пов’язана з українською діаспорою, то про Шевченка не знає. Щоправда, не знає і російської культури. Кілька людей на вулиці Чикаго на запитання, чи читали вони Достоєвського, дали негативну відповідь. А одного банківського службовця зацікавило саме запитання: «Що, у Польщі вже новий президент?»

Наше нормальне українське життя для західного обивателя — за сімома печатками. Знайомий журналіст із французької «Фігаро»: «Я ніколи не був у вас, та якось прочитав, що на якійсь фабриці в Києві таємно робили босоніжки з зайвого матеріалу, а потім продавали на чорному ринку. Я довго міркував над цим фактом, але так нічого й не зрозумів. Звідки береться зайва шкіра? Чому босоніжки потрібно робити таємно? І навіщо на чорному ринку?»

Леррі Фрулейн тривалий час працював у Москві, прекрасно знає російську. Захоплений літературою. Він — автор відомого двотомника «Російські анекдоти та кумедні історії. Вчора та сьогодні». Ми познайомилися в Еймсі, і він не відходив від мене кілька днів, поки не записав усі анекдоти, які я пам’ятав. Тому, хто сміється до сліз над анекдотами (про чукчу, тещу, Чапаєва, Штірлиця, Рабиновича), їх і розповідати приємно. Та... Розповідаю анекдот про те, як ми прекрасно жили в перші роки перебудови. «Подивимося по телевізору, подарованому японцями, що в Харкові дають пшоно, вийдемо з будинку, побудованого для нас німцями, сядемо у вертоліт, переданий нам американцями як гуманітарна допомога, полетимо до Харкова й візьмемо пшона». Леррі навіть не посміхнувся. Повторюю. Леррі: «Певне, тут якась гра слів. Пшоно — натяк на жінку?» — «Та ні. Замість «пшоно» можна сказати «спагеті», «картопля». Леррі: «Тоді, може, у вас із Харковом пов’язане щось таке, чого я не розумію?» — «Нехай буде не Харків, а Донецьк, Львів». Півгодини бився, але так і не пояснив Леррі суть цього, не надто тонкого, анекдоту.

І все-таки, чим сьогодні Захід у першу чергу відрізняється від нас? Усміхненими людьми. По-перше, вони живуть, щоб отримувати від життя задоволення, і отримують його. По-друге, у них ця філософія вихована: я посміхаюся тобі, ти посміхаєшся мені. Непогано! «Це все напускне», — сказав один мій колега, який ще не був за кордоном. «Ну і нехай, — відповів я. — Мені навіть напускна доброзичливість миліша за ненапускну байдужість!»

...Прочитавши мої нотатки про деякі аспекти еміграції, одні зрадіють, інші засмутяться, треті розгніваються: сам не їде й інших відмовляє. Та давно вже очевидно: Захід — не рай, як це намагалися представити захоплені сліпці. І не пекло, як про це роки та десятиріччя трубила брехлива пропаганда. Захід — у русі та борінні — живе своїми проблемами. Вирішує їх. І, звісно ж, вирішить. Хочу бути вірно зрозумілим: жорсткі правила гри, без яких не домогтися успіху в країнах необмежених можливостей, нітрохи не гірші за інші правила. Я шаную за стійкість, за уміння все програти та все розпочати спочатку тих, хто ці правила прийняв. Просто в кожного — свій шлях. Удачі та успіху! А також мудрому — голову, щасливому — грошей. Адже так співав Окуджава.

Ну а ті, хто поїхав, знайте: Батьківщина вас не забуде. І не сподівайтеся...