Формула щастя Наріне Абгарян

Поділитися
Коли в сім’ї хтось занедужує, йому урочисто вручають «Манюню» Наріне Абгарян, російськомовної письменниці, вірменки, яка живе в Москві.

У мене вдома є спеціальна книжка «для одужання». Коли в сім’ї хтось занедужує, йому урочисто вручають «Манюню» Наріне Абгарян, російськомовної письменниці, вірменки, яка живе в Москві.

Мене зрозуміють люди мого покоління або старші, і, мабуть, їхні діти, бо ця книжка - в ряду тих, що назавжди і для всіх, що їх читають з неослабною цікавістю всі покоління сім’ї (від семирічних до дев’яностолітніх). Популярний блогер Наріне Абгарян - яскраве літературне відкриття останніх кількох років. Її автобіографічна повість «Манюня» спочатку з’явилася на особистій сторінці Наріне в «Живому журналі». Згодом, день у день у її «ЖЖ» з’являлися розповіді про дружбу двох маленьких дівчаток, які жили у вірменському містечку Берді. Буквально на очах народжувалася хороша, розумна, смішна й добра книжка, яку читачі вподобали насамперед за щирість, свіжу інтонацію й легкий авторський стиль. Після присудження Наріне кількох престижних читацьких премій «Манюня» з’явилася й на прилавках книгарень. А потім і продовження - «Манюня пишет фантастичЫскЫй роман». Днями вийшла третя частина - «Манюня, юбилей Ба и прочие треволнения».

Мій співрозмовник - чудова жінка, популярний блогер, автор трилогії про Манюню та книжки «Понаехавшая», письменник Наріне Абгарян.

М.Г. - Наріне, яких тем ти волієш не торкатися?

- Облишмо політику, ну її.

М.Г. - І справді, та ну її!.. Як ти сама хотіла б, щоб я тебе представила?

- Та хто його знає, Марусю. Я себе письменником не вважаю. Назвімо мене обтічно й акуратно - літератор. Можна блогер.

М.Г. - Як гадаєш, якби не було Інтернету й ти не завела блога, народилися б твої книжки?

- Я завжди закликаю творчих людей заводити блоги. Блог - це можливість бути почутим, можливість заявити про себе. Якби в моєму житті не було «ЖЖ», то й книжок моїх точно не було б. Я не впевнена в собі людина, мені рідко подобається те, що пишу. Повір, без підтримки читачів мого блога я навряд чи наважилася б довести діло до кінця. Люди мене підбадьорювали, підтримували добрим словом, якщо й критикували, то дуже тактовно. За що їм дуже вдячна.

М.Г. - До речі, про твій блог. Буде несправедливо, якщо запис нашої з тобою розмови прочитають тільки українські читачі, тому я помістила оголошення на кількох сторінках соціальних мереж із пропозицією до всіх, не тільки українських читачів, запитати тебе про те, що їх цікавить. Згодна?

- Ще б пак.

М.Г. - До слова, ти в Україні була коли-небудь? Чи є в тебе тут друзі?

- На жаль, не була жодного разу. У Харкові живуть мої родичі - троюрідні брат Андрій і сестри Рузанна і Тоня Мелікян. Життя нас розкидало давно й надовго - востаннє ми бачилися років з тридцять тому. Дуже хотілося б зустрітися з ними. Сподіваюся, Рузанна вибачила мені нещасну порожню коробку від цукерок, через яку ми мало не повбивали одна одну влітку 1981-го. Це була картонна коробка із гарною фрейліною на кришці, яку я в чесній бійці відбила в Рузанни. І вмить втратила до неї інтерес, щойно Рузанна поїхала. Коробка потім валялася тут і там у помешканні, і кожен дорослий вважав за свій обов’язок докоряти мені, що я не віддала її Рузанні. Так, у дитинстві я вміла бути вредною.

А загалом в Україні в мене багато чудових друзів, з якими звів ЖЖ. Це прекрасна письменниця Каріне Арутюнова, Ірина Бузко, Іван Гоменюк, Ірина Морозовська. І, звісно ж, ти, дорога Марусю. Дуже хотілося б побувати у вас. Колись обов’язково приїду. Обов’язково.

М.Г. - Гадаю, коли твої чудові книжки перекладатимуть українською мовою, а це, я певна, в найближчому майбутньому обов’язково станеться, у тебе й з’явиться шанс у нас побувати. А от скажи, якби ти не стала письменником, чим саме ти хотіла б займатися і чому?

- Я зараз на хвилину уявила, що могла б ним не стати, і злякалася. Чесно. Не скажу, що все життя до цього йшла. Скоріше, це була потаємна, причаєна на задвірках свідомості мрія, в якій я не признавалася навіть собі.

Та одного разу ця мрія здійснилася, й іншої реальності я собі не хочу.

М.Г. - Ось, до речі, цікаве запитання від дуже цікавої людини - Лари Галль, письменниці: «Наріне, чи не виявилася така велика популярність своєрідним стресом для тебе? Чи були моменти, коли ти шкодувала, що видала книжки?».

- Відкрию секрет. Чудова пітерська письменниця Лара Галль - моя літературна хрещена мати. Це вона привела редактора «Астрель-Спб» Ірину Єпіфанову за руку в мій блог. Тож Лара має безпосередній стосунок до моїх книжок.

Тепер до її запитання. Якби мені було 25, напевно, це стало б випробуванням і навіть стресом. Але я вже доросла людина, сподіваюся, навчилася відрізняти зерна від полови. Тому популярність мені не страшна.

А якщо чесно, я її всерйоз не сприймаю. Вона живе своїм окремим життям, я - своїм.

Валентин Постніков, дитячий письменник («Карандаш и Самоделкин»). - Найскладніше, на мій погляд, написати таку книжку, щоб вона була цікава як маленьким, так і дорослим читачам. Найчастіше буває так: дітям книжка дуже подобається, а дорослі її лають. Буває навпаки: дорослі в захопленні від книжки, а дітям вона зовсім не подобається. Але як написати книжку, щоб дорослий читав її дитині, й обоє при цьому реготали або сумували? Як знайти цю золоту середину? Словом, у чому секрет книжок Наріне Абгарян? І чи є він, цей секрет?

- Я вас запевняю, є дорослі, які дуже мою «Манюню» лають. Вони не розуміють, як можна таку книжку давати читати дітям.

Я сама, між іншим, не вважаю її дитячою книжкою. Це, скоріше, сімейне читання - для дітей від десяти й до ста років. Для всіх, хто не розучився сміятися. Мені здається, щоб написати книжку, яка однаково була б цікава і дітям і дорослим, треба самому залишатися трошки дитиною. Інших рецептів я не знаю.

Ясмін Кузнєцова-Алі-Хан, фоторепортер. - Берд - це маленьке містечко, Москва - галасливий мегаполіс. Якби умови життя, освіти для сина тощо були б такими самими в тебе на батьківщині, де б ти жила - в неспішності маленького містечка чи все-таки в шалених ритмах Москви? Де тобі комфортніше?

- Якби мала таку можливість, жила б і там, і там. У маленьких і великих міст є свої переваги й вади. Мені однаково комфортно і в Берді, і в Москві. Напевно, я людина-хамелеон. Напевно.

М.Г. - Описаний тобою світ, не тільки Берд, а й усі ті місця, де бешкетували твої дівчиська та їхні друзі, - це просто Вавилон якийсь. У ньому мирно співіснують і дружать люди різних національностей, мов і релігій. Усі одне одному допомагають, і, на мою думку, там, у твоєму Берді, ніхто й не замислюється, що він вірменин, єврей чи грузин…

Ти недавно їздила на батьківщину - як тепер там живуть люди?

- Я знаю, що в Єревані діє православний храм Покрова Пресвятої Богородиці, є Блакитна мечеть, Ізраїльський культурний центр з недільною школою та маленькою синагогою. В ассирійців у компактних місцях проживання - свої церкви, у молокан - спеціальні молитовні місця. Мають свої релігійні центри єзиди…

На жаль, війна і блокада внесли свої корективи: республіку покинуло дуже багато людей - вірмен, росіян, греків, євреїв, ассірійців, єзидів, курдів, молокан, азербайджанців. Мені дуже боляче приїжджати до себе на батьківщину. Вона і досі в стані неоголошеної війни; вона задихається в умовах економічної кризи й незнищенної корупції. Попри це, громадяни Вірменії зберегли найголовніше - оптимізм і почуття гумору. Людей, що вміють посміятися над собою, ніщо й ніхто не зможе перемогти.

Після розвалу Радянського Союзу всі республіки проходили через болючий процес самоідентифікації. Ми теж зопалу мало не наламали дров. Слава Богу, вистачило розуму вчасно зупинитися.

Людей інших національностей і релігій у Вірменії було мало ще й за радянських часів - республіка не могла похвалитися привабливими умовами життя або достатньою кількістю робочих місць. Та й характер у мого народу не цукор - не кожен може з нами вжитися. Але ті відчайдушні громадяни, які все-таки кидали виклик долі й переїжджали до нас, через якийсь час закохувалися в країну назавжди. Бо складно залишатися байдужим до того, в яких нелюдських умовах моєму народові іноді доводилося виживати, рятувати свою віру, мову, культуру. Адже в історії Вірменії лише один раз було сто років миру, одне століття, коли вона не воювала, коли їй не доводилося відбиватися від завойовників.

Ми ще маємо навчитися жити, не озираючись на минуле й не здригаючись від будь-якого стукоту в двері. Я знаю, я вірю, ми впораємося.

М.Г. - А як ти сама ставишся до релігії?

- Я агностик. Усе життя веду розмови з Богом. Мене не влаштовують Його мовчання, Його індиферентне ставлення до того, що відбувається у світі. Я не можу зрозуміти, де Він байдикував увесь той час, коли в Дарфурі вбивали людей. Це ж було зовсім недавно. Як може Бог заплющувати на таке очі? Мені цього не зрозуміти.

Я знаю, Він любить бунтарів. Тих, хто не боїться ставити Йому незручні запитання. Тих, хто не боїться сперечатися з Ним. Тільки відповідей чомусь не удостоює.

Я вірю в безсмертя душі. Вірю в те, що колись зустрінуся з моїми померлими родичами. Вони мене чекають, вони мене оберігають. Вони завжди зі мною.

М.Г. - Ти так круто поміняла своє життя. Ось тебе запитує 2_red_cat_2: «Чи є різниця у твоєму відчутті самої себе як «понаехавшей» у перші роки після приїзду до Москви й тепер, коли ти вже відома письменниця?»

- Різниця, безумовно, є. Тоді Москва була величезною, непередбачуваною і незнайомою. Тепер я її знаю досить добре, щоб розуміти, яка вона вразлива й беззахисна. Відповідно, якщо раніше я її трошки побоювалася, то тепер ставлюся до неї як до члена сім’ї. Місто треба сприймати таким, яким воно є. Треба полюбити його всім серцем, і тоді воно обов’язково відповість вам взаємністю.

М.Г. - Як ти гадаєш, від кого залежить доля людини?

- Доля людини залежить від обставин і від того, як вона в цих обставинах поведеться. Я знаю, що таке війна, бачила, як вона ламає людей. Ті, на кого вчора хотілося рівнятися, в екстремальних умовах поводилися як справжня сволота. Ті, кого все життя не помічав, готові були поділитися з тобою останнім, тільки б допомогти.

Найчастіше доля світу залежить від перших. Але стоїть він від самого початку на других.

Олена Мельникова. - Чи важко залишатися в нинішні часи жінкою високої культури й чудового виховання, чи вдалося передати і культуру, і виховання синові?

- Як на мене, культура - поняття вроджене. Напевно, не можна навчити людину тактовності чи запопадливості. Це риси, які всмоктують з молоком матері.

Я б не назвала себе жінкою високої культури й чудового виховання. Я б назвала себе вдячною людиною. Я завжди пам’ятаю, завдяки кому я є така, яка є.

М.Г. - І хто ці люди, хто твої вчителі, Наріне? На кого ти хочеш бути схожою? Хоч і кажуть «не створи собі кумира»… Але як же жити й працювати без ідеалу, як удосконалюватися без учителя?..

- Річ у тому, що я виросла у тверезомислячій, якщо не сказати - скептично налаштованій сім’ї. Мама і тато ніколи не створювали собі кумирів. Безперечно, були люди, якими вони захоплювалися. Але мої батьки завжди вміли зберегти той баланс між захопленням і самодостатністю, коли можна належно оцінити творчість чи дії людини, не опускаючись при цьому до лестощів. Мені здається, що «кумир» і «улесливість» - слова-синоніми. Тому кумирів я собі не створюю.

Хто мої вчителі? Сім’я, природа, почуття. Книжки, музика, фільми. Та інтелектуальна Ойкумена, яку людство створювало протягом усього свого існування. Величезне спасибі людству за це. І спасибі моїм рідним за те, що маю можливість це прекрасне розпізнати, відчути й полюбити.

Карен Маркарян, журналіст (Латвія). - Що найбільше дратує тебе в твоєму оточенні і що тішить?

- Єдине, що дратує, - це хамство. На жаль, боротися з ним я не вмію. Усе, що я можу, - виховати свого сина таким, щоб ніхто не зміг дорікнути йому за хамську поведінку.

Тішить у людях їхня життєрадісність і вміння з себе посміятися. Вважаю, завдяки почуттю гумору ми й вижили.

Марія Карандіна (Київ). - Яка частка «істинної правди» в історіях про Манюню? Чи вели ви в дитинстві щоденники, чи запитували маму й сестер, якою ви були тоді? Мої спогади про дитинство, приміром, дуже слабко корелюють з тим, як моя мама пам’ятає мене у віці Манюні і Нари.

- Ну, приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Щоб минуле перетворилося на книжкову оповідь, його недостатньо просто переказати. Доводиться вводити додаткових персонажів, зсувати події в часі, вигадувати якісь ходи, щоб одна історія перетікала в іншу.

І, безумовно, це щастя, коли в тебе велика сім’я. В мене багато «нагадувачів». Наприклад, історію про те, як ми стріляли у фізрука, Карінка забула начисто. А в мене вилетів з голови Маньчин метод порятунку від комарів шляхом загортання у підковдри. Тож згадували ми всім миром.

Олег Нефьодов. - Якщо заглибитися в асоціації, то до якого музичного твору, пісні чи альбому найбільше був подібний ваш Берд?

- У мене про Берд дуже особисті, щасливі, але іноді болючі спогади. Тому - адажіо з балету Арама Хачатуряна «Спартак».

М.Г. - До слова, яку музику ти любиш?

- Обожнюю джаз. Джаз - музика нескінченного польоту й вільної імпровізації, музика, яка не знає кордонів. Люблю його в усіх проявах - класику, мейнстрим, соул-джаз, ейсид-джаз…

Ніка Макаан. - Ви щасливі в особистому житті? Не важко бути письменницею, хорошою дружиною і мамою одночасно?

- Я щаслива в особистому житті. У мене чудовий чоловік, чудовий син. Виключно завдяки їхній підтримці я відбулася як мама й дружина. Виключно завдяки моїм батькам я відбулася як дочка. Завдяки моїм сестрам і братові я відбулася як сестра. Завдяки моїм подругам я відбулася як друг.

Мене оточують люди, які мене дуже люблять. І яких дуже люблю я. У цьому й полягає моя формула щастя.

М.Г. - Від яких речей, що тобі належать, ти не змогла б відмовитися?

- Немає таких речей, від яких ми не змогли б відмовитися. Це я знаю абсолютно точно.

Розповім вам історію. Дев’яності роки минулого століття. Воєнний конфлікт між Вірменією та Азербайджаном був у самому розпалі. Після кількох днів нескінченних бомбардувань раптом настав перепочинок, і тато вивіз нас на природу. Це було таке щастя - опинитися на свіжому повітрі, дихати на повні груди, не боятися нічого.

А потім почалося бомбардування. Заховатися було ніде, навколо поле - ні яру, ні печери. Тато взяв мого чотирирічного брата на руки, і ми так і стояли серед цього справжнісінького пекла.

Досі не можу забути того стану приниження й безпорадності, яких зазнала тоді. У такі хвилини починаєш розуміти, наскільки ти самотній. І як усі ті речі, до яких ти прикипаєш протягом життя - книжки, картини, картатий плед на підлокітнику улюбленого крісла, рідні камені, рідне небо, рідне сонце, - ЯК вони до тебе байдужі.

Тому немає таких речей, від яких ми не змогли б відмовитися. По суті, нічого страшного в цьому немає. Треба просто зрозуміти й змиритися із цим і спокійно жити далі.

М.Г. - Ми з тобою познайомилися спочатку в «ЖЖ», а потім уже на Книжковому ярмарку в Москві. Ти видалася мені дуже ніжною і беззахисною. А якою ти сама себе бачиш?

- Насправді я скута людина. І навіть потайна. Опинившись у юрбі, відразу знесилююся, починаю судомно позіхати. Найголовнішою своєю чеснотою вважаю незлопам’ятність. Я взагалі не пам’ятаю образ. Чоловік каже, що зі мною навіть посваритися неможливо, бо я не вмію аргументовано заперечити.

До речі, це можна вважати й найбільшою моєю вадою. Іноді буває потрібно за себе постояти, а в мене не виходить.

М.Г. - А де ти зазвичай відпочиваєш? Як проводиш дозвілля?

- Вдома. Я взагалі домувальниця. Мене важко кудись виманити. Слухаю музику. Спілкуюся з моїми любими подругами. Іноді в’яжу. Оскільки мої чоловіки професійні забудьки, то до кожної зими я обов’язково в’яжу шарфи. Англійською резинкою.

І обов’язково читаю. Читання - найкращий відпочинок.

М.Г. - Ну, не роздумуючи, Наріне, улюблене, те, що перечитуєш? Є?

- Обов’язково. Улюблених прозаїків і поетів - легіон. Починаючи з Астрід Ліндгрен і Ено Рауда й закінчуючи останнім моїм відкриттям-одкровенням - Маріам Петросян. Починаючи з Пушкіна й закінчуючи Бродським.

За суттю своєю я ретроград. Тому до авторів-сучасників я довго придивляюся - ходжу колами, гладжу обкладинки їхніх книжок, вивчаю сторінки. Іноді купую, приходжу додому й ставлю на полицю. Книжка може простояти так місяцями. А потім настає день, коли я зважуюся читати. Це справжнє щастя, коли нове знайомство закінчується любов’ю.

Миттєва любов у мене сталася, даруй, повторюся, до Маріам Петросян, Дмитра Бикова, Лєни Елтанг, Михайла Шишкіна, Лори Белоіван, Дмитра Горчева, Глорії Му…

А взагалі список дорогих серцю авторів великий - Дюрренматт, Маркес, Камю, Сароян, Фріш, Кавабата, Фолкнер, Чехов, Салтиков-Щедрін, Булгаков, Шалєв, Довлатов, Уліцька, Петрушевська, Толстая… Можна перелічувати нескінченно.

А вічна моя слабкість - «Улісс» Джеймса Джойса. Я повертаюся до цієї книжки що п’ять років, іноді частіше. Перечитую її від палітурки до палітурки. І відповзаю у свій звичний простір - зализувати рани. Вважаю «Улісса» найвизначнішим романом сучасності.

Це велике щастя - бути літератором, бути трохи співпричетною до літератури, стояти трохи ближче, ніж інші читачі, до улюблених письменників.

Це справжнє благословення.

luci_djan. - Розглядається екранізація в майбутньому «Манюні», а також участь самої Наріне в ролі однієї з героїнь, наприклад мами дівчаток?

- Вважаю, що в кіно повинні зніматися професіонали. Я можу написати сценарій, і тільки.

«Манюню» дуже хоче екранізувати кінорежисер Євгеній Лунгін. На жаль, усе впирається у фінансування - знайти продюсерів, готових вкласти гроші в такий проект, поки що не вдається. Але Женя не зневіряється.

svetonebo. - Куди б ти сама поставила книжки про Манюню - на дитячу чи дорослу полицю?

І ще: коли ж буде ще про «Понаехавшую»? А то ми з подругами дуже за неї хвилюємося!

- Я б узагалі завела окрему полицю для домашнього читання. І поставила б туди Астрід Ліндгрен, Ено Рауда, «Поховайте мене за плінтусом» Павла Санаєва, «Чому немає раю на землі» Ефраїма Севели, Марію Парр, Артура Гіваргізова, Маріанну Гончарову (не бентежся, я свої «Манюні» теж би скраєчку притулила).

Продовження «Понаехавшей» не буде. Книжку було задумано саме такою - коротенькі іронічні історії про життя не дуже просте, але, на мій погляд, гідне того, щоб про нього розповіли.

М.Г. - Як повернути людям-дітям цікавість до читання? Як зробити, щоб дитина полюбила книжку? Як навіяти підліткові, що книжка - це дуже багато чого, чому він рано чи пізно буде вдячний?

- Я бачу по моєму синові. Років з двох я йому обов’язково читала. Не тільки перед сном, а й протягом дня. Він постійно бачив мене з книжкою - весь вільний час я віддавала читанню. І тепер його за вуха від книжок не відтягнеш. Гадаю, привчати дитину до книжки можна тільки своїм прикладом.

Я взагалі вважаю дітей досконалими істотами. Якщо вас щось не влаштовує у вашій дитині, шукайте причину в собі. Діти мають звичку калькувати поведінку й уподобання батьків. Хочете, щоб ваша дитина виросла хорошою людиною - подавайте їй відповідний приклад.

М.Г. - Наріне-джан, скажи чесно, ти віриш у дива?

- Я не просто вірю в дива, я знаю, що вони є. Я взагалі намагаюся вірити в усе хороше - у добро, у торжество справедливості, у те, що колись усі житимуть у мирі. Мрії зазвичай збуваються, треба просто дуже в це вірити.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі