«БЕЗ ЖЕНЩИН ЖИТЬ НЕЛЬЗЯ НА СВЕТЕ! НЕТ!»

Поділитися
Поки не заграють чоловіки на арфі, не можна говорити про рівноправність статей! Жінка — це жінка, тоді як чоловік — це чоловік...

Поки не заграють чоловіки на арфі, не можна говорити про рівноправність статей!

Жінка — це жінка, тоді як чоловік — це чоловік. Банальність цього твердження очевидна, але інколи виникає потреба про це нагадати. Найправильніше ситуацію оцінював геніальний шахіст Олександр Альохін. Коли якась емансипована дама з образою запитала його: «Чому не проводяться змішані шахові турніри? Ви вважаєте, що жінки дурніші за вас? Чи гірше грають у шахи?», великий гросмейстер відповів: «Ні, не дурніші. І в шахи грають чудово. Просто вони грають в ІНШІ шахи».

***

Спостереження. Граючи очима, жінка може розтопити серце будь-якого даішника. Чоловіка за те ж саме чекає штраф.

***

Запис 74-го року. Їду в купе з акторкою Євгенією Симоновою. Дивлюся на це прекрасне жіноче обличчя. Так, у процесі еволюції з міркувань доцільності могли вкоротитися передні ноги, міг випрямитися хребет... Але яка доцільність зробила з мавпячої морди прекрасне, божественне обличчя?..

***

На зупинці автобуса біля лави лежить п’яний чоловік. Деякі жінки, проходячи повз нього, вдивляються й полегшено зітхають.

***

Так, вони недосконалі, наші жінки. І скільки разів ми намагалися їх виправити... Вибачте вашим коханим їхні вади. Ні за що, просто за те, що вони ваші близькі і нікого немає ріднішого й дорожчого. Вибачте раз і назавжди.

Сімейним драмам не потрібні репетиції

Ми, чоловіки, постійно чогось чекаємо. Взимку чекаємо весни. Влітку — осені. Нас послідовно мучать бездоріжжя, кохання, статева недостатність (на думку деяких наших неделікатних жінок). А ось делікатним — дещо в нас подобається. Вони любили і люблять нас не за щось, а попри все.

***

Якщо в будинку протікає бачок або демонстративно мовчить дружина, то ми готові звинувачувати в цьому нашу історію, нинішню кризу, нерозторопність влади... Але не самих себе! Найчастіше біди наші не від злиднів і справжнього нещастя, а від невміння налагодити стосунки з близькими, небажання впорядкувати власне житло. Дивно, замість того, щоб повернутися додому тверезими, веселими, взяти на руки дітей, сказати добре слово матері і дружині, — ми воліємо до знемоги сперечатися з товаришем про те, яка політична партія краща. Ми вже давно звикли жити у військово-польових умовах, у боротьбі за краще майбуття всього людства, замість того, щоб влаштовувати якомога краще майбутнє для себе та своєї сім’ї...

***

Підслухана розмова: «Та ви зрозумійте! Бути жінкою нелегко, адже постійно доводиться мати справу з чоловіками».

***

Жодній обсерваторії світу досі не вдалося вловити сигнали позаземних цивілізацій. Інопланетяни мовчать, якщо взагалі існують. На переконання вчених, ймовірність, що в досяжному майбутньому нам вдасться дізнатися про них щось достовірне, вимірюється мізерно малими величинами. А хтось із сучасних дотепників охарактеризував цю ситуацію такою формулою: часто легше почути побратимів по розуму, ніж почути власну дружину. Жаль, якщо це так...

Для коней і закоханих сіно пахне по-різному

В одній вінницькій газеті з’явилося незвичне оголошення. Молодий чоловік, який приніс його в редакцію, був готовий заплатити які завгодно гроші, щоб надрукували один лише рядок: «Ларисо, я кохаю, вибач мені! Саша». Наступного дня після публікації оголошення в редакції «заговорили» телефони. Телефонували жінки, котрі «втратили» своїх чоловіків, і дівчата, від яких пішов коханий, — це були Лариси, розлучені зі своїми Сашами. Усі просили одного — назвати прізвище автора оголошення. У 400-тисячному місті десятки Ларис, помножених на десятки Саш. А є ще Марини та Колі, Олени й Володі, Наташі та Слави... Скільки їх, котрі втратили кохання одне одного в товкотнечі метушливих буднів, у турботах про хліб насущний! «Ларисо, я кохаю тебе!» І поруч «обміняю», «куплю», «продам». «Вибач мені!» А нижче — «купую»...

***

Запис 65-го року. Старий Крим. Пустельне, тихе, без ознак життя селище обступило нашу машину та її пасажирів — письменників Костянтина Паустовського, Віру Панову і нас — Машу й мене. Вона — секретар Віри Федорівни, я ж секретарював у Костянтина Георгійовича. Ми приїхали сюди з єдиною метою — у день народження Олександра Гріна відвідати його могилу. Дружина його, Ніна Миколаївна, лежала в обласній лікарні й зателефонувала Паустовському, мовляв, приїдьте, не можна, щоб Грін на самоті зустрічав свій день народження. Паустовський лише йому відомою стежиною, оминаючи ледь помітні горбки, обходячи похилені, зарослі мохом плити і нові пам’ятники, безпомилково вивів нас до старої мармурової плити, на якій із труднощами, але можна було прочитати — «О.Грін». Сіли навколо... Панова нервово курить цигарки, одну по одній, а Паустовський відмахує від себе дим, задихається, але сидить, не йде. І раптом Віра Федорівна каже: «Хочу сповідатися. Нікому й ніколи не розповідала, а серце моє хоч і оглухло вже, і зачерствіло, але згадаю я цю історію — миттю стрепенеться, заб’ється, як молоде». Замовкла. І потім буквально після кожного вимовленого слова жадібно затягувалася і знову говорила... «Хочу сповідатися саме тут, поруч із нашим Гріном. На Валдаї 23-го я, вісімнадцятирічне дівчисько, працювала в геологічній експедиції — прала, варила, прибирала — треба ж було якось прогодуватися. Одного разу ввечері з темного лісу до нашого вогнища вийшов великий бородатий чоловік. Сів, обігрівся, закурив, розв’язав свою торбинку. І я побачила томик Ігоря Северяніна й черству півхлібину. Побачила особливими очима і враз покохала цього чоловіка. І повела його до себе в намет — наші мужики, котрі роздзвонили по всій окрузі про мою неприступність, остовпіли й оніміли. Привела до себе, роздягла і любила, як серденько підказало. А вранці, коли він ще спав, знову глянула в його торбинку: виявилося, книгу він рвав на пижі, щоб стріляти білок, а в хлібі було заховано золотце, що його він вкрав у старателів біля верхів’я Онеги. Ось такою виявилася моя перша любов... » І розплакалася. Схлипувала й сякалася по-старечому голосно, не криючись...

***

Одна дівчина якось опинилася на привокзальній площі в Києві, серед потоку людей у геть трагікомічному становищі. Вона притискала до грудей чужу дитину, яка верещала, крім того тримала сумочку і кілька об’ємистих пакетів, які весь час норовили вислизнути з рук, а під пахвами були два букети квітів, що періодично падали на асфальт. Дівчина якийсь час боролася з обставинами, а потім, уявивши собі, як усе це виглядає збоку, залилася дзвінким сміхом, здавалося б, абсолютно недоречним у цій ситуації. І поки вона щиро, до сліз, реготала, поруч виник незнайомий молодий чоловік, який і запропонував свою допомогу. Всі казки, як відомо, закінчуються весіллям. Згодом вони одружилися. Молодий чоловік потім розповідав, що перед дівчиною, котра гинула в цій ситуації від сміху, він просто не зміг устояти. Історія справжня. Дівчина з привокзальної площі — моя дочка.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі