МУЗЕЙ НАУКИ ІМЕНІ НАНУ

Поділитися
Зараз, мабуть, дуже цікаво пошукати відповідь на запитання: як так вийшло, що, незважаючи на райдуж...

Зараз, мабуть, дуже цікаво пошукати відповідь на запитання: як так вийшло, що, незважаючи на райдужні надії інтелігенції — головної спочатку рушійної сили перетворень у нашій країні, — сиротами економічних реформ стали освіта, наука й культура?

Втім, дещо звузимо коло наших пошуків — спробуємо відповісти на, здавалося б, простіше запитання: чому десять років незалежності стали періодом вимирання науки в нашій країні?

Науково-технічну діяльність наприкінці 2000 року в Україні вели близько 193 тис. чоловік у 1,5 тис. наукових організацій. Однак загальна тенденція протягом останнього десятиліття — скорочення. За даними Державного комітету статистики, найсуттєвіше скорочення спостерігалося в галузевому й освітньому секторах науки — у 2,5 раза, найменше — в академічному (1,7).

Взагалі-то в різних галузях економіки нині працюють 70 тисяч наукових працівників вищої кваліфікації, 70% яких безпосередньо беруть участь у науково-технічній діяльності. Цифри начебто чималі, однак рівень підготовки нинішніх докторів наук здатний викликати, м’яко кажучи, занепокоєння. Якщо раніше основою корпусу докторів і кандидатів були вчені, що працювали у лабораторіях над конкретними науковими завданнями, то нині дедалі більше простежується тенденція видавати ступені за оглядові роботи.

Керівництво країни, вочевидь, розуміє, що академічна наука для чогось може знадобитися, але для чого конкретно — ще досить чітко не усвідомило.

Звідси й дивна лінія поведінки: підтримка науки здійснюється дуже оригінальним чином — ученим видається лише зарплата, що дозволяє хоча б не померти, але майже не виділяються кошти на продовження наукової праці. Тому в багатьох академічних лабораторіях «наукова праця» зводиться до миття пробірок і змахування пилюки.

Драматичність ситуації погіршується й тим, що, за оцінкою аналітиків, найбільше відчувається «нестача» 30—50-річних: саме фахівці цієї вікової категорії активно залишали науку останнього десятиліття. Віковий склад докторів наук, що працюють у НАНУ, досить красномовний: до 40 років — 3%, пенсійного віку — майже 40%. Ситуація дуже нагадує становище з породіллями — виявляється, їх у нас зараз менше, аніж жінок віком за 70!

Притік молоді в науку фактично припинився, водночас набирає сили протилежний процес — еміграція фахівців вищої кваліфікації. Так, за даними Держкомстату, протягом лише 1996—2000 рр. Україну залишив 851 спеціаліст із науковим ступенем. І це не просто втрата спеціалістів, це — відтік людей найпродуктивнішого віку, високої творчої активності. Це загрожує втратою критичної маси знань, патентів, потенційних розробок. Навіть у разі найоптимістичнішого розвитку подій у нашій країні, за значного економічного зростання, перешкодити цьому процесу може висока вартість ноу-хау, які в майбутньому доведеться купувати в інших країнах.

Трагізм становища поглиблюється й у вищій школі, знецінюючи значною мірою її роботу, — обдаровані студенти найбільш конкурентоспроможних фахів уже після третього курсу відшуковують собі перспективні місця в зарубіжних фірмах. Факультети, що готують програмістів, зв’язківців, математиків, фактично працюють на інші країни. Тим більше, що попит на фахівців для галузей, які найбурхливіше розвиваються, у світі існує постійно. Країна, що використовує патенти, отримує суттєву перевагу у просуванні вперед.

Необхідні рішучі дії з виправлення найнебезпечніших тенденцій у нашій науці, що не дозволяють молоді знайти застосування власним знанням в країні. Безнадією віє від того, що це завдання намагаються вирішити люди відверто «геронтологічного» віку і дуже консервативних поглядів. Чи допоможе знайдене ними рішення повернути тих, хто поїхав і вже влаштувався за кордоном, набув там певного статусу й уявлень про геть інші форми організації наукового співтовариства?..

Наші академічні інститути дедалі більше нагадують не лабораторії, у яких шукають відповіді на загадки природи, а музеї відповідних наук, де зібране старозавітне обладнання, здатне спантеличити будь-якого сучасного західного дослідника. Ще знаменитий американський учений-механік Тимошенко (виходець із України), приїхавши до рідного Києва на початку 60-х, був вражений, побачивши в політехнічному інституті в роботі прилад, на якому він виконував лабораторні завдання... ще на початку століття.

Все перелічене вище — складові сумного результату: технологічний рівень наукових досліджень знизився, що вже зафіксовано в так званому індексі цитування — роботи українських дослідників стали менше читати за кордоном. Тобто питома вага і значення української науки помітно падають. Якщо не враховувати того, що відкрили й запатентували наші вчені, працюючи у фірмах інших країн.

Корені настільки жалюгідного становища зазвичай шукають у різкому зниженні коштів, які виділяють на науку. Однак є й інші причини — навіть ці кошти розподіляють вкрай хаотично, бо їх розпорошено між двадцять одним (!) державним відомством, що робить практично неможливою перевірку ефективності вкладення державних коштів. Лише 5—7% із цього обсягу розподіляється на конкурсній основі. Втім, назвати цей розподіл «конкурсним» можна з дуже великою натяжкою.

Дуже показовими є досягнення на ниві винахідницької діяльності, правової охорони винаходів й інших об’єктів промислової власності. Експерти їх визначають як критичні. Досить сказати, що протягом 90-х років кількість винахідників і раціоналізаторів у країні зменшилася в 20 разів. З країни винахідників ми перетворилися на країну дрібних торговців і примітивних виробників сировини.

Не беруся прогнозувати, чим закінчаться страждання всієї гуманітарної інтелігенції, але деградація технічної та наукової сфер обіцяє обернутися вже в найближчі роки новими тяжкими проблемами для нашої економіки. Навіть якщо намічене економічне зростання буде стабільним, промисловість найближчим часом відчує нестачу фахівців, нових ідей, технологічних розробок. А орієнтація на закупівлю іноземних ліцензій не дозволить, як свідчить досвід інших країн, стати високорозвиненою державою. Академік Ярослав Яцків стверджує, що «вихід один — глибока реформа науково-технологічної галузі на всіх рівнях влади, що повинна відбутися протягом 2001—2004 років». Повинна, але чи відбудеться? Було б наднаївним сподіватися, що покоління наукових генералів, яке сформувалося за радянської влади, трансформує академію, створену для потреб іншої держави.

Уявлення про реформу в різноманітних прошарках академічного керівництва далеко не однакове. Впливові сили в НАНУ дотримуються дуже консервативних поглядів на «впровадження» наукових досягнень. Їх підтримує нинішній уряд, що викликає особливі побоювання. Можна лише гадати, до чого призведе «повторення пройденого» — спроба реанімації інженерно-технічних центрів і їх приживлення до організму нинішньої української економіки...

Де ж вихід із глухого кута? А чи не закликати тих молодих, талановитих учених, які працюють у провідних лабораторіях світу й у змаганні з іноземними науковцями вже довели свою потенцію, перетворити на нових умовах і академію, і всю українську науку?..

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі