Языковое законодательство и языковые отношения во Франции: взгляд сквозь века-1

2 сентября, 2011, 13:39 Распечатать Выпуск №31, 2 сентября-9 сентября

Впродовж не одного століття Франція була і залишається піонером послідовного запровадження твердої мовної політики.

Впродовж не одного століття Франція була і залишається піонером, принаймні на нашому континенті, послідовного запровадження твердої мовної політики, спрямованої на захист своєї мови. У новітній історії вона справила неабиякий вплив на мовну політику деяких європейських держав, зокрема й наших сусідів, особливо після гарячих дебатів, які передували ухваленню чинного нині закону про вживання французької мови 1994 року. Щоб збагнути гостроту й напругу мовних дискусій у тогочасному французькому політикумі та суспільстві, необхідно зробити екскурс в історію.

Політичну вагу Французької держави у мовній сфері можна пояснити історично. Ще задовго до перших мовних указів кінця XV століття відбулися дві знакові події у Франкській імперії (прародичці сучасних Франції та Німеччини).

Перша подія сталася в місті Тур у 813 році, де церковний собор ухвалив рішення, щоб проповіді виголошувалися не латиною, а сільською (народною) романською мовою (lingua romana rustica, давньофранцузька мова) або тевтонською (lingua theodisca, давньонімецька мова). Це одне з найдавніших свідчень того, що місцевий люд вже не розмовляв і не розумів латинської мови.

Друга подія належить до 842 року і пов’язана з прагненням двох братів — Людовика Німецького та Карла Лисого — покласти край міжусобній боротьбі. На ринковій площі Страсбурга королі східної та західної частин імперії франків присягнули одне одному на вірність і разом зі своїми військами виголосили клятви, що увійшли в історію як «Страсбурзькі клятви». При цьому Карл говорив по-тевтонському, щоб воїни Людовика могли його зрозуміти, а Людовик — відповідно, по-романському. Відтак клятву проголосили війська: кожне — своєю мовою. «Страсбурзькі клятви» стали одним із найдавніших свідчень розпаду єдиного латиномовного простору. Французи вважають текст цього документа найдавнішою пам'яткою французької мови.

Тут необхідні деякі пояснення. На думку мовознавців, французька мова (як і інші романські) — молода й налічує приблизно 1200 років. Історичні обставини та економічні зв’язки започаткували політичний і мовний поділ по лінії «північ—південь». Північний варіант давньофранцузької мови (langue d’oїl) формувався з ґалло-романських діалектів, суміші кельтських говірок ґаллів і народної латини під деяким впливом давньонімецьких діалектів, а південний варіант давньофранцузької мови (langue d’oc) — більше на базі народної латини. Процес розмежування тривав кілька століть. Можливо, тому від «Страсбурзьких клятв» до створення першого визначного твору французької літератури — «Пісні про Роланда» — мине ще три століття.

Обидва мовні варіанти складалися більш як із десятка діалектів кожен: північний варіант давньофранцузької мови (langue d’oїl) об’єднував анжуйський, бурґундський, валлонський, лоренський (лотаринґський), нормандський, пікардійський, діалекти провінцій Іль-де-Франс (паризького регіону), Пуату, Франш-Конте, Шампань; південний варіант давньофранцузької мови (langue d’oc) — ґасконський, каталонський, ланґедоцький, лімузенський, овернський, провансальський, савойський, діалекти провінцій Дофіне, романдських провінцій Швейцарії. Саме північний варіант ляже в основу сучасної французької мови. До речі, назви для цих мов упровадив Данте Аліґ’єрі у своєму незавершеному трактаті De vulgari eloquentia («Про народне красномовство»), писаному латинською мовою на самому початку XIV століття. За способом вимовляння стверджувальної частки «так» він поділив ці мови на lingua d’oїl (французька мова), де ця частка звучала як oїl, lingua d’oc (окситанська мова), і lingua de si (італійська мова), де вона мала, відповідно, інші звукові оболонки — oc та si.

Приблизно тоді ж, на межі XIІІ і XIV століть, діалект паризького регіону бере гору над іншими діалектами langue d’oїl й отримує назву французької мови. Відбувається її поступове становлення як мови королівського двору, якою починають складати перші поодинокі документи.

Перший етап мовного регулювання

За висловом французького історика Фернана Броделя, Франція — це звичка до спільного життя. Не останню роль у витворенні такої звички з усієї протофранцузької багатоманітності зіграло мовне законодавство, яке на території сучасної Франції налічує понад п’ять століть. Його роль у формуванні мовної єдності, а відтак перетворенні цієї єдності в національну державу французів, неоціненна.

Франція однією з перших замахнулася на фортецю латинської мови. Перші акти стосувалися в основному судових справ. Муленcький указ (Ordonnance de Moulins), виданий королем Карлом VIII у 1490 році, був спрямований на південні території, Ланґедок. Тоді там побутували три мови: латинська, окситанська або ланґедоцька, і тодішня французька. 101-ша стаття цього указу встановила норму, відповідно до якої свідчення, взяті у свідків, повинні реєструватися «французькою мовою або рідною».

Згідно з Ліонським указом (Ordonnance de Lyon) 1510 року, виданим королем Людовиком ХІІ, «усі розслідування… провадитимуться народною мовою та мовою місцевості, в якій проходитимуть згадані кримінальні процеси і розслідування, інакше вони не матимуть жодного наслідку і значення».

У 1531 і 1535 роках наступник Людовика ХІІ, його двоюрідний брат Франциск І поширює дію цього указу на Ланґедок, Ґренобль і Прованс. Окремо зазначається, що нотаріуси зобов’язані використовувати «народну мову договірних сторін».

Ці королівські акти мали значення у зв’язку не лише зі зменшенням впливу латинської мови, а й поступовим поширенням langue d’oїl (французької) на нові території, оскільки королівська адміністрація через об’єктивні обставини послуговувалася дедалі унормованішою мовою. А на території langue d’oc (діалектів окситанської мови) унормуванням спільної мови ніхто не займався. Як зазначить наприкінці XVIІІ століття письменник Антуан Рівароль, незважаючи на те, що цими діалектами, зокрема провансальським, творилася література, південь Франції не зміг конкурувати з північчю, тому що не мав столиці й короля. Порівняймо динаміку співвідношення різномовних королівських актів стосовно Ланґедоку у два суміжних історичні періоди: якщо з 1350 по 1390 роки їх було видано 22 французькою мовою і 100 — латинською, то з 1390 по 1450 — вже 75 французькою і лише 18 латиною. Окситанською ж за згадані періоди — жодного.

Зрозуміло, що французькими королями рухала не так любов до французької мови, як політичний розрахунок, бажання мовно об’єднати території довкола одного центру. Тож не випадково в 1528 році Франциск І висловив намір оселитися в Парижі і перенести туди свій двір.

Указ Вілле-Котере і його значення для утвердження єдиної мови

Указ Вілле-Котере (Ordonnance de Villers-Cotterets), підписаний 1539 року королем Франциском І, став засадничим щодо першості і винятковості французької мови в середньовічній Франції. І хоча в цьому документі майже 200 статей, він став знаменитим своєю 111-ю мовною статтею під назвою «Проголошувати і складати всі акти французькою мовою». У попередній, 110-й, статті, яка обґрунтовує зміст наступної, сказано, що розпорядження мають бути ясними і зрозумілими. «І оскільки такі речі стаються дуже часто щодо розуміння латинських слів, використовуваних у розпорядженнях, — зазначено в 111-й статті, — ми хочемо, щоб відтепер усі розпорядження та інші судові процедури, які виходять чи з нашого монаршого двору, чи з інших, підлеглих нам, і нижчих, а також книги записів, розслідування, договори, доручення, вироки, заповіти та інші юридичні і судові акти або пов’язані з ними, проголошувалися, складалися і видавалися сторонам рідною французькою мовою і не інакше».

Своїм указом, який став завершенням першого етапу мовного регулювання у Франції, король Франциск І підніс до рівня загальнонаціональної мови langue d’oїl. Тим часом французька мова вже частково завоювала міста, а ареал поширення langue d’oc (діалектів окситанської мови) поступово скорочувався до містечок і сіл. Цей важливий історичний документ підкріпив рух до мовної централізації шляхом витіснення латинської мови і, певною мірою, окситанської (хоча в цьому акті прямо про окситанську мову не згадується), а також посприяв зміні ментальності суспільства, адже йшлося про мову королівського двору.

Відтоді активізувався процес творення літературного, наукового, адміністративного й інших стилів мови. В суспільстві стала поширюватися нова мовна ідеологія. Старша сестра короля Франциска І Маргарита Наварська вважала за обов’язок писати свої літературні твори французькою мовою. Тоді з’являються видання з різних галузей французькою. 1511 року вийшла перша наукова праця Шарля де Бовеля «Геометрія французькою мовою» (Geometrie en francoys). До середини XVI століття французькою було написано чимало книжок із хірургії, анатомії, гінекології, природознавства, ботаніки, про життя птахів і риб, трохи пізніше — перший твір з мінералогії Бернара Паліссі.

Крім оригінальних творів, широко заохочуються переклади французькою з давніх мов. У 1529 році Франциск І запровадив спеціальну посаду королівського друкаря. Ним став автор першого твору французькою мовою, присвяченого друкарству та правилам використання різних шрифтів у оформленні книжок, художник-гравер Жоффруа Торі. 1543 року король створив нову посаду з трохи задовгою назвою «королівський друкар з ушанування французької мови». Відтоді кількість видань французькою істотно зросла, хоча латина продовжувала домінувати. До 1550 року кількість книжок, виданих латинською мовою, становила 80%, а через 25 років — уже 50%. На той момент виявилося, що друкувати французькою ставало рентабельніше, бо дедалі менше людей могли читати латиною.

Французька мова проникає в ще одну цитадель латини — вищу школу. 1530 року, до ухвалення указу Вілле-Котере, Франциск І підтримав ініціативу заснування нового навчального закладу — «Королівського колежу» (College Royal), в якому запровадив посади «королівських лекторів» (lecteurs royaux). Сьогодні це «Колеж де Франс» (College de France), один із найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції. На відміну від Сорбони, в якій панувала латина, тут лекції з філософії, математики, інших дисциплін читали також і французькою мовою.

Полем боротьби з латиною у XVI столітті була й церква. Богослови, які порвали з католицизмом, вважали нормальним, коли люди можуть читати Євангеліє рідною мовою, а не повторюють, як папуги, незрозумілі слова та фрази. Французький теолог-протестант, релігійний реформатор Жан Кальвін (Кальвен) радикально змінив мовні відносини між церквою і народом. Чимало своїх творів він написав французькою мовою, брав участь у перекладі Біблії французькою. Свою головну працю «Напучення в християнській вірі» опублікував спочатку латиною в 1536 році, а через п’ять років видав її французькою мовою у власному перекладі. Саме завдяки Кальвіну французька стала мовою протестантської церкви у Франції і частині Швейцарії, тоді як латина залишалася мовою католицької церкви.

Активні процеси творення єдиної норми викликали спроби унормувати мову. Перша граматика французької мови вийшла в Лондоні англійською мовою в 1530 році, а 1531 року Жак Дюбуа видав першу у Франції граматику французької мови латиною. В середині і другій половині XVI століття з’явилися ще кілька граматик, уже французькою, а також трактати «Про відповідність французької мови грецькій», «Про перевагу французької мови» тощо. В 1542 році Луї Меґре видав працю, присвячену реформі орфографії, однак цей задум не був реалізований — тоді ще не існувало жодної мовної інституції, яка б могла взяти на себе вирішення таких питань. Цікаво, що давню ідею спрощення правопису (як вимовляємо, так і пишемо) кілька років тому втілили ентузіасти на сайті Ortograf (http://www.ortograf.net/).

Через десять років після видання указу Вілле-Котере, 1549 року, французький поет, співзасновник поетичної групи «Плеяда» Жоашим дю Белле публікує трактат «Захист і прославляння французької мови» (La Deffence, et Illustration de la Langue Francoyse), що став літературним маніфестом «плеядівців». Мета маніфесту — реабілітація французької мови, «варварської і вульгарної», яка ще не досягла досконалості латинської, перетворення її у витончену й гідну шани шляхом удосконалення та збагачення рідної мови неологізмами, архаїзмами, спеціальною термінологією, пов’язаною з ремеслами. П’єр де Ронсар, ще один відомий поет-«плеядівець», закликав своїх співвітчизників вживати лише французьку мову. У своїй незавершеній епічній поемі «Франсіада» (1572 рік) він назвав французьку квітучою, живою і природною мовою, а латину — мертвою річчю.

Філософ і письменник Мішель де Монтень запевняв, що латина для нього як рідна, він її розуміє краще, ніж французьку, але вже сорок років не вживає її й не творить нею. Пізніше інші відомі мислителі Рене Декарт і Блез Паскаль продовжили закладати основи наукового стилю. Декарт думав також про реформу правопису, що «могло б дати чимало зручностей чужоземцям у вивченні нашої мови». У своєму творі «Міркування про метод» (1637 рік) він зазначив, що пише французькою — «мовою моєї країни».

У ту ж епоху вигранював французьку мову в своїй безсмертній прозі «Ґарґанґантюа і Пантаґрюель» Франсуа Рабле. Він на практиці випередив положення майбутнього маніфесту «Плеяди» про збагачення мови, і тепер його твори — чи не головне джерело для вивчення словника XVI століття.

Незважаючи на такі зусилля, французька мова дуже повільно поширювалася, особливо за межами Парижа, оскільки шкільної системи, в сучасному розумінні цього терміна, не було. Поодинокі школи існували переважно при церквах, викладання там велося місцевими діалектами, а читати навчали латиною. Тому в багатьох містах побутували дві, а іноді й три-чотири мови.

Розвиток французької мови у XVIІ — XVIІІ століттях

Творення літературно-писемної норми тривало у XVIІ столітті. 1631 року з’явилася перша щоденна друкована газета La Gazette de France французькою мовою. В 1665 році вийшло перше число найдавнішого європейського літературно-наукового видання Journal des scavans («Журнал учених»).

1635 року, з ініціативи кардинала Ришельє, було створено Французьку академію, покликану укладати словники і дбати про правопис французької мови. У першому статуті новопосталої установи записано: «Головна функція академії — працювати якомога дбайливіше і старанніше, щоб дати нашій мові певні правила, зробити її чистою, виразною та здатною тлумачити мистецтва і науки». Крім того, до її завдань належало створення риторики, поетики, граматики і словника. Цікаво, що риторика й поетика так і не були написані, а до граматики руки дійшли тільки через три століття — в 1932 — 1934 рр. Перше видання словника французької мови вийшло у 1694 році. Процес підготовки кожного видання розтягується на десятиліття. З 1986 року триває робота над дев’ятим виданням словника, останній том якого за планом має побачити світ у 2017 році.

Слід зазначити, що вплив Французької академії на мововжиток ніколи не був монопольним, а її словник — першим. Дехто вважає таким виданий за півтора століття до нього, 1539 року, «Французько-латинський словник» Робера Етьєна, в якому французькі слова витлумачені латиною. Офіційна ж історіографія пальму першості віддає граматисту і лексикографові Сезару-П’єру Ришеле. Його Dictionnaire francois... з дуже довгою назвою був виданий у 1680 році в Женеві. На відміну від надто пуристичного підходу академічного словника, П.Ришеле ввів так звану «низьку» лексику і вдався до спрощення правопису. В передмові до словника він зазначив: «Я уклав Французький словник, щоб бути корисним для освічених людей, які люблять нашу Мову».

Перше видання словника Французької академії випередив, правда — лише на чотири роки, ще один мовознавець Антуан Фюретьєр. Як її член він висловлював велике незадоволення повільністю створення академічного словника, а також відсутністю в ньому наукових, технічних і мистецьких термінів. Тому почав укладати власний словник й одержав дозвіл на його видання від короля Людовика XIV. Після того, як А.Фюретьєр опублікував частину словника, його виключили зі складу академіків. Повний варіант «Загального словника» (Dictionnaire universel) вийшов по смерті автора в 1690 році в Гаазі і певний час розповсюджувався у Франції підпільно.

Послідовна праця над унормуванням мови завершилася до середини XVIІ століття остаточним розмежуванням між усною народною мовою і літературною мовою аристократично-королівського «розливу». За руйнування цієї перегородки візьмуться наступні покоління французів, однак далеко не в кожній сучасній мові збереглася така різноманітність стилів і чітка розмежованість між ними, як у французькій.

Тим часом Париж поширював свій мовний вплив на нові території. Приєднання кожної нової провінції супроводжувалось указом про обов’язкове вживання французької мови або в державних актах (Беарн, 1621 р.), або в адміністративних установах (Фландрія, 1684 р.; Ельзас, 1685 р.; Русильйон, 1700 р.; Лотаринґія, 1748 р.; Корсика, 1768 р.).

Крім того, французька мова починає набувати в цей період міжнародного та дипломатичного статусу. Наведу кілька прикладів. Німецький філософ і математик Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц у своїх наукових працях часто послуговувався французькою мовою, з певного часу віддаючи їй перевагу перед латиною. Загалом половину праць він написав латинською, третину — французькою мовами. Раштатський мирний договір 1714 року, який поклав край війні за іспанську спадщину, був складений тільки французькою мовою. Після цього два століття, аж до Першої світової війни, французька залишалася мовою міжнародних документів. Французькою розмовляли чимало європейських монархів та їхніх дворів. У 1783 році Королівська академія наук Берліна організувала конкурс на тему: «Що спричинило універсальність французької мови?» Переможцями визнали німецького філософа Йогана-Кристофа Шваба (який, до речі, передбачив домінування у майбутньому англійської мови) і французького письменника Антуана Рівароля за його «Міркування про універсальність французької мови» (Discours sur l'universalite de la langue francaise).

У XVIII столітті королівська влада вже так не переймалася мовним облаштуванням територій, як упродовж двох попередніх століть. Літературна мова паризької аристократії і красного письменства поступово розходилася все далі й далі від столиці. Цьому, між іншим, сприяли такі інструменти централізації, як досить розгалужена, з охопленням сіл, мережа доріг хорошої якості, на що не шкодували коштів, та загальна військова повинність.

Велике значення для подальшого унормування мови мало видання першої французької енциклопедії, створеної під керівництвом Дідро та д'Аламбера між 1751 та 1772 роками. «Енциклопедія або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (Encyclopedie ou Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers) складалася з 28 томів (17 — тексту й 11— ілюстрацій). Базове видання, так зване «паризьке», з пізнішими додатками, налічує 35 томів. Про популярність «Енциклопедії» свідчить те, що перше видання мало наклад 4250 примірників, лише передплатників було 2250. У XVIII столітті тираж нечасто перевищував 1500 примірників. Щоб надрукувати цю багатотомну працю, знадобилися зусилля 1000 робітників упродовж більш як двадцяти років.

Метою укладачів «Енциклопедії» було подати всю сукупність тогочасних знань, а в мовному плані — відобразити розвиток словника з уведенням нових термінів. Це не могло не позначитися на лексикографічній роботі Французької академії, члени якої визнали можливим вживання неологізмів та спеціальних термінів у літературній мові. Крім того, дехто з академіків висловлював думку, що нормативне вживання має спиратися не лише на твори найкращих письменників, а й на живу, розмовну літературну мову.

Французька революція і мовна політика

Становище французької мови зміцнилося наприкінці XVIІІ століття, під час Французької революції. Правда, спочатку, у січні 1790 року, на пропозицію депутата Франсуа-Жозефа Бушета «публікувати декрети Установчих зборів усіма місцевими говірками, якими розмовляють у різних частинах Франції», розпочався переклад нормативних актів. Крім Парижа, були створені бюро перекладів у Бретані, Альзасі, Лотаринґії. Новий парламент, Національний Конвент, у 1792 році доручив навіть прискорити переклади. Одначе невдовзі від цього довелося відмовитися — з огляду на фінансові витрати і відсутність реального бажання зберігати місцеві мови. Після цього маятник хитнувся у протилежний бік.

Французька мова стає національним символом, який творить і «склеює» націю. Діячі Французької революції називають французьку «нашою мовою». Поширюються міркування, що термін «мова» — привілей французької, а решта говірок — жарґони або феодальні мови. На порядок денний виходять питання загальної початкової освіти.

У вересні 1791 року політик і дипломат, член Установчих зборів Шарль-Моріс де Талейран-Періґор пропонує парламентові запровадити школи в кожному муніципалітеті, щоб подолати нечувану для держави річ, коли «національна мова… залишається недоступною для такої великої кількості її мешканців». У своїй доповіді він був відвертим: «Початкові школи покладуть край такій дивній нерівності: мова Конституції і законів викладатиметься там усім; а маса зіпсованих діалектів, цих останніх залишків феодалізму, буде змушена зникнути: обставини це диктують».

1793 року Національний Конвент ухвалює два декрети з п’ятиденним проміжком між ними: 21 жовтня — «Декрет про створення й розташування перших шкіл» (Decret relatif a l’organisation et a la distribution des premieres ecoles), у ст. 3 якого зазначено, що діти навчаються розмовляти, читати і писати французькою мовою, та додатковий до цього декрет від 26 жовтня, в якому є дві мовні статті. В статті 6 сказано, що державне навчання спрямовується таким чином, аби французька мова стала повсякденною, а в статті 7 прописано: «У всіх частинах Республіки навчання провадиться лише французькою мовою».

Політику мовної єдності намагалися здійснювати не тільки з допомогою створення державних початкових шкіл, а й такими заходами, як заборона вживання німецької мови в Альзасі, декретована Комітетом громадського порятунку у грудні 1793 року.

Дух того періоду — подальшого «закручування гайок» — позначився на «Доповіді Комітету громадського порятунку про мови» (Rapport du comite de salut public sur les idiomes), датованій січнем 1794 року. Її автор — депутат тогочасних парламентів, засновник Комітету громадського порятунку, членом якого він був найдовше з-поміж усіх інших, Бертран Барер. Він, зокрема, гостро критикував переклад законів першими двома національними асамблеями: «Ніби саме нам належить підтримувати ці варварські жарґони і грубі мови, які можуть лише слугувати фанатикам та контрреволюціонерам!». Головного удару було завдано по низці мов: «Федералізм і забобони розмовляють бретонською, еміграція і ненависть до Республіки — німецькою, контрреволюція — італійською, а фанатизм — баскійською. Розбиймо ж ці інструменти шкоди і облуди!». За словами Б.Барера, ці мови «завадили революції проникнути в дев’ять важливих департаментів і можуть заохочувати ворогів Франції». На його переконання, позбавляти громадян знання національної мови — означає зрадити батьківщину, адже мова вільного народу повинна бути єдина і однакова для всіх.

Наприкінці своєї доповіді Б.Барер подав проект декрету, який був одразу ухвалений Національним Конвентом, про запровадження посад учителів французької мови в сільських місцевостях, де мешканці розмовляють різними мовами. Причому вже у статті 1 ішлося про те, що такі посади мають бути запроваджені через десять днів у департаментах, в яких розмовляють «так званою бретонською мовою».

Не меншим поборником єдиної мови був абат Ґрегуар, член Установчих зборів, а пізніше — і конвенту, який здійснив із 1790 по 1792 роки перше в історії Європи соціолінгвістичне опитування. В усі департаменти він розіслав спеціальну мовну анкету, в якій налічувалося 43 пункти. Ось як починався цей питальник: «Чи вживання французької мови повсюдне у вашому краї? У вас розмовляють однією чи кількома говірками?» Спектр запитань був різним — про те, наскільки відрізняються письмо і вимова діалектів від французької мови та діалектів сусідніх місцевостей, чи навчання в сільських школах здійснюється французькою, чи селяни люблять читати, чи є в них почуття патріотизму тощо.

Аналіз анкет виявив невтішний для центру результат. Спираючись на отримані дані, абат Ґрегуар у червні 1794 року на засіданні Національного Конвенту виголосив свою знамениту «Доповідь про необхідність та способи знищити говірки і зробити поголовним вживання французької мови» (Rapport sur la Necessite et les Moyens d'aneantir les Patois et d'universaliser l'Usage de la Langue francaise). Він, зокрема, констатував, що лише у п’ятнадцяти департаментах із вісімдесяти трьох розмовляють виключно французькою мовою: «У нас немає більше провінцій, але ми маємо ще приблизно тридцять говірок, які нагадують їхні назви і творять тридцять народів замість одного. Можна без перебільшення стверджувати: щонайменше 6 млн. французів, особливо в селах, не знають національної мови; така ж кількість нездатна підтримати розмову; кількість тих, хто нею розмовляє, не перевищує 3 млн. осіб, а тих, хто правильно пише, — мабуть, ще менше». Членові тодішнього парламенту здавалося парадоксальним, що лише мізерна меншість — 3 млн. населення Франції — розмовляла французькою, тоді як користувалися нею «навіть у Канаді і на берегах Міссісіпі».

Для абата Ґрегуара французька є «мовою великої нації» і як єдина мова — «невід’ємною частиною революції». Інші мови, котрі побутували в різних частинах Франції, він назвав «феодальними». Абат Ґрегуар був переконаний, що знання національної мови необхідне для вдосконалення сільського господарства; що нею повинні спілкуватися в усіх муніципалітетах; що треба створити поліцію для виправлення вивісок, які спотворюють граматику; що Національний Конвент мав би закликати громадян відмовитися від діалектів і постійно вживати французьку мову, — і навіть щоб молоді, які одружуються, підтверджували своє вміння читати, писати й розмовляти національною мовою. Назвавши концепцію єдиної світової мови химерною, він зазначив, що принаймні можна уніфікувати мову «великої нації»: «Такий намір, повністю не здійснений жодним народом, є гідним народу французького, який централізує всі галузі суспільної організації і який повинен дорожити увічненням, щонайменше в єдиній і неподільній Республіці, вживання єдиної і незмінної мови свободи».

Декрет, ухвалений на підставі його доповіді, як і попередні декрети, виконувалися здебільшого на папері: у країні тривав громадянський конфлікт, більшість шкіл при церквах перестали існувати, елементарно бракувало вчителів. Наприклад, уже в березні 1794 року з департаменту Нижній Рейн сигналізували в Париж, що знайти франкомовного вчителя в Альзасі неможливо, оскільки рідкісні франкофони або є ворогами народу (священики), або вже працюють в адміністративних установах.

Тому не дивно, що ще один діяч Французької революції, Жозеф Лаканаль, запропонував Національному Конвентові ґрунтовний декрет про створення початкових шкіл, який складався з 4 розділів і 35 статей. Проголосований у листопаді 1794 року, документ передбачав відкриття по всій Франції 24 тисяч навчальних закладів для здобуття початкової освіти — приблизно однієї школи на 1 тисячу населення. Ж.Лаканаль також не забув нагадати про мову, але пом’якшив формулювання: «Навчання здійснюватиметься французькою; місцеву мову можна буде використовувати лише як допоміжний засіб».

Свого апогею політика, яка отримала назву «мовного якобінізму», сягнула 20 липня 1794 року, коли було ухвалено так званий декрет 2-го термідора II року (відповідно до революційного літочислення) про французьку мову. При цьому доповідач Мерлен де Дуе, покликавшись на королівський указ Вілле-Котере 1539 року, яким було заборонено латинську мову, запропонував заборонити регіональні мови на користь французької як єдиної національної.

Цей законодавчий акт, спрямований проти місцевих мов, діалектів та говірок, складався всього з чотирьох статей: «Стаття 1. Починаючи з дня опублікування цього закону, жоден посвідчений акт на будь-якій частині території Республіки не може бути складений інакше, як французькою мовою. Стаття 2. Через місяць після опублікування цього закону жоден акт, навіть не посвідчений договір, не може бути зареєстрованим, якщо не складений французькою мовою. Стаття 3. Кожен чиновник або посадова особа, кожен урядовий службовець, який, починаючи з дня опублікування цього закону, при виконанні своїх обов’язків складатиме, записуватиме і підписуватиме протоколи, судові вироки, договори чи загалом будь-які інші акти, викладені не французькою мовою, а говірками або іншими мовами, постане перед виправним поліційним судом за місцем проживання, буде засуджений до шести місяців ув’язнення і позбавлений займаної посади. Стаття 4. Таке ж покарання буде застосоване до кожного службовця, що має право реєстрації, який через місяць після опублікування цього закону зареєструє акти, навіть не посвідчені договори, складені не французькою мовою, а говірками або іншими мовами».

До речі, внаслідок повалення і страти Робесп’єра цей декрет проіснував півтора місяця і був скасований — до підготовки нової мовної доповіді, яка так і не була написана.

Політика мовної уніфікації часів Французької революції привела до того, що мова стала невіддільною частиною концепції сучасної нації й однією з підвалин її політичної єдності. Пізніше про той період образно напише Алексіс де Токвіль у книжці «Давній порядок і Революція»: «Париж, який поступово став єдиним наставником Франції, давав усім мізкам однакову виправку й форму».

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №47, 8 декабря-14 декабря Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно