Нехай назло моїй матері...

Із впертістю, гідною кращого застосування для досягнення більш розумних цілей, секретаріат президента твердить про можливість скасування безвізового режиму для громадян країн Європейського Союзу. То один, то інший клерк канцелярії глави держави, начхавши на вітчизняне законодавство, відповідно до якого зовнішньополітичні питання в Україні мають право коментувати лише три посадовці — президент, прем’єр і міністр закордонних справ, поспішає пригрозити європейцям запровадженням віз або, як мінімум, стягуванням консульського збору при в’їзді в нашу країну.

Таку войовничість ще можна було пояснити минулого літа (коли, власне, з Банкової і прозвучали перші погрози з цього приводу). Тоді, всього через півроку після початку дії Угоди між Україною і ЄС про спрощення оформлення віз, до європейців справді була маса претензій по суті — положення документа виконувалися так-сяк або не виконувалися взагалі. Про це свідчили хоча б численні телефонні дзвінки обурених українців у наше Міністерство закордонних справ. Про цю проблему постійно говорили експерти з вітчизняних неурядових організацій. Українське МЗС, яке впровадило регулярний моніторинг виконання Угоди, весь час інформувало про це Єврокомісію і вносило свої пропозиції щодо поліпшення практики видачі шенгенських віз громадянам України.

Але відтоді ситуація помітно змінилася. І сьогодні, коли нареш­ті намітилися реальні зрушення у кращий бік (і сам президент не далі як минулого понеділка на зустрічі з головою Європарламен­ту відзначив «певний прогрес у лібералізації візових відносин»), можна лише здогадуватися, чому раптом секретаріат знову почав «наїжджати» на Євросоюз. Чи то це просто чергові прояви непрофесіоналізму його чиновників. Чи то, як подейкують, європейці скривдили, обділивши візою когось із закарпатських друзів Віктора Балоги. Чи то глава секретаріату, готуючись змінити крісло на депутатське, торує шлях до сердець західноукраїнських виборців, обіцяючи помститися пихатим європейцям за приниження та поневіряння земляків у європейських посольствах. Чи то напередодні президентських виборів роль мужнього захисника інтересів «маленьких українців» готується для самого Віктора Ющенка. Адже рейтинг у глави держави — нижче нікуди, а такий крок, як повернення візового режиму для громадян Євросоюзу, безперечно, зустрінуть на ура дуже багато наших співвітчизників, причому не лише ті, хто натерпівся від ходіння по візових муках, а й ті, кому за державу прикро.

Прикро. Ми покривимо душею, якщо стверджуватимемо, що на сьогодні у візових відносинах із ЄС у нас повний ажур. Проблем ще багато, і вони виникатимуть постійно, доки для українців існує візовий режим. Але можна ображатися, розповідати, що «Євро­па нас не хоче», і при цьому нічого не робити, щоб вона нас захотіла, а можна наполегливо рухатися до поставленої мети, хай і маленькими кроками. І тоді, одного разу озирнувшись, ми раптом виявимо, що пройдено чимало.

Хіба могли ми ще кілька років тому всерйоз говорити про безвізовий режим із ЄС? У преамбулі Угоди про спрощення оформлення віз, підписаної в червні 2007 року, про безвізовий режим ідеться як про далекосяжну перспективу. А в лютому нинішнього року віце-президент Єврокомісії німець Гюнтер Ферхойген, раніше серед гарячих симпатиків України не помічений, перебуваючи з візитом у Києві, заявив про можливість запровадження безвізового режиму для нашої країни в короткостроковій перспективі: «Можливо, наступного року, хоча це занадто оптимістичний сценарій, швидше — через два роки». У Балоги про це не чули? Панове, крига скресла! На Банковій цього не помітили? Могли б, хоча б для різноманітності й загального розвитку, поцікавитися думкою й даними Міністерства закордонних справ.

За статистикою ж МЗС, завдяки реалізації Угоди, кількість шенгенських віз, отриманих нашими співвітчизниками 2008 р., збільшилася на 25%, порівняно з 2007 р., і становила понад один мільйон. А кількість відмов у видачі зменшилася вдвічі — з 10% до 5%. Про поліпшення ситуації свідчить і той факт, що, порівняно з попереднім роком, за три місяці 2009-го в МЗС надійшло втричі менше скарг від українських громадян із приводу оформлення віз. Правом на безплатне оформлення шенгена сьогодні користуються 14 категорій українців. Причому безплатні візи становлять майже половину (!) всіх виданих торік. Поступово зростає кількість виданих багаторазових віз. Про поліпшення ситуації свідчать не лише офіційні дані, а й результати моніторингу, який проводять українські неурядові організації (докладніше з його результатами читачі «ДТ» зможуть ознайомитися в одному з наших найближчих чисел).

На 7 травня заплановано чергове засідання спільного візового комітету Україна—ЄС, на якому українська сторона зможе викласти свої зауваження щодо виконання Угоди і розповісти про найпоширеніші претензії українців до процедури отримання віз, у тому числі й про посередницькі центри, про завелику кількість необхідних документів, про видачу одноразових віз замість належних, відповідно до документа, багаторазових тощо.

До речі, ще до вищезгаданого засідання можемо порадувати читачів повідомленням, що найближчим часом Європарламент має затвердити Візовий кодекс ЄС, яким, наприклад, буде передбачено застосування спрощеної процедури видачі віз для заявників із позитивною візовою історією, а також упорядковано діяльність посередниць­ких компаній. Зокрема, наскільки нам відомо, документ виключає монополізацію посередниками процедури оформлення віз. Таким чином, громадяни третіх країн зможуть вибирати, до кого звертатися, — в саме посольство чи до посередників. Окрім того, пла­ту за послуги цих посередників буде обмежено 50% від вартості візи.

На травневому засіданні спільного візового комітету планується обговорити вже передані українською стороною на розгляд Єврокомісії пропозиції про внесення змін в Угоду 2007 року для подальшої лібералізації візових відносин. Ці пропозиції можуть значно розсунути рамки чинного документа і полягають ось у чому:

— розширення категорій громадян, які могли б скористатися візовим спрощенням;

— запровадження режиму безвізових поїздок для власників службових паспортів;

— скасування візових зборів для всіх категорій громадян України.

Зрозуміло, що 8 травня візи безплатними ще не стануть. Потрібно робити скидку на горезвісну неповороткість європейської бюрократії, окрім того, візові збори — одна зі статей доходу поточних бюджетів європейських країн. Але тактика малих кроків себе виправдовує, і вже, наприклад, є згода литовської сторони на видачу українцям безплатних національних литовських віз, є надія на ухвалення аналогічного офіційного рішення поляками (принципово вони начебто вже визначилися). Дивись, за литовцями з поляками поступово й інші країни підтягнуться, а там і Єврокомісія дозріє.

Правда, на все це можна сподіватися лише в тому разі, якщо різномасті й різнокаліберні «захисники простих українців» припинять розмови про відновлення візового режиму для громадян держав ЄС. (До речі, цікаво, а для США, Канади і Японії вони теж візи повернути планують?)

Чого доможеться Київ, запровадивши візовий режим для країн Євросоюзу?

Тільки цілком наївна людина чи абсолютний профан може всерйоз вірити, що тим самим Київ нажахає Брюссель і підштовхне його до якнайшвидшого скасування (чи хоча б значної лібералізації) візового режиму. Євросоюз — перемовник-важковаговик і на такий й шантаж однозначно не піддасться.

Помститися євробюрократам за поневіряння теж не вдасться. Ті європейські чиновники й дипломати, від кого залежить ухвалення візових рішень, здебільшого мають дипломатичні паспорти і, в разі запровадження Україною візового режиму, відповідно до чинної Угоди про спрощення оформлення віз, їздитимуть до нашої країни без них за принципом взаємності. Таким чином, постраждають лише ні в чому не винні європейські туристи, бізнесмени, учені, студенти й інші категорії громадян, які не мають диппаспортів. Але, головне, постраждає й сама Україна. Ще більше погіршиться її і без того не блискучий імідж в очах як простих, так і можновладних європейців. А у скептиків із числа останніх (особливо в Берліні, Амстердамі, Мадриді) з’являться додаткові аргументи для гальмування будь-яких переговорів із непослідовною Україною про подальшу лібералізацію і, тим більше, скасування візового режиму. Помиляються й ті, хто розраховує на серйозне збільшення доходів в українську скарбницю від поновлення практики стягування консульських зборів із європейських громадян. Навіть без обгрунтованих економічних обрахунків очевидно, що багато заробити не вдасться. По-перше, знову ж, відповідно до принципу взаємності та букви візової угоди, багато європейців (як і українців — приблизно половина) отримуватимуть безплатні візи. По-друге, втрати України від зменшення кількості європейських туристів значно перевершать зароблені за рахунок консульських зборів суми. Бо середньостатистичний європеєць, приїхавши до нас, витрачає тут значно більше грошей, аніж 35 євро, які він платитиме за візу. А якщо європейці стануть їздити в Україну менше — зменшиться й приплив іноземної валюти в українські банки, постраждають туристична галузь та сфера послуг, які в умовах кризи і так не процвітають.

Чому ми постійно намагаємося йти іншим шляхом, причому, як правило, не туди? Погляньмо на інші країни. Ось Хорватія, наприклад, минулої середи ухвалила План дій у сфері туризму на 2009 рік, яким, зокрема, передбачається скасування віз для громадян України (зауважте, в односторонньому порядку!) на період літнього туристичного сезону, себто з 1 травня по 30 жовтня.

Одностороннє скасування візового режиму — не українське ноу-хау, а поширена у світі практика. Зокрема деякі країни Євросоюзу, чиї громадяни поки що змушені оформляти візи для поїздки у США, сподіваючись домогтися в майбутньому зі Штатами безвізового режиму, скасували візи для американських громадян в односторонньому порядку. Недавно так зробила Греція.

В односторонньому порядку скасовували візи для громадян ЄС і колишні кандидати на членство в Євро­союзі. Болгарія це зробила в 1996 р., а безвізовий режим із ЄС вона отримала у 2001-му, членом же Союзу стала — у 2007-му. Сьогодні такий підхід використовують інші країни, котрі прагнуть у ЄС, — Сербія, Чорногорія, Македонія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Молдова, а також Туреччина та Грузія.

До речі, до наших візових відносин із Євросоюзом придивляються, а потім роблять відповідні висновки і треті країни. Так, в односторонньому (!) порядку скасувала візи для українських громадян Гватемала. Звісно, хтось зі скептиків може посміхнутися: «Ну, і скільки в нас охочих вирушити до цієї далекої країни набереться?» Проте наразі цікаве інше. На запитання українських дипломатів: «Чого це ви раптом?» — їхні гватемальські колеги пояснили, що щорічно аналізують візову політику інших країн. Отож, проробивши цю про­цедуру щодо України, вони відзначили її прогрес у лібералізації візового режиму з ЄС, а також перспективу запровадження режиму безвізового, після чого й прийняли своє рішення. Очевидно, у Гватемалі у візових відносинах України і ЄС тямлять краще, ніж деякі вітчизняні діячі із секретаріату президента, Верховної Ради та уряду...

Отож, мабуть, повернемося до обговорення наслідків «конструктивних» пропозицій цих чиновників. Якщо виконати рекомендації навіть наймиролюбніших із них — зберегти безвізовий режим, а запровадити тільки плату на кордоні за в’їзд в Україну, проблем отримаємо більше, ніж зібраних у такий спосіб коштів. По-перше, знову ж, доведеться відразу поставити жирний хрест на переговорах з єесівцями про скасування консульських зборів для всіх категорій наших громадян. Уже сьогодні Україна виглядає вкрай нерозумно, коли МЗС спрямовує Єврокомісії таку пропозицію, а з президентської канцелярії та парламенту звучать заклики запровадити консульський збір для європейців. По-друге, хтось із ініціаторів цього кроку хоча б розуміє, на який кошмар у такому разі перетворяться пропускні пункти на наших кордонах? Адже як у Єгипті або Туреччині — взяли гроші, вклеїли в паспорт марку й пропустили далі — не вийде. Річ у тому, що, нагадаємо, відповідно до тієї ж візової угоди 2007 року, 14 категорій українських громадян мають право на отримання безплатних шенгенських віз. Таким чином, після запровадження консульського збору для європейських громадян, за принципом взаємності, цим правом користуватимуться і 14 категорій європейців. А тепер уявіть, скільки часу знадобиться українським прикордонникам, щоб визначити, чи має право той або інший житель Євросоюзу в’їхати в Україну безплатно, чи справді він — журналіст, студент, спортсмен, пенсіонер, подорожує з гуманітарною метою чи приїхав побачитися з близькими родичами і т.п.

Найвойовничіші «захисники українських інтересів» взагалі пропонують денонсувати підписану з ЄС угоду про реадмісію. Депутат із фракції «НУ—НС» Геннадій Москаль уже навіть вніс на розгляд Ради відповідний законопроект. У разі схвалення його парламентом доведеться не тільки розпрощатися з перспективою безвізового режиму з Євросоюзом, а й взагалі припинити будь-які розмови на візову тематику. Нагадаємо, що документ про реадмісію підписувався в пакеті з Угодою про спрощення видачі віз. Отже, денонсація першого викличе денонсацію другого. Тобто буде скасовано всі, які на сьогодні є, преференції для українських громадян. Значно зменшиться видача багаторазових річних і п’ятирічних віз. Доведеться забути про безплатні. А отримання шенгена коштуватиме вже не 35 євро, як зафіксовано в угоді, а 60 євро, що їх сплачують тепер громадяни третіх країн. Або навіть більше. Адже Євросоюз запроваджує для своїх громадян дорогі паспорти з біометричними даними і планує підвищувати консульський збір, щоб якимось чином компенсувати витрати.

Швидше за все, можна буде роз­прощатися і з угодами про місцевий прикордонний рух. Такі документи, підписані зі Словаччиною й Угорщи­ною, уже набрали чинності. Ось-ось має почати працювати аналогічна угода з Польщею, практично готова до підписання — з Румунією. Завдяки цим угодам жителі 30-кілометрових зон по обидва боки кордону мають право на багаторазові поїздки на територію іншої договірної сторони, отримавши лише дозвіл на спрощене перетинання кордону.

І, зрозуміло, на довгі роки припиниться щойно початий безвізовий діалог із Євросоюзом. Після саміту Україна — ЄС у жовтні минулого року він скерував наші сподівання в цілком конкретне русло. Створено чотири робочі групи: з безпеки документів, міграційних питань, підтримки громадського порядку та зовнішніх відносин. Кожна з них на своєму напрямі має виробити конкретні й чіткі критерії та завдання, виконання яких дозволить Україні домогтися для своїх громадян безвізового режиму з ЄС. Наші дипломати планують до червня узгодити з європейською стороною проект дорожньої карти, яка містить усі ці умови, а до кінця року, під час головування в ЄС Швеції, затвердити цей документ (швидше за все, на саміті). У такому разі, вважають експерти, безвізовий режим із Євросоюзом має шанси з далекосяжної перспективи перетворитися хай і не на близьку, як нафантазував пан Ферхойген, а хоча б на середньострокову.

І тут знову постає маса запитань. Чи будуть в Україні вибори в жовтні? Якщо так, то, очевидно, саміту зі шведами в нас не вийде. Припустімо, дорожню карту можна буде затвердити й не на саміті (хоча якщо почнеться виборча кампанія, всім уже буде не до візових питань). Проте наскільки активно, швидко і злагоджено готові працювати над реалізацією цієї дорожньої карти виконавча і законодавча влада? На жаль, сумна відповідь очевидна. Відстоювання прав «маленьких українців» на свободу пересування на практиці зазвичай обмежується звинуваченням Європи перед телекамерами в тому, що «вона нас не хоче». А ось вам найсвіжіший приклад конкретної роботи захисників народних інтересів. Минулої середи, 1 квітня, у парламенті провалили два взаємодоповнюючі законопроекти — урядовий і депутатський — про Концепцію дер­жавної міграційної політики та про основні положення державної міграційної політики України. При тому що і профільний комітет їх благословив, і під час короткого обговорення жодних заперечень не прозвучало — тільки слова схвалення. Просто забракнуло голосів. Просто хтось вийшов покурити чи вирішив зателефонувати по мобільному. Зате рішення про святкування 90-річчя комсомолу того дня прийняли. Ось вам і наочна демонст­рація пріоритетів...

Скільки років ведуться дискусії про єдиний міграційний орган, створення й ефективна робота якого — одна з основних умов Євросоюзу для запровадження безвізового режиму! Але два українських міністерства — МВС і Мін’юст — ніяк не можуть домовитися, під чиїм патронатом перебуватиме це нове відомство. Цікаво, як вони планують укладати угоди і плідно співпрацювати з Європолом та Євроюстом, що теж входить до переліку умов для безвізового режиму з ЄС?

Як іде підготовка до виконання угоди з Євросоюзом про реадмісію, яка набере чинності з 1 січня наступного року? На переговорах із її підготовки українська сторона видряпала в європейських партнерів зобов’язання надавати Україні по 30 млн. євро на рік (не кредитів, а грантів!) на реадмісійний менеджмент. Але цих грошей наші відомства не освоюють. Потрібні пропозиції конкретних проектів, а їх немає. Інколи, правда, якісь пропозиції в надрах різних українських відомств народжуються, проте часом вони, м’яко кажучи, викликають подив. Ось, наприклад, після подолання маси перешкод Україна і Молдова нарешті начебто домовилися розпочати демаркацію придністровської ділянки держкордону між нашими країнами. А Євросоюз, хай і неохоче, хай і після наполегливих прохань української сторони, все-таки погодився виділити на це якусь суму. І, зрозуміло, поцікавився, чого Україна потребує, чого їй бракує для проведення демаркаційних робіт і підвищення технічного рівня забезпечення охорони україно-молдавського кордону. Знаєте, що включили у свої побажання наші прикордонники? Зо два десятки найкрутіших позашляховиків...

Цей список запитань і сумних відповідей на них можна продовжувати ще дуже довго. Однак, здається, і так цілком зрозуміло, чому ж Європа «нас не хоче». Набагато важливіше нарешті зрозуміти: необхідно почати щось робити, аби нас захотіли.