«На Майдані затихає річ. Вечір… Ніч?»

А тепер уявіть, що Майдану не було. Просто не було.

Не було б про що шкодувати, не було б із чим порівнювати. Два Віктори тихо-мирно розподілили б між собою «обов’язки» тріумфатора і невдахи, так і не перетворившись на ікони для двох половинок штучно розділеної України. Ми не дізналися б, на що здатен наш народ, не збагнули б усієї глибини безсилля наших політиків. Не пізнали б солодкості надій, не відчули б гіркоти розчарувань. Уникли б полону одних ілюзій, щоб опинитися в капкані інших.

Ви цього хотіли б? Ми — ні. Ми — це ті, для кого передислокація одних — у владу, на Банкову, а інших — за грати аж ніяк не була головною метою великого зимового протистояння. Ми — це ті, хто боровся за країну, якою можна пишатися. Ми своїми руками піднесли Вітчизну, піднявши її над стиглим асфальтом на висоту, недосяжну для їхніх ницостей. Ми набули країну, гідну поваги. Вони не змогли побудувати державу, гідну своїх громадян.

Ми виявилися сильнішими. Вони — хитрішими. Було б нечесно говорити про тріумф ідеалів Майдану, але було б несправедливо говорити і про їхню поразку. Здобувши вікторію над старим режимом, ми зіграли внічию з новим. У футболі нерідко трапляється, коли заслужену перемогу втрачають у самісінькому кінці поєдинку з власної дурості. Тренери називають таке втратою концентрації.

Щось схоже сталося і з нами. «Недостояли...», — тужливо проронив один із ветеранів Майдану, слухаючи промову Віктора Андрійовича через якісь півроку після помаранчевої революції. Ми розслабилися. Ми довірилися їм. Довірливість виявилася фатальною. Хоча для її появи не було ані найменших передумов. Тому що сам Майдан почасти був нашою демонстрацією не надто високої думки про їхню істинну силу. Саме тому найважче ми зробили за них. Вони прийняли нашу великодушність за вдячність. А ми не завдали собі клопоту знову розставити все по місцях.

Ті, хто тоді перебував по інший бік барикад, сьогодні зловтішно намагаються прищепити нам почуття сорому. Їм невтямки: нам варто докоряти собі лише за те, що ми не прищепили нами ж обраній владі почуття відповідальності. Саме ми дозволили їм стати такими, якими вони є. Ми дозволяємо їм танцювати на кістках покійних і зневажати живих.

Сам факт існування Майдану як суспільного явища дає підстави думати, що нам було під силу не тільки породити їх, а й виховати. Щоб сьогодні не відчувати себе чимось на кшталт багатодітних сиріт.

Що більше часу віддаляє нас від помаранчевої революції, то більша кількість «майданівців» починає вірити: все, що сталося за чотири роки, було визначено наперед — низи не могли змінити верхи, верхи не хотіли змінюватися.

Нехай так. У такому разі провидіння виявилося милостивим — воно подарувало нам можливість відчути гордість за те, що ми зробили. Почуття, яке допомагає боротися із прикрою гіркотою через те, що зробити не зуміли.

Хоча списувати все на перст долі, на Божу волю було б нечесно. Нашої концентрації вистачило тільки на три тижні, а відстоювати вистояне потрібно було впродовж років. Вигравши війну, ми виявилися не готові протистояти розрусі...

Сьогодні Майдан — перегорнута сторінка історії. Історії, яку неможливо переписати й не можна забувати. Помаранчева революція знеціниться, якщо вона виявиться для нас лише приводом для спогадів. І перестане бути джерелом для роздумів. Переосмислюючи все, що трапилося, хіба не навчилися багато з нас обережніше ставитися до слова «бандит» і більш бережно — до словосполучення «народна влада»?

Майдан для тисяч наших співгромадян виявився найкращими днями їхнього життя і виправдав своє існування бодай цим. Багатьох із нас він наділив мудрістю, відвагою і великодушністю. Але так само багатьом із нас потім забракло рішучості, пильності й відповідальності.

Але ніхто й ніщо не позбавить нас упевненості в тому, що ми все тоді зробили ТАК, як треба. Навіть, якщо в когось потім слова розійшлися з ділом...

Юрій Луценко, Микола Томенко, Тарас Стецьків і Володимир Філенко — люди, які на кладовищі «помаранчевої єдності» почуваються набагато незатишніше, ніж деякі політики, які пройшли Майдан. Що сьогодні для них означає помаранчева революція? Із цим запитанням «Дзеркало тижня» звернулося до чотирьох польових командирів Майдану:

Українська революція. Третій тур

Тарас СТЕЦЬКІВ:

— Коли осмислюю Майдан з відстані чотирьох років, то перше, про що хочеться сказати, це про розчарування людей, бездарних вождів, котрі вбили надію мільйонів на краще життя, про відсутність перспективи... А проте мусимо зробити невелике зусилля й згадати, в якому суспільстві ми жили до листопада 2004 року. Хоча, можна й легше — увімкнути будь-який російський канал, байдуже приватний чи державний, аби відчути тодішню атмосферу. Трагедія Гонгадзе й темники на ТБ, наїзди на нелояльний бізнес і тотальна роздача власності в обмін на лояльність, авторитарний режим, що створив корупційно-владну піраміду, страх перед усесиллям влади й безнадія — ось далеко не повний перелік ознак, які передували визріванню помаранчевої революції.

Тому головною суттю Майдану було побороти цей страх і здобути свободу. Свободу, не подаровану зверху, а породжену величчю духу мільйонів українців. Тому від Майдану я ніколи не відречуся — як і мільйони тих, хто творив цю історію. Іще влітку 2004 року мало хто вірив, що це можливо, а тим часом громадяни спромоглися на це велике зрушення.

І що стало головним здобутком Майдану? Свобода.

Свобода як підвалина, на якій мав бути побудований справедливий суспільний устрій і дієздатна влада. Вона вимагала іншого ставлення до такого вибору, бо від нього залежало майбутнє кожного. Але самої свободи виявилося замало. Більше того, коли свобода одних (можновладців) обмежує свободу інших (громадян), вона вироджується у свій антипод — сваволю і вседозволеність. Завойована свобода мала породити відповідальність влади, а породила наростаючу ворожнечу, міжусобну боротьбу, чвари і в кінцевому підсумку — масовий страх перед нестримною навалою хао­су. В ситуації, коли влада виявилася цілковито неспроможною, коли їй загрожує самопожирання, в людей з’явилися зневіра й розчарування. Глобальна економічна криза ці процеси проявила й максимально посилила.

Наступним кроком після завоювання народом свободи мало б стати сформування ним же дієздатної, відповідальної та ефективної влади. Але народ довірився вождям, на яких безмежно покладався. Тому В.Ющенко як президент мав подати особистий приклад самопожертви й праці. Він мав би найменше думати про другий президентський термін, мав би уникати втягування в інтриги, а натомість твердою рукою справедливо й дієво керувати державою, присікаючи амбіції своїх підлеглих. Команда, яка прийшла разом із ним, мусила розпочати структурні реформи й модернізувати владні інститути, а не чубитися в міжусобній боротьбі, красуючись на екранах телевізорів. Адже кредит довіри був величезний. За рахунок консолідації пробудженого суспільства його треба було конвертувати в зміни, результати яких мали б працювати на майбутнє. Але страх «розподобатися» штовхав до популізму, нестримного нагнітання ідеї незаробленого споживання: більше і більше, а отже — проїдання майбутнього дітей і внуків.

У цьому є наша спільна відповідальність — усіх тих, хто прийшов у владу в результаті революції. Багатьох завдань модернізації суспільства й економіки навіть не було поставлено. Зрозуміло, після величезного емоційного піднесення листопада 2004 року розчарування було неминучим. Але ж не таким тотальним, руйнівним і депресивним! Суспільство болісно пережило розчарування, яке в 2008 році наклалося на кризу і тепер уже спричиняє страх не перед владою, а страх за неспроможність і неадекватність влади. Страх через те, що влада не захищає, а чимдалі більше загрузає в деструктивному конфлікті всередині самої себе.

Подолання економічної кризи потребує консолідації, усвідомлення загрози та концентрації зусиль для протидії її проявам. Люди чекають від влади спрямованої дії, а не боротьби на взаємне знищення. З кризи можна вийти сильнішими, вона може очистити економіку й саму владу від токсичних шлаків. Ми зіткнулися із системною кризою влади, а отже, маємо думати, як гідно вийти з неї і рухатися вперед.

Що робити?

Насамперед відстоювати завойовану свободу. Її не можна обмінювати на скороминущі інтереси, віддавати комусь «в ім’я наведення порядку». Ми маємо розуміти просту істину, що єдиним джерелом влади в дер­жаві є народ. Це означає, що саме громадяни — якщо політики не спроможні — мають створити систему ефективної влади. Не треба боятися самих себе і применшувати розум та здоровий глузд нашого суспільства.

Головна моя теза полягає в тому, що треба забрати в діючих політиків право писати правила для самих себе. Правила має написати суспільство — для того, щоб поставити політиків, із їхнім інстинктом боротьби за владу, в жорсткі рамки і під контроль, а відтак спрямувати їхню «атомну» енергію в мирне русло. Питання — як це зробити? Однозначно легітимним шляхом. Це може бути шлях скликання спеціального установчого органу — Конституційної асамблеї, головним завданням якої буде написання правил для політиків, тобто нової Конституції. Закон про скликання асамблеї може ухвалити існуюча Верховна Рада (він уже нами поданий). Зрештою, ніхто не уповноважував Верховну Раду на ухвалення Конституції — парламент уповноважив себе сам. У разі спротиву політиків народ може висловити свою волю і через референдум. А з численними нині скептиками хотів би подискутувати десь через півроку — коли весь цей політичний абсурд дійде до свого логічного кінця. Час нарешті усвідомити, що спроби діючих політичних сил остаточно й безповоротно перемогти одна одну, діючи за принципом «переможець отримує все», чи спроби політиків примирити своїх лідерів, є безперспективними.

Я далекий від думки, що нам одразу вдасться збудувати ідеальну дер­жаву й сформувати ідеальну владу. Але в такий спосіб ми збудуємо державу з чіткими правилами гри. Державу, здатну до розвитку.

В 1991 році зусиллями народу і парламенту інституційно утворилася незалежна держава. У 2004 році народ зробив другий стратегічний крок — подолав авторитарний режим і здобув свободу. Сьогодні перед народом стоїть третє завдання — сформувати в рамках завойованої свободи ефективну й дієздатну владу. Упев­нений, що розбуджене Майданом суспільство здатне це зробити, що дасть Україні нові можливості для поступу.

Шанс для прийдешніх поколінь

Володимир ФІЛЕНКО:

— Здобувши у 1991 році незалежну Україну, ми пройшли 13 складних опозиційних років, аби здобути демократичну Україну. Саме тому, на мою думку, Майдан був і залишається видатною подією і явищем у сучасній історії як України, так і світу.

З одного боку, ідеологічно й технологічно ми готували Майдан протягом майже півтора року. Ми послідовно розгортали тему активізації масових акцій як механізму для забезпечення чесного волевиявлення громадян. Ми намагалися позбавити людей страху, привчали до їх масовості, сприяли тому, щоб люди ставали активними учасниками політичного процесу. (До речі, всі охочі можуть ознайомитися з ключовими документами з підготовки та організації Майдану в бібліотеці Києво-Могилянської академії. Ці документи передані бібліотеці мною і Тарасом Стецьківим у 2005 році.)

З іншого боку, Майдан став яскравим прикладом масової активності і самоорганізації людей, які врешті усвідомили себе громадянами, відповідальними за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Саме вони, а не політики, стали головною дійовою особою Майдану.

До речі, ми святкуємо річницю Майдану, на відміну від нашого президента, 21 листопада: саме тоді ми почали будувати сцену, поставили перший намет, саме тоді перші десятки тисяч людей увечері після виборів прийшли на Майдан. Ющенко запізнився на Майдан на півтори доби. Він там з’явився тільки 22 листопада, і саме тому, що на Майдані вже було сотні тисяч людей. Ющенко святкує (а чи святкує?) річницю Майдану в той день, коли він на ньому з’явився.

Коли навесні 2003 року ми шукали для себе відповідь на запитання «Кого підтримати?» під час президентських виборів, ми чітко розуміли, що Ющенко не є ідеальним президентом для України. Вже тоді ми розуміли всі його сильні і, найголовніше, слабкі сторони. Але в умовах, коли вибір був між «кучмізмом» (авторитарним режимом, байдуже з ким на чолі — з Кучмою, Януковичем чи ще кимсь) і хоча б якоюсь надією на зміни, на реформи, ми обрали надію на зміни і реформи. Саме з постаттю Ющенка тоді і пов’язувалися ці надії.

Ющенко глибоко помилився, вирішивши, що люди вийшли на Майдан тільки заради нього, що Майдан обрав Ющенка президентом. Люди вийшли на Майдан за себе, за своїх дітей, за те, що вони хотіли жити в нормальній європейській країні, де панують закон і порядок. Люди вийшли на Майдан проти брехні і намагань перетворити цих людей у безсловесне стадо.

Ми часто розглядали Ющенка як «перехідного» президента, який мав би закласти основу майбутніх реформ в усіх сферах суспільного життя. Ющенко мав би стати державним діячем, який готовий був би покласти своє ім’я, свій рейтинг на започаткування реформ, хай навіть і не популярних, але потрібних для системи, для країни. Ющенко виявився нездатним до самопожертви.

Ющенко не мав думати про свій другий президентський термін. Він не мав думати про те, як не образити своє оточення, обділивши когось посадою чи впливом. Він не повинен був втягуватися в інтриги. Він не повинен був діяти за принципом «бий своїх, щоб чужі боялися».

Ющенко на хвилі масового піднесення і неймовірної довіри мав негайно розпочати реформи в Україні. Інакше кажучи, він мав послідовно й наполегливо виконувати обіцянки, дані на Майдані.

Ющенко не керував державою, не керував владою. Він царював. Після того як його обрали президентом України, він вважав свою місію виконаною. Саме тому варто говорити, що він зрадив Майдан, перекресливши надії його справжніх творців.

Чи був Майдан даремним? Однозначно — НІ!

Люди стали іншими. Люди усвідомили себе громадянами, здатними боротися за своє право обирати собі владу. Люди вибороли собі це право. Людей уже не можна цинічно дурити, — вони чітко відрізняють щирі наміри від популізму та брехні.

Україна стала іншою. Свобода слова, свобода вибору, більша відкритість політики — це теж досягнення Майдану.

Майдан змінив людей і країну, але мало змінив політиків та їхню суть. Політики продовжують жити у своєму власному світі, відірваному від реалій суспільного життя. Останній приклад — світова фінансова криза, а наші політики, замість об’єднання всіх сил задля пом’якшення наслідків кризи для галузей економіки, українських підприємств, простих громадян, продовжують кадрові інтриги та граються у дострокові вибори.

Звідси — Україні потрібна нова політична еліта. Абсолютно нова. В політику мають прийти люди, які мислять по-новому, які готові працювати задля України, які не знають, що таке брехня, інтриги, корупція. Як це зробити?

Українські партії не є ідеологічними, вони є вождистськими. Нові ідеї не можуть пробитися через нинішні партійну та виборчу системи. Нові ідеї, нова кров у теперішніх умовах диктату партійних вождів не можуть пробитися до влади через партійні списки як у центрі, так і на місцях.

Партії мають кардинально самі себе змінити. Партії мають стати програмними, ідеологічними. Тоді нові ідеї, нові люди матимуть шанс прийти до влади і змінити Україну. На жаль, поки що наші партії будуються навколо того чи іншого вождя. З одного боку, виборці орієнтуються виключно на вождя, а не на ідеї та програми. З іншого — і всередині самої партії нинішня партійна номенклатура все будує виключно навколо партійного вождя.

Здавалося б, панацеєю могло б стати повернення до мажоритарної виборчої системи. Але в умовах нинішньої вседозволеності нова еліта теж не має шансів прийти до влади. Всі ми знаємо і не одноразово були свідками купівлі депутатських мандатів в округах за гроші, гречку і т.п.

Звідси постає запитання: яким чином нова еліта, молоді й перспективні політики можуть прийти до влади? Можу припустити: якщо не буде змінено правила гри на політичному олімпі, нас може очікувати ще одна революція — революція молодих, революція ідей, революція «нової крові». Молоді і сильні паростки в будь-якому разі проб’ються на світ.