ЛІБЕРІЙСЬКИЙ ФАЛЬСТАРТ

Поки що ніхто нікуди не їде. Дві спроби підтримати президентський законопроект про відправку українського військового контингенту в Ліберію, до яких парламент вдався у вівторок і четвер, виявилися марними. Для початку нової української миротворчої місії в Африці забракло буквально кількох депутатських голосів. Що втратили і що врятували?

Головною перешкодою на маршруті, старанно прорахованому у військовому відомстві, став парламентський альянс чотирьох. Фракції КПУ, «Наша Україна», СПУ і БЮТ заявили, що не голосуватимуть за схвалення рішення Президента відправити українських миротворців у Ліберію. Понад те, наполягали, що час повертати додому український контингент з Іраку, де стає дедалі гарячіше. «Четвірка» своєї обіцянки дотрималася. Після того, як у вівторок у парламенті не долічилися всього лише дев’яти голосів для легітимації відправки контингенту в гарячу точку Чорного континенту, міністр оборони України пообіцяв провести зустрічі з усіма фракціями та групами, аби ще раз аргументувати доцільність появи в Африці українських «блакитношоломників». Але й у четвер нічого не змінилося.

Оцінюючи наслідки української неучасті в миротворчій операції в Ліберії, глава профільного парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Георгій Крючков заявив, що «це буде прикро передусім для ООН». Як відомо, громадянська війна в Ліберії триває понад 14 років і забрала життя більш як 150 тисяч чоловік. 18 серпня нинішнього року — після того, як країну добровільно залишив колишній президент Чарльз Тейлор, — ліберійські повстанці й урядові війська підписали мирний договір. Домовленості передбачають дворічний період правління перехідного уряду, до якого, нарівні з представниками нинішньої влади, ввійдуть і лідери повстанців. Спільне правління має підготувати країну до демократичних виборів, запланованих на 2006 рік. Щоб виконати накреслене, треба забезпечити стабільність у Ліберії силами миротворців. ООН заявила про необхідність розміщення в країні чи не найбільшої миротворчої армії — близько 15 тис. військових. Але набір бажаючих іде вкрай повільно. Поки що в Ліберії розгорнуто кілька військових контингентів держав Західної Африки.

Що ж до реакції оборонного відомства, то, за словами міністра оборони Євгена Марчука, Україна не отримає те, що могла б отримати. Спочатку до Ліберії планувалося відправити 350 миротворців, шість вертольотів Мі-24, вісім вертольотів Мі-8, 48 автомобілів. Завдання наших військових в Африці формулювалося так: перевезення вантажів і персоналу Місії ООН, повітряне патрулювання та спостереження, пошуково-рятувальні операції та завдання медичної евакуації, а також надання вогневої підтримки з повітря піхотним підрозділам місії у разі загрози. За оонівськими розцінками, одна година експлуатації Мі-8 коштує 1650 дол., Мі-24 — 2900 дол. У цілому компенсація з боку ООН витрат України на утримання контингенту наших миротворців у Ліберії мала становити близько 1,5 млн. дол. щомісяця, або 18 млн. дол. за рік. Із
1992 р. секретаріат ООН уже сплатив Україні за участь в інших миротворчих операціях 194 млн. дол., із них нинішнього року —
54 млн.

З військової точки зору, участь у миротворчій місії дозволяє нагромадити досвід застосування армійської авіації в схожих умовах і відпрацювати питання оперативної взаємодії з підрозділами інших країн. «Льотчики отримають хорошу підготовку завдяки великому обсягу польотів, який становитиме до 100 годин, замість 10—20 хвилин, які вони мають в Україні», — стверджував міністр оборони. Якщо ж згадати розклад із затвердженим держбюджетом на 2004 р., де «армійський» розділ «затісний» для повноцінної бойової підготовки Збройних сил, то прагнення політичної «четвірки» не випустити українських військових добровольців на тренаж за межі країни, м’яко кажучи, надміру демонстративне. Але в ідеалі треба прагнути до більшого, ніж просто до отримання додаткових коштів у бюджет Міноборони у вигляді компенсацій від ООН. Так, це теж гроші. Але найвищий пілотаж — зуміти взяти з ситуації подвійну, потрійну вигоду. Перебування наших «блакитних шоломів» у тому чи іншому регіоні має ставати своєрідним плацдармом для розширення економічних чи військово-технічних контактів. І цього нам ще вчитися і вчитися. На перший погляд, економічний маневр у Ліберії вкрай обмежений. Із початком громадянської війни з країни пішли всі іноземні компанії, включно з американськими. Сільське господарство захиріло, місяцями не виплачуються зарплати. Ліберія перебуває ще й під санкціями ООН. Рада Безпеки ООН одностайно ухвалила у травні 2003 року резолюцію, яка продовжує ще на рік і розширює дію міжнародних санкцій щодо Ліберії. Вони містять у собі ембарго на вивезення всіх необроблених алмазів із Ліберії, заборону на постачання в цю африканську країну будь-яких видів озброєнь. Із 7 липня нинішнього року до них додалася 10-місячна заборона на вивезення з Ліберії усіх видів круглого лісу й лісоматеріалів. Але слід враховувати, що все це тимчасово. Наразі ж, якщо не буде реалізовано можливість відправки власного контингенту в Ліберію, Україна може спробувати заробити на наданні військово-технічної допомоги миротворцям з інших країн. Так, український миротворчий контингент (у складі 4-го окремого ремонтно-відбудовного батальйону і 20-го вертолітного загону Збройних сил України) розміщений у сусідній з Ліберією державі — Сьєрра-Леоне, уже передавав військову техніку контингентам з африканських країн, які до українського підсилення, щонайбільше, мали у своєму арсеналі лише стрілецьке озброєння. За кожну одиницю військової техніки, надану для потреб «блакитних шоломів» (в основному йдеться про бронетранспортери й автомобілі), ООН також переказує в бюджет держави суму в кілька десятків тисяч доларів. З огляду на досвід роботи в Сьєрра-Леоне, Україна могла б реалізувати проекти з постачання авто- і бронетехніки для міжнародного контингенту в Ліберії. Але для цього Київ повинен зуміти переконати ООН узяти саме нашу техніку. Ще один цікавий нюанс. Та ж таки Ліберія межує з Гвінеєю, де зосереджено близько 40 відсотків запасів бокситів — основної сировини для алюмінієвої промисловості. З 2001 р. «Русскому алюминию» належить контроль над гвінейською бокситною компанією SBK, що дає «Русалу» близько 30—40 млн. дол. на рік. Ця компанія постачає сировину на Миколаївський глиноземний завод. Собівартість бокситів, видобутих у SBK, вища, ніж у цілому по Гвінеї. Але «Русал» планує почати розробку найбільшого гвінейського родовища бокситів «Дян-Дян» — тоді в російської компанії будуть найдешевші боксити у світі — чи не по 7 дол. за тонну. Успішна реалізація проектів «Русалу» у Гвінеї прямо залежить від стабільності ситуації в сусідніх країнах — а це якраз Ліберія і Сьєрра-Леоне. У Сьєрра-Леоне присутні понад 600 українських та 115 російських миротворців. Якщо наші військові таки з’являться в Ліберії, то чи означає це, що вони, серед іншого, забезпечать і спокійне життя проектам «Русалу»? Схожа ситуація і з перспективами розробки й контролю за родовищами алмазів — як у самій Ліберії, так і в Гвінеї, де зміцнюється російська «АЛРОСА». Наші інтереси в цьому сегменті помітні хіба що на рівні участі України в Програмі сертифікації алмазів Кімберлійського процесу — міждержавного органу, який прагне обмежити нелегальну торгівлю алмазами на світовому ринку. А основними порушниками є саме африканські держави — насамперед Ліберія і Сьєрра-Леоне. Та ж таки Монровія активно допомагала бойовикам Об’єднаного революційного фронту, що воює проти уряду сусідньої Сьєрра-Леоне, збувати видобуті на території Сьєрра-Леоне алмази і натомість постачала їм зброю і боєприпаси, підживлюючи в такий спосіб збройний конфлікт. Політичні дивіденди від участі України в Програмі сертифікації алмазів могли б підкріпитися відчутнішими речами — такими, як поява стабільних постачальників сировини для українських гранувальних заводів. Але насправді перспективи розвитку українських заводів з огранювання ювелірних алмазів, як і національної алмазної промисловості в цілому, вже надміру залежать від іноземних «контролерів». ДАК «Поліметали України» в процесі роботи надала право управління зовнішньоекономічною діяльністю ряду своїх дочірніх компаній іноземним трейдерам. І тепер дуже складно говорити, що в змичці «миротворчість — алмази» на Африканському континенті можна буде знайти зв’язок з українськими інтересами. Але ж поки що ніхто нікуди й не їде?