БАЛТІЙСЬКИЙ РЕЦЕПТ

Новий рік завжди був одним із найулюбленіших свят у багатьох країнах. Але на берегах Балтійського моря 2004-й зустрічали з особливою наснагою й радістю. Нинішнього року стосовно трьох балтійських держав буде відновлено історичну справедливість. Лише за кілька місяців Литва, Латвія й Естонія досягнуть відразу двох своїх стратегічних цілей і стануть повноправними членами НАТО та Європейського Союзу.

Три народи, які завжди ментально почувалися частиною західної цивілізації, практично не вагались, роблячи вибір після розвалу СРСР.

Попри гострий брак досвідчених, професійних дипломатів та військових, жорстку позицію Росії, прибалтам вдалося домогтися швидкого й повного виведення російських військ із території своїх держав. Наміри вступити в ряди Північноатлантичного альянсу також було озвучено невдовзі по відновленні балтійськими республіками своєї незалежності. Це прагнення було задокументоване у 1994—1995 рр. Причому Литва відразу ж оформила його у вигляді заявки на членство в альянсі, викладеній у листі тодішнього президента Ландсбергіса на ім’я генсека НАТО. У 1995 р. свою мету — повноправне членство в альянсі — у концепції національної безпеки зафіксувала Латвія. Аналогічне прагнення Естонії законодавчо відбилося у зовнішньополітичній стратегії країни.

Сьогодні від деяких українських дипломатів і політиків доводиться чути, що, мовляв, наша країна не може нині подавати заявку до НАТО, оскільки, по-перше, не готова до членства сама, по-друге, до цього не готовий альянс, і тому ми нібито маємо дотриматися всіх формальностей, дочекатися від альянсу умовного сигналу й лише тоді діяти. Але, як розповіли українським журналістам прибалтійські дипломати, в історії їхніх держав було все інакше. Коли Литва, Латвія й Естонія подавали свої заявки, вони, по суті, навіть армій своїх ще не мали, збройні сили починали створюватися практично з нуля. І, запевнив нас начальник відділу інтеграції в НАТО литовського МЗС Йонас Гріневічус, заявка подавалася без будь-якого сигналу з боку альянсу: «Навпаки, у НАТО з’явився новий головний біль». Але прибалтів це не дуже непокоїло. Вони бачили мету, намагалися вірити в себе й долали перешкоду за перешкодою. І, як бачимо, домоглися блискучих успіхів. Це сьогодні збоку здається, що все в них було легко та просто. А представники балтійських держав розповідають: у 1994 р. дуже мало хто вірив, що мети вдасться досягти так швидко — через десять років. Але в усіх трьох республіках був наявний ключовий чинник — внутрішньополітичний консенсус щодо необхідності вступу до ЄС і НАТО. У владних коридорах цих держав противників приєднання до НАТО можна було перелічити на пальцях однієї руки. У Литві й Естонії всі партії виступали однозначно «за». Палкі дискусії щодо альтернативних шляхів відбувалися, мабуть, лише в Латвії, 30 % населення якої російськомовне. Хоча й тут більшість політичних сил і населення підтримували західний курс. Але в цій країні були і прибічники східної орієнтації Латвії, і прибічники нейтралітету. Свої ідеї стосовно гарантування безпеки цієї балтійської країни наполегливо підкидала й Росія. Одним із останніх її жестів розпачу стала тоді пропозиція так званих перехресних гарантій безпеки НАТО, США та Росії. Але, на думку глави департаменту політики безпеки МЗС Латвії Ілгварса Клави, це був самогубний крок для російської зовнішньої політики, оскільки така пропозиція, яку відразу порівняли з пактом Молотова—Ріббентропа, викликала в Ризі різке несприйняття.

Історичний чинник відіграв у рішенні балтійських держав ключову роль. У всіх трьох столицях ми ставили одне запитання (яке сьогодні досить часто можна почути від росіян на адресу українців): то навіщо ж вам потрібне членство в НАТО? Відповіді скрізь були приблизно однакові. «За останню тисячу років Литва ніколи не почувалася в такій безпеці, як нині. Адже НАТО залишається поки що найефективнішою оборонною організацією світу», — пояснив нам начальник департаменту політики безпеки литовського МЗС Кестутіс Петраускіс. «Членство в НАТО — найнадійніший спосіб гарантувати безпеку Латвії», — підтримує його латиський колега І.Клава. Його думку розвиває глава делегації Латвії в Парламентській асамблеї НАТО Гунтіс Берзінс: «Від Другої світової війни наша країна усвідомлювала необхідність участі в певній організації, яка б змогла колективно захищати Латвію. У нашому суспільстві сильне бажання стати частиною великої й могутньої організації». Аргументація заступника держсекретаря естонського МЗС Тіни Інтелменн лаконічна: «Будь-яка країна вільна у виборі свого способу гарантування власної безпеки».

Але останню тезу прибалтам довелося доводити як на Заході, так і на Сході. І якщо «західники», які також спочатку не бачили місця в альянсі для трьох пострадянських республік і пропонували їм «фінляндізацію», здалися досить швидко (підтримка Вільнюсом, Ригою й Таллінном операції альянсу в Косово відіграла тут найважливішу роль), то величезний східний сусід намагається вставляти палиці в колеса й нині.

Гнівні закиди стосовно «утисків російськомовного населення» на берегах Балтійського моря лунають із Москви досі. Але тут уже звикли до них і мають відповідний набір залізних аргументів. Естонці, приміром, кажуть, що ситуація з правами нацменшин у їхній країні моніториться різними західними інституціями ось уже дванадцять років, і ніяких претензій у цьому питанні Таллінн на свою адресу не чує. За свідченням Т.Інтелменн, місія ОБСЄ в Естонії визнала: ситуація з нацменшинами тут на 100% відповідає міжнародним нормам. У естонських школах в обов’язковому порядку вивчається російська мова, у вузах існують російськомовні групи. Причому студенти з задоволенням вивчають ділову російську, оскільки вона може знадобитися їм у майбутньому бізнесі.

Латвії, схоже, перепадає від росіян найбільше. Латвійці припускають, що це викликане наявністю найчисленнішої російської діаспори й, відповідно, сильнішою надією росіян збільшити свій вплив у цій без п’яти хвилин натовській країні. Тому і претензій Латвії висувають більше, ніж сусідам. Приміром, у травні нинішнього року на засіданні Парламентської асамблеї НАТО один із російських депутатів виступив із претензією про недотримання прав нацменшин. Після чого один із комітетів ПА НАТО вирішив послати до Латвії моніторингову групу. Після численних зустрічей із політиками, журналістами й просто громадянами країни перевіряльники дійшли висновку: Латвія відповідає європейським стандартам у забезпеченні прав нацменшин. Та й потім, адже пункт про інтеграцію етнічних меншин міститься в політичній частині планів дій щодо членства всіх трьох балтійських держав, і без їх виконання, зафіксованого суворими натовськими контролерами, вступ прибалтів до альянсу був би проблематичним.

Проте самими лише претензіями щодо становища «співвітчизників» росіяни не обмежуються. У хід уже пішли й серйозні економічні важелі: від початку 2003 року нафтопровід на Вентспілс порожній. Проте ніхто в Ризі своїх планів щодо вступу в НАТО змінювати не збирається.

Універсальних рецептів спілкування з Росією немає, говорили нам на берегах Балтійського моря. Кожна з трьох республік розробляла свою тактику спілкування з Москвою. Вільнюс, приміром, узагалі категорично відмовився обговорювати з росіянами свої плани вступу в НАТО. Литовські політики й дипломати твердо і послідовно відмовлялися вносити це питання до порядку денного двосторонніх переговорів. «І як на це реагувала російська сторона?» — поцікавилися ми. «Не наше завдання зробити Росію щасливою. Ми повинні зробити щасливою нашу країну», — відповів нам глава відділу інтеграції в НАТО МЗС Литви Йонас Гріневічус і дав ще одну слушну пораду: «Дуже важливо не піддаватися істериці, нічого не боятися й однозначно показати, що ваші наміри щодо НАТО надзвичайно серйозні. Для нас мало велике значення й те, що Литва не вступала в жодні регіональні блоки на пострадянському просторі. Це було дуже мудре і прозірливе рішення».

Латвійці ж, за свідченням віце-президента Латвійської трансатлантичної організації (LATO) Томса Бауманіса, ще з часів виведення з республіки російських військ дійшли висновку, що «віч-на-віч із росіянами нічого обговорювати не можна й завжди слід залучати до вирішення спірних питань західних партнерів». Приміром, договір про кордон із росіянами вдалося «вичавити» лише після того, як Європейський Союз дав зрозуміти: Росію очікує ускладнення відносин із ЄС, якщо вона не підпише потрібних документів із балтійськими країнами. Зрештою договори було підписано, однак ратифікувати їх росіяни не поспішають. Проте, як запевнили нас, зокрема у Таллінні, це не є великою проблемою ні для прибалтів, ні для НАТО чи ЄС. Оскільки кордони прибалтійських республік із РФ функціонують так само, як у ЄС із будь-якою іншою країною.

Цікавий досвід Литви, Латвії й Естонії і в роботі з громадською думкою. Попри те, що від самого початку більшість громадян цих держав була за вступ їхніх країн до Північноатлантичного альянсу, там не обмежувалися лише проведенням різних конференцій та «круглих столів» для фахівців, так би мовити, переконанням переконаних. Приміром, у Литві вирішили не витрачати зайвих зусиль і на тих, хто був категорично проти вступу в НАТО (таких налічувалося 15—20%), справедливо міркуючи: цих людей переконати надзвичайно складно і, як свідчить практика public relations, навіть позитивні аргументи цей сегмент населення сприйматиме негативно. Тому ставку зробили на тих, хто не визначився (таких побільшало після косовських подій), і погано поінформованих (30%). У Литовській асоціації Північноатлантичного договору (LATA) дійшли цікавого висновку: якщо якесь питання винести на обговорення школярів (приміром, у формі конкурсу, домашнього твору й т.п.), то кожен учень під час виконання завдання залучає до роботи від шести до десяти дорослих. Тому особливу увагу приділили роботі з учителями, навіть підготували окрему програму — «Навчання вчителів». Для них готувалися спеціальна література, наочне приладдя, організовувалися семінари. Учителі потім проводили тематичні уроки, школярі писали вірші і твори на натовську тематику. А в провінцію LATA привозила відомих політиків, дипломатів, членів уряду. «Адже на людей із глибинки «люди з телеекрана» завжди справляють велике враження, — пояснив президент асоціації Егідіюс Варейкіс. — І взагалі, наш досвід роботи з населенням засвідчив: основну увагу слід приділяти саме глибинці, а не столиці. Люди там менш поінформовані й менш забезпечені, нечасто можуть дозволити собі передплату чи купівлю більш як одної газети. І вони більше потребують додаткової інформації».

А ось на журналістів литовські атлантисти трохи ображені, оскільки ті не вважають натовську тематику найгарячішою та найцікавішою темою і часто у відповідь на пропозицію розмістити в ефірі чи на газетній шпальті той або інший матеріал про НАТО називали розцінки на рекламу, не бажаючи пропагувати «питання національних інтересів» безплатно. Але й у такій ситуації литовська влада та громадські організації знаходили вихід. Приміром, пропонуючи журналістам переодягтися у військову форму й узяти участь у навчаннях нарівні з солдатами, а заодно і зняти сюжет про перехід литовської армії на натовські стандарти. Або запрошували на передачу чи прес-конференцію так званих лідерів громадської думки, до точки зору яких прислухається більшість населення і які, відповідаючи на цікаві для журналістів запитання, заодно торкалися й натовської проблематики. Загалом, у результаті грамотної й добре продуманої PR-кампанії кількість прихильників вступу Литви до НАТО збільшилася з 42% відсотків (під час військової операції альянсу в Косово) до нинішніх 70%.

У Латвії ще в 2001 р. прибічників членства їхньої країни в Північноатлантичному альянсі було 49—53%. Тому й тут вирішили провести цілеспрямовану PR-кампанію, організаторами якої стали як державні відомства, так і неурядові організації. Цікавий досвід збирання коштів на цю кампанію. Зрозуміло, якусь суму виділила держава, частина грошей прийшла від датчан та норвежців. Але гроші на агітаційно-роз’яснювальну роботу виділялися і приватним сектором. За словами віце-голови Латвійської трансатлантичної організації (LATO) Томса Бауманіса, в їхній організації чимало бізнесменів. Ділові й заможні люди, котрі виділяють кошти на проекти LATO, одержують натомість членські картки, що дозволяють їм відвідувати найпрестижніші прийоми і, відповідно, одержувати можливість часто й неформально спілкуватися із впливовими політиками та колегами-бізнесменами.

Зрештою на натовську PR-кампанію LATO вдалося зібрати майже 100 тис. дол. Крім того, дві найвпливовіші газети й телеканал погодилися брати участь у кампанії безплатно. Було виділено чотири фокусні групи (пенсіонери, робітники, етнічні росіяни й жителі сільських районів та маленьких міст), на яких і спрямовувалася кампанія. Латиські експерти також вирішили залучити лідерів громадської думки, і в пропагандистських заходах погодилися брати активну участь олімпійський чемпіон, популярний естрадний співак та директор одного з наукових інститутів. Вони їздили на спеціальних агітаційних трейлерах по всій країні, зустрічалися з населенням, виступали на телебаченні. Уявляєте захоплення сільської молоді, коли в їхній маленький населений пункт приїжджає військовий джип, із нього виходить їхній кумир, розповідає якісь армійські байки, щось цікаве про НАТО, дає приміряти військову форму?

Для кожної фокусної групи було вибрано особливі аргументи. Зокрема російськомовному населенню на прикладі Чехії, де з моменту вступу до альянсу обсяг іноземних інвестицій в економіку зріс на 70%, пояснювали: вступ у НАТО викличе зростання економіки Латвії. Крім того, членство в альянсі — це гарантія дотримання прав людини: адже саме під натиском альянсу з латвійського закону про вибори було викреслено дискримінаційну мовну норму.

Корінному латиському населенню пояснювали, що членство в НАТО — це гарантія стабільності, безпеки й неможливість повторення не найсвітліших сторінок в історії країни. Це професійна, добре підготовлена армія. А внесок кожного жителя Латвії в НАТО у 2004 р. дорівнюватиме вартості одного пакета молока...

По закінченні PR-кампанії в Латвії налічується вже 70—75% прибічників приєднання країни до НАТО. І сьогодні латвійці, як і їхні сусіди литовці й естонці, можуть назвати всі компоненти рецепту успіху на натовському шляху — наявність міцної політичної волі, вражаючі економічні реформи, підтримка населення, добрі стосунки з сусідніми державами та грамотний зовнішньополітичний піар країни.