Айкідо

Домогтися справедливості можна шляхом боротьби. Такого невигадливого висновку добрих шістдесят років тому дійшла енергійна пані на ім’я Марія Ева Дуарте де Перон. З легкої руки Евіти, життєствердний постулат став одним із головних девізів партії її чоловіка-генерала, яку не випадково назвали Хустісіялістською (від слова justicia — справедливість).

Юлія Тимошенко, яку тільки ледачий не порівнював із легендарною аргентинкою, зробила боротьбу з несправедливістю своїм фірмовим політичним знаком. Головне — знати, де її, несправедливість, шукати.

Три дні, які перетрясли ЦВК

Гучна справа «БЮТ vs ЦВК», що завершилася швидкою й ефектною перемогою команди Тимошенко, породила справжню лавину коментарів, гіпотез, чуток та суперечок. Ми зупинимося на одній із версій, яка нам здається найбільш правдоподібною.

Спочатку — стислий опис подій. 7 серпня представники Блоку Юлії Тимошенко передали в Центральну виборчу комісію списки свого об’єднання. Частина членів ЦВК вирішила, що необхідні документи оформлено неналежним чином, і зажадала від офіційних осіб БЮТ усунути нібито наявні порушення. Ті, своєю чергою, наполягали, що їхній передвиборний табель про ранги складено у повній відповідності до закону. Увечері 10 серпня (в день, коли спливав термін, відведений для реєстрації списків) Центрвиборчком черговий раз узявся за розгляд цього питання. Рівно опівночі ЦВК остаточно відмовилася давати «добро» на легалізацію реєстру блоку.

Результат суперечки був відомий заздалегідь. Після того як у травні президент і прем’єр дійшли згоди про ротацію «верховного ордену рахівників», коаліція й опозиція акуратно поділили Центрвиборчком між собою. Перші відвоювали для себе більшість (регіонали, комуністи та соціалісти контролюють 8 із 15 членів ЦВК) і посаду секретаря комісії. Другі задовольнилися меншістю, взявши собі за це крісла глави «комісарів» та обох заступників. Відтоді будь-яке рішення Центрвиборчкому можна було прогнозувати практично безпомилково. Так сталося і в ніч із 10 на 11 серпня. Коаліційна вісімка вперто фіксувала в документах, наданих БЮТ, порушення закону, опозиційна сімка так само вперто відмовлялася ці порушення бачити.

Представники Юлії Володи­мирівни моментально опротестували винесений їм «вирок» в окружному Адміністративному суді Києва, незадовго до того урочисто відкритому Сергієм Ківаловим та Олександром Лавриновичем. Паралельно БЮТ організував під стінами Центрвиборчкому не дуже масові, але досить гучні акції протесту. «Прокоаліційна» частина комісії відповіла дуже різкою заявою, в якій Тимошенко і її соратників обвинувачували у грубому тиску на незалежний конституційний орган. 14 серпня столичний ОАС зобов’язав зареєструвати блок і допустити його до парламентської кампанії. На наступну добу член ЦВК Михайло Охендовський (головний противник легалізації списку блоку) заявив, що вітає рішення суду, й закликав колег негайно його виконати. Того ж дня комісія одноголосно зареєструвала чотири з половиною сотні кандидатів від БЮТ. А глава Мін’юсту Лавринович запевнив журналістів, що рішення окружного суду не оскаржуватиметься в інших інстанціях.

Суперечка про сенс життя

У чому полягала суть претензій, висунутих до Тимошенко з товаришами? Річ у тому, що в документах, поданих у ЦВК, представники блоку не зазначили домашніх адрес своїх кандидатів. Прокоаліційна частина ЦВК вважала це порушенням закону, проопозиційна і самі бютівці — ні. Хто має рацію? Швидше за все, останні. Зробити такий висновок дозволяє не тільки згадане рішення суду, а й здоровий глузд.

Форма виборчого списку, затверджена спеціальною постановою ЦВК, містить графу «місце проживання». Тимошенківці в цю колонку вписали лише назви міст і сіл. Їхні опоненти стверджували, що потрібно зазначити точну адресу місця проживання. У заяві, прийнятій 13 серпня і підтриманій антипомаранчевою фракцією Центрвиборчкому, зазначалося: «…найменування населених пунктів не можуть вважатися місцем проживання кандидатів у розумінні Закону. Цей висновок обумовлений системним аналізом усіх його відповідних норм». Далі йшов перелік статей, які системно аналізували автори заяви, — 41, 57, 58, 107.

Тим часом ознайомлення із зазначеними статтями, швидше, переконувало у слушності правників БЮТ, які стверджували, що «місце проживання» та «адреса житла виборця» — зовсім різні юридичні категорії. Зокрема, у частині 4 статті 41 (в якій ідеться про списки виборців) обидва терміни наводяться через кому. Це дає підстави вважати, що йдеться про різні поняття. Причому якщо для впорядкування електорального реєстру закон вимагав зазначати і «місце», і «адресу», то в статті 58 (де, власне, і йдеться про списки кандидатів) фігурує тільки «місце проживання». Лише про «місце» йдеться і у виборчій формі, затвердженій ЦВК. У статті 107 закону (де йдеться про скарги) поняття «місце проживання» розшифровується. Після цього словосполучення в дужках іде інше — «поштова адреса». Проте у статті 58 цього уточнення немає, що давало БЮТ формальні підстави поштову адресу не зазначати.

Були й інші, ще вагоміші аргументи, які свідчили на користь Тимошенко та її колег. У статті 3 Закону «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання» записано, що під «місцем проживання» слід розуміти «адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа мешкає терміном понад шість місяців на рік».

На цей нормативний акт 2004 року посилалася сама ЦВК, у своєму рішенні, правда, зазначаючи, що «підтвердженням місця проживання є внесені в паспорт­ний документ відомості про місце проживання із зазначенням адреси».

Проте профільний закон не вимагав ні від БЮТ, ні від інших суб’єктів виборчого процесу підтверджувати місце проживання паспортними даними кандидатів.

Ну й останній, найсерйозніший доказ із тих, які наводили бютівські лойєри, — витяг із рішення Конституційного суду
№ 10-рп від 28 вересня 2000 року. Розтлумачуючи окремі положення Закону «Про приватизацію державного житлового фонду», КС (пославшись на Основний Закон) зазначив таке: під словосполученням «місце проживання» мається на увазі місце проживання громадян за територіальною ознакою (село, селище, місто або інша адміністративно-територіальна одиниця), а не конкретне житлове помешкання (будинок, квартира)...»

Таким чином, БЮТ у суперечці з ЦВК було на що спиратися. Противникам Тимошенко залишалося сподіватися, що судді погодяться з їхнім «системним аналізом» виборчого закону. Правда, у них теж був вагомий аргумент — Цивільний кодекс, у якому зазначалося: «місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше помешкання».

І все ж більшість правників напередодні судового розгляду схилялися до того, що позиція БЮТ переконливіша.

«Рівність прав полягає не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони усім дані»

Відомий римський філософ Луцій Анней Сенека, чиєму перу належить наведений вище афоризм, знав, про що казав. Не кожен спроможний знає. Не кожен обізнаний хоче. Не кожен охочий може.

У цій історії Тимошенко вистачило і бажання, і знання, і вміння. Коментуючи справу «БЮТ проти ЦВК», багато експертів щиро захоплювалися тим, як спритно вона перетворила невдачу на успіх. Проте маємо підстави вважати, що Юлія Воло­димирівна розіграла своєрідний політичний гамбіт — свідомо пішла на ефектний ризик, перед­чуваючи ефектну вікторію.

Тимошенко була готова до того, що у ЦВК (принаймні у частини її членів) виникнуть претензії до оформлення документів. І річ не лише в тому, що в її штабі чудово знали: усі без винятку суб’єкти виборчого процесу (включно із соратниками БЮТ — блоком «Наша Україна — Народна самооборона») подають списки із зазначенням адреси кандидатів. На думку про інтригу, крім іншого, наводить миттєва реакція тимошенківських юристів. Усі необхідні правові контраргументи були негайно озвучені. Юлія Володимирівна (котра неодноразово демонструвала дуже посереднє знання Конституції і законодавства) у потрібний момент бадьоро озвучила рішення КС семирічної давності, ухвалене зовсім з іншого приводу.

Як видно, Тимошенко чудово розуміла, що «коаліційна фракція» у ЦВК захоче побачити в списках конкретні адреси. Але розуміла вона не лише це.

По-перше, Юлія Володими­рівна розраховувала, що ставленики «Регіонів» не втримаються від спокуси пригальмувати легалізацію списків БЮТ через нібито наявні формальні порушення. І в силу цілком природного людського бажання «зробити приємне» суперникові. І через прагматичний розрахунок — не допустивши блок у число законних учасників кампанії, опоненти позбавляли її дорогоцінного часу на проведення агітації.

По-друге, вона усвідомлювала, що її команду до виборів усе одно допустять. Виведення з кампанії однієї з ключових політичних сил, та ще й із такого дріб’язкового приводу, унеможливлювало будь-які твердження про чесне й демократичне волевиявлення.

По-третє, Тимошенко, як кажуть у її оточенні, була абсолютно впевнена в позитивному рішенні окружного адміністративного суду столиці. По той бік барикад теж сподівалися на успіх у спорі. Ні, зняття БЮТ з перегонів ні в чиїх планах не значилося. Але суперники Ю.В., як стверджують, налаштовувалися на тривале провадження. Окопної війни не вийшло. Стався бліцкриг. Очевидно, лідер БЮТ знала більше за своїх візаві. Або більше хотіла перемогти. Або продемонструвала більше вміння домагатися свого. Зрештою, кожен може відстояти своє право в суді, але не кожному це вдасться. Приємні несподіванки в політиці трапляються тільки тоді, коли до них ретельно готуються, а на їх організацію добре витрачаються.

Словом, є привід вважати, що Юлія Володимирівна свідомо спровокувала суперника на різкий рух, а потім, у найкращих традиціях айкідо, спрямувала енергію нападника проти нього самого. Легкість, із якою Тимошенко виграла бій за справедливість, пояснюється тим, що несправедливість вона, зважаючи на все, підготувала сама.

Протягом трьох діб доля списку БЮТ дуже жваво обговорювали всі без винятку національні ЗМІ. Коментар сотень провідних політиків, політологів і правознавців зробили блок Тимошенко найбільш згадуваною передвиборною структурою в країні. Причому цілком безоплатно.

Доходило до смішного. Деякі політики охоче коментували «справу Тимошенко» тільки тому, що іншого шансу потрапити на екрани і на шпальти газет в них просто не було. Такий-от субпіар.

Відлуння локальної війни

Історія навколо тимчасової нереєстрації Блоку Юлії Тимошенко цікава, але назвати її дуже повчальною ми не можемо. Проте описані події певною мірою підтверджують деякі висновки, зроблені нами раніше.

По-перше, «системний аналіз» (як люблять говорити у ЦВК) висловлювань і діянь усіх учасників історії остаточно спростовує припущення скептиків, що серед головних гравців країни є зацікавлені у зриві виборів.

По-друге, «справа про список» почасти переконала, що деякі політики усвідомлюють, наскільки швидкоплинна кампанія і високі ставки, а тому підходять до розв’язання своїх завдань із неабиякою часткою вигадки.

По-третє, конфлікт навколо реєстру БЮТ продемонстрував, що вододіл по лінії «свої-чужі» у ЦВК надійно зберігається і, здається, збережеться до судного, тобто виборного дня.

І, нарешті, останнє. Фактична «партізація» Центрвиборчкому остаточно поставила під сумнів його репутацію як незалежного органу, представники якого керуються лише законом. З одного боку, перетворення членів ЦВК на «партійних контролерів» може звести до мінімуму ризик організованих фальсифікацій усеукраїнського масштабу. З іншого — фактична змова «великих» (п’ять політичних партій сформували усі виборчкоми згори до низу) робить мікроскопічними шанси «маленьких» домог­тися успіху.

Необхідність зміни принципів формування Центральної виборчої комісії — наяву. Але особам, які мали б перейматися цією проблемою, зараз не до цього.