ВОЖДЬ І НЕБЕСА

Ще Г.-Х.Андерсен звернув увагу на те, що нагота самодержця суперечить його величі. Не дивно, що «піар» усіх післяатлантичних тираній люто боровся з ознаками тілесності самих тиранів. Мабуть, тільки Август і його колеги по трону могли дозволити собі скульптурно хизуватися перед вічністю в чому мати народила. Та й то в абстрактно-ідеалізованому покрої пластики. Кокетливо, ледь-ледь, показували світові свою соматику (слава декольте!) ранні російські імператриці й інші дами престолу. В іншому ж — глухе драпірування плоті наверненим прикидом, замість фактури обличчя — білило, замість реального волосся — перуки й інший камуфляж того, що здатне поставити під сумнів обраність Небесами, конструювання піднесеної нетутешності, іміджу ефірно-безсмертного творіння. Диктатор у трусах або, чого доброго, при виконанні чогось дуже природного для живої істоти — нонсенс, табу, «абсолютно секретно» під страхом смерті за розголошення. Навпаки, всі революції додиктофонної ери починалися з фольклору, що ввергав деспота у всіляке негліже. Так, скажімо, остаточна розправа з духом сталінізму в радянському кіно, вважаю, сталася в гротескній «Чорній троянді...» С.Соловйова, де фігурує вождь, який справляє нужду.

Звісно ж, живий класик сучасного кіно і філософ екрану Олександр Сокуров вельми далекий від такої простоти карикатурних звергнень. Проте і йому нікуди подітися від самого принципу деміфологізації тирана через його фактурне «олюднення». Режисер задумав тетралогію про диктаторів ХХ століття, а опозиція «тіло і справа вождя» сама по собі значима і продуктивна для такого типу художньої патологоанатомії влади. «Молох» (2000) знімався в реальних інтер’єрах альпійського будинку Гітлера і скидав з останнього будь-яку харизму аж до інтимного дезабільє. Втім, сюжет розміщувався не тут, а трохи далі. По-людськи жалюгідного і нескладного у побуті фюрера, у своїй нікчемній гордині екзистенціального деміурга людства, який зазіхнув на роль задовго до того, як перст Господній зазначить йому його справжнє місце, попереджає про помилку цілком тілесна і безсоромно прекрасна в тому любляча жінка: «Аді, як ти можеш таке говорити? Смерть — це смерть, її не можна здолати». Не почув. Можливо, і не зрозумів до миті, коли довелося-таки капітулювати перед фізичним небуттям. «Телець» (2001) — про іншого знаменитого вождя, про Леніна, проте він поданий екраном саме в той відрізок життя, коли, за Сокуровим, встигає усвідомити своє фіаско в планетарних домаганнях, коли «тельцю» довелось таки жорстко відчути межі «загону» для духу — тілесності. І безмірність влади Пастиря. На жаль, як зазвичай, виправити вже нічого не можна.

Стиль сюжетостворення у Сокурова унікально своєрідний. Він будується і на різких, і на найтонших звукозорових провокаціях зустрічних за своєю суттю потоків асоціацій, на грі із самою зображальністю й акустичністю фільму. Так, у «Тельці» ще докладніше, ніж у «Молоху», розвинуто мотив зрадницької соматичності легендарного вождя. З першого ж інтер’єрного плану ми бачимо до шоку незвичне видовище — оголене тіло напівпаралізованого Леніна, п’ятдесятидворічного інтелігента, який любив пиво і не знав тренінгу іншого, ніж «спорт» усіх народоправителів — полювання. Сили і розум зникають. «Джерело насильства не може бути безсилим саме», — говорить ще здатний теоретизувати, але вже неспроможний множити в стовпчик Ілліч. Кондовий матеріаліст, він за звичкою ще може в думках поіронізувати над релігійністю покійної матері. Вона вірила, що під час грози можна почути, як співають ангели, тоді як це — «проста потенціація електрики». «Якби вона в це повірила, — вертиться в згасаючій свідомості вождя світового пролетаріату, — вона б молилася електриці. Це доцільніше. Ще невідомо, чи допоможе Бог, а електрика змусить працювати динамо-машину...»

Тим часом логіка хвороби все більше «опредмечує» безбожника і змушує його, як нині кажуть, відчути відмінність між тілом і духом у собі й у своєму найближчому оточенні, що він сам створив і вивів у господарі життя. По-хамськи, грубо, але нібито з турботою про вождя, опікують Леніна представники «найбільш передового класу» в особі охоронців. Завдаючи нещасному фізичного болю, переповзає через тіло Ілліча його рідна партайгеносе-дружина (Марія Кузнєцова). Не занадто гріє, напевно, тов. Ульянова і скупа турбота тов. Крупської, яка колупається в нього в носі, дістаючи комашку. Хоча, можливо, і ні. Треба ж прочистити дихальні шляхи. Мордуючи морально і знову ж — із кращих міркувань, ізолюють Леніна від світу товариші з ЦК. Сестра, Марія Іллівна (Наталя Нікуленко), конкретніша і зосереджена сугубо на проблемах родинного виживання після неминучої смерті брата. Ще конкретніший генсек тов. Сталін (Сергій Ражук), що при живому ще старшому товаришеві явно вже почав придивлятися до спадщини-нерухомості — Горок. Історичний матеріалізм, панове! І його природний продукт — самітність індивідуума. От хіба що хатня робітниця Шура потайки поспівчуває: «Вас тут ніхто не любить...» А що воно таке — любов — для войовничого матеріаліста? Ясно: потенціація нервової діяльності. І край. Чого ж тоді Володимир Ілліч Ульянов, який уже здогадався про марність свого земного служіння за безліччю прикмет, в одній з останніх зв’язних реплік раптом зазначить сакраментальне: «Світобудова опирається... Боженька не хоче, і вічність будує нам глибоку яму...» Чого ж, залишений усіма у вигляді фізично безпорадного і політично нефункціонального тіла, він у розпачі так нелюдськи виє? Виттю екс-вождя робітників вторить уже зовсім не людське виття корови на найближчому лузі. Проте тільки першому з ревучих, якому довелося нині випробувати абсолют душевної муки, може бути відразу дане і ним сприйняте якесь послання. У самому фіналі картини громовий «голос» подають уже Небеса, і саме їм адресований знову осмислений і, мабуть, навіть повеселілий погляд Леніна. Здається, то він щось зрозумів і відтепер не самотній. Як мінімум дух покійної матері, який напередодні уві сні гукав до себе, чекає на нього там. Вождь, що усміхається Небу, — останній кадр стрічки Сокурова.

Серед найважливіших для розуміння «Тельця» мотивів — мотив спостережливості, піднаглядності, підглядання головного героя. У світі, де він настільки фатально помилився у найголовнішому, за Леніним шпигують його власні невблаганні творіння — від охоронця до дружини. Вони припиняють будь-яку спробу фізичної «втечі». З надсвітових сфер очима природи невсипно стежить за вождем абсолютний і всевидющий Вуайєр. Він усе прощає тому, хто розкаявся і зве до втечі метафізичної. Ті, хто бачив попередні картини Олександра Сокурова, що так або інакше трактують тему цих двох світів — «Дні затемнення» (1988), «Коло друге» (1990), «Камінь» (1992), «Мати і син» (1997) та ін., — здогадуються, що безпосередньо від автора виходить репліка лікаря, котрий лікує Леніна: «Для метафізика смерть — факт недоведений».