ВІДЕО ± АРТ

Сподіваюся, дорогий читачу, що ви, як будь-який інтелектуал, який шанує себе, не на жарт стурбовані проблемою виживання відео в контексті посилення грізних «ентропічних станів нинішньої арени новітніх технологій». Принаймні чисто по-людськи вас не може не хвилювати «фрагментована відтворюваність відео» на противагу рішучій недискретності нашого зору. Хоча останнє все одно «найбільш підвладне містифікаціям». У таких драматичних обставинах сучасного життя («contemporary life») єдина розрада в тому, що «криза довіри до сформованих канонів візуальної комунікації» може бути спритно переборена «агональною сублімацією медіа-технологій». Саме цьому й був присвячений IV Міжнародний фестиваль відео-арту і коротких фільмів «dreamcatcher», який пройшов 1—3 червня ц.р. у кінотеатрі «Жовтень».

Частково цитована мною вище Надія Пригодич — куратор цього проекту — в тому ж каталозі зрозуміло й самокритично стверджує: «Заплутана термінологія, невизначений статус, циклічність банальних дискусій про нові технології — усе це дозволяє говорити про приблизність такого напряму в мистецтві як відео-арт...» Ось і вирішив я відвідати фестиваль «приблизності», щоб хоч міру її оцінити. Отже, свідчу.

Деякі відеомініатюри безсумнівно мають певне відношення до сфер художньої творчості. Так, однохвилинний «Ляпсус» із Канади виглядає як відеоплакат, який указує на дисгармонію між реальністю і потоком телезображень: чорно-білий негатив глядача поглинає кольорові передачі ТБ. А ось більша кліпоалегорія за назвою «Stainfold», яку треба розуміти як «Кругообіг зла». Якийсь демонстрант видирає з бруківки кругляк і кидає його в бік ворога, але віртуально-неймовірним макаром зброя пролетаріату огинає всю земну кулю і потрапляє точно в чоло того, хто кидав. Як воно й трапилося в реальності. Щоправда, за свіжістю задуму й технікою виконання перед нами далеко не авангард відеотехнологій, оскільки так само вже давно телеекранами мчаться в рекламних роликах банки «Спрайту» та інших прохолодних напоїв. Чомусь в обоймі відео-арту фігурували цілком нормальні документальні відеострічки з Македонії та Сербії, де було зафіксоване руйнування стародавнього мосту під час воєнних дій та сповідь біженки. Не стільки до мистецтва, скільки до мистецтвознавства мало відношення «Приховання доказів» — монтажна короткометражка, присвячена 100-річчю від дня народження Альфреда Хічкока. Годі помітити, щоб специфіка відео грала якусь особливу роль і в трихвилинному безупинному спостереженні за оголеною дівчиною, яка замерзала на морозі. Що з нього взяти? «Performance» він і є «performance», тобто змістовно голе уявлення. І не більше. За рідкісними винятками, на кшталт «Триптиха» Р. Арнольда зі США. Автор, напевно, добу знімав нерухомою камерою нічим не примітний куток площі в Познані з його хаотичним рухом людей і регулярним — транспорту, із зміною дня на вечір, вечора — на ніч. Майстерно змонтувавши на комп’ютері матеріал у 10-хвилинний ролик з ілюзією єдиного часу, він затіяв дотепну гру зі стереотипами глядацького сприйняття: очікуване перестає траплятися і навпаки. Перед нами — «нормальний» атракціон-експеримент, що зондує нові можливості відеоманіпуляцій із сприйняттям публіки та доводить умоглядну технологічну ідею автора. Фільм зроблений мистецьки, та це не робить його надбанням мистецтва.

Втім, більшість стрічок було позбавлено, на мій погляд, будь-якого раціонального зерна. Серед таких — практично всі роботи українських відеоартистів, які взялися казна-звідки. «Басейн» — одна хвилина, що здається вічністю, протягом якої в кухонній раковині, заповненій водою, то з’являється, то знову тоне голова ляльки. У фонограмі — звучання жадібних вдихів нирця. Аж два автори в такий спосіб грають у ляльки з глядачем — Наталя Галіброда та Соломія Савчук. В анотації вони стверджують, що зайняті «творчим експериментом — синхронізують... зображення та звук». Тобто вирішують завдання, виконане у світовому кіно понад 70 років тому. А в п’ятихвилинній «Тривозі» Ольга Соловйова хаотично нишпорить об’єктивом камери по узліссю, що становить «ідею фільму — викликати в глядача постійний стан тривоги». Дорога Олю, повідомляю: стан не викликається. Втім, щось подібне виникає, приміром, побоювання за те, що імітація творчого пошуку в «відео-артівському» блефі ще більше розширить зону удаваностей на вітчизняних екранах.

Неабияка частка містифікації присутня і в самій формулі фестивалю. Анонсовано конкурсну програму, а про журі чи процедуру виявлення переможців ні пари з вуст. Обговорення та дискусії не передбачені програмою, хоча жодних інших, крім загальнотеоретичних, реакцій те, що показують, викликати не в силах, та, здається, і не намагається. Проекція йде без перекладу, хоча предметом «гри» нерідко були саме смислові нюанси різних мов. «Dream catcher», який називає себе «міжнародним форумом», змахує на міжсобойчик: на переглядах збиралося 3—4 десятки глядачів, половину яких становили самі ж учасники й гості фестивалю. І квазізарозуміла риторика, словеса й словеса.

...Отже, на межі «відео» та «арту», як і на інших хитких рубежах неідентичних середовищ, судячи з усього, пасуться численні популяції опасистих симулякрів, які косять під дримкетчерів.