ВЕЧНАЯ ВЕСНА ЕКАТЕРИНЫ БИЛОКУР - Новости кино, театра, искусства , музыки, литературы - zn.ua

ВЕЧНАЯ ВЕСНА ЕКАТЕРИНЫ БИЛОКУР

7 декабря, 2001, 00:00 Распечатать

«А в березі, вдивляюся, на широкому вербовому пні над водою сидить хтось. Немов людина — і не людина, немовби тінь...

Светлана Гайдай с нового поколения богдановцев
Екатерина Билокур, автопортрет, 1950 г.
Светлана Гайдай с нового поколения богдановцев

«А в березі, вдивляюся, на широкому вербовому пні над водою сидить хтось. Немов людина — і не людина, немовби тінь. А мо’ це, думаю, моя, бо така ж сумна, така ж журлива, така ж плаксива, як і я? А одяг на їй такий вже дорогий і не однакових все фарб — то жовто-золотистий, оранжевий, червоний, аж рожевий. І де-не-де із зеленого ізумруду цяточки. Волосся довге, із туману, і розіслалося і по траві, і по воді. Вона сиділа і плакала і сльози утирала пожовклими кленовими листочками».

Пораженный перевел дух и... потерял строку. «А здоровенькі, — кажу, — були, тітусю! Звідки йдете? Куди путь держите? І чого гірко плачете? … Я — Осінь. Іду з півночі на південь. А плачу я того, що стільки там того мого владарювання, а вже осьде треба звідсіля йти. А мені ще так хотілось по Україні прогулятись, в туманах синіх погойдатись, що ранками над водами встають, — і знову заплакала дрібним, рясним дощем, знялась і полинула в синьому тумані на південь. І я заплакала їй вслід, що пройшли-пройшли і теплі, і світлі весняні дні, пройшли і ті літні жаркі — і осінь уже пішла».

Всегда был неравнодушен к поэзии, ценю именно ее метафизичность, но дистанция между автором и мною — читателем — оказалась настолько глубокой, что мое взволнованное воображение онемело. Требовалось как-то эту пропасть заполнить: я отложил книгу и начал искать диск со скрипичным концертом Вивальди «Четыре времени года». Зазвучала самая элегичная его часть Allegro «Лето» с грустным, похожим на метроном, голосом кукушки. Понемногу отлегло, появилась уверенность, что удастся увидеть глазами Екатерины и весну, и лето. «Ой, холодно! Ой, як ви там живете, любий дідусю? Бодай він згас, нечестивий мороз цей! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти, хоч він і мороз? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатинку? А зима — звичайне явище, це ж не торік воно таке стало! А раз зима — то і морози. То як у теплій хаті працювати та вийдеш на свіже повітря, то так радісно, що сніг під ногами скрипить, а на дереві іній блищить. І хоч трохи і забаришся надворі, то знаєш, що ізнов у теплу хату убіжиш та обігрієшся — то воно й зима не страшна. А як замерзає вода в хаті! Ото вже тоді справа погана, як стукаєш чобіт об чобіт, хукаєш на руки. Лютий, біс би його вхопив, 1954».

Екатерина Билокур, автопортрет, 1950 г.

Изысканное воображение художницы с зимне-драматическими мотивами. Вивальдиевская гармония вянет под натиском бетховенского драматизма, ведущего motto всей ее жизни.

«А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квітки зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш? То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

Вот она, «вечная весна» Екатерины Билокур, цветущая в большинстве ее картин! Да и здесь не без драмы: «Коли я пишу портрети чи пейзажі, я відпочиваю душею, немов на крилах лечу, а картини забирають у мене все здоров’я, я часто аж захворію, як закінчую картину чи натюрморт».

А вот и о лете мимолетном: «…саме зацвіли троянди, скорики, волошки і півонія — не ота що сама червона, а та, що по краях розові пелюстки, а всередині або білі або чуть-чуть жовтуваті. І якраз все це треба мені малювати: одні квіти для закінчення моїх картин, другі — для начала. Такі саме жнива, що ой Господи!..»

Все четыре этюда о временах года принадлежат Екатерине Билокур, великой украинской художнице, 101-я годовщина со дня рождения которой минула 7 декабря. Намного глубже познается ее драматическая судьба из писем, за долгие годы собранных и опубликованных Николаем Кагарлыцким в книге «Катерина Білокур. Я буду художником». Кажется невероятным, что эти письма написаны человеком, ни дня не учившимся в школе. В дальнейшем отсутствие документа об образовании закрыло ей путь к художественному образованию. Отец, мать, родня были категорически против ее стремления рисовать. Происходила долгая и трагическая борьба таланта за самоутверждение.

«А к сорому моєму, я — самоучка. Ніже я ніколи ні єдиного дня, ні єдиної години нічому не училась. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу учителя». Может, именно в этом разгадка того, что ее неповторимое очарование не погибло под одиозно-банальной правильностью?

«Давним-давно, як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев — так, мов, гай, от як повіють вітри, то я біжу туди, у берег слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давно минулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів». Так как же родились шедевры тончайшей кисти Екатерины Билокур, очаровавшие ее современников, да и самого Пабло Пикассо?

«Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тонів й півтонів училась. Там цвіте квіточка синя, а там жовта й червона, там кущик травиці чи калина схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово!»

Богом данный талант бурлит в ней снова и снова, требуя самореализации, Екатерина ищет какой-то выход.

«На другий день, як уже зійшло сонце, я встала, пішла умитись дніпровою водою, помолилась на схід сонця — та й пішла на могилу Шевченка. Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була — скільки хотіла, стільки й плакала! Та як живому Шевченку розказувала, що як я хочу ХУДОЖНИКОМ бути, але на цих доріженьках, як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…»

Вот она — испоконвечная драма человеческого непонимания. Не зря ведь говорят, что счастье — это когда тебя понимают. Страницы книги повествуют о происходящем в душе Екатерины: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлась, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!».

Иногда спасение приходит с неповторимым юмором. Прочтите притчу Екатерины о том, как дед и баба, возвращаясь со свадьбы, поют разные песни и чем это кончилось...

«Ви запитуєте, чи одержую я які поради від кого. Ніякої ні ради, ні поради ні тоді як починала, цю велику святую, дорогую працю, ні тепер, як уже кой-як працюю над нею. Якесь таке в нас глухе місце, що тут поблизу нема ні художників, а ніяких знавців в малярному мистецтві, щоб дав яку раду чи пораду. А все ж, якщо моя робота цінна, то тільки вона моя рідна і здобута великою любов’ю, або трохи грубо говорячи, волячою упертістю. А якщо ж в моїй роботі є такі недоліки, то теж нема на кого вину звалити: ні на школу, ні на вчителя».

Долго всматриваясь в картины Екатерины Билокур и в Яготине, и в Лавре (Государственный музей украинского народного декоративного искусства), и в Национальном музее Тараса Шевченко, где на видном месте висит лишь одна ее картина — авторский дар музею, заражаешься зажигательным оптимизмом ее произведений. Кстати, вспомнилось, что мимоходом она успела прокомментировать тогдашнюю музейную действительность: «Ото вже тричі була в Києві і українського мистецтва не бачила, бо в українському музеї перебувають ріжні виставки. То якби для виставок построїли окремий будинок».

А оптимизм ее художественных произведений словно целебный бальзам помогает от безнадежности. А бетховенский драматизм нет-нет да и постучит в дверь бытия жестокостью повседневности, и спасение можно найти разве что в искусстве и грезах: «В Лермонтова сосні снилось, що десь є світла країна, де росте красива пальма, а я сиджу і думаю, що є світлі, теплі і уютні хати, вдень їх освітлюють великі світлі вікна, а вночі електрика. І тепло в тих хатах, і не чадно. О, як у таких хатах можна багато і радісно працювати і в холодну зиму, і з хворими ногами».

Здесь нужно объяснить, что неизлечимую болезнь ног художница подхватила, когда, отчаявшись, топилась в холодной реке осенью 1934 года, чем отвоевала для себя у родных право на рисование. Но на этом ее беды не закончились, тернистый путь к славе только начинался. И грезилось о простом человеческом счастье, которому помешала сбыться все та же самосжигающая страсть к искусству живописи: «І ще раз бажаю вам, щоб зимою було в вашій хаті тепло-тепло, а ввечері щоб світила електрика і грало й співало радіо чи патефон пісню «Та не всі ж тії та сади цвітуть».

А бетховенский рефрен дальше все сильнее звучит в судьбе Екатерины. Цитирую письмо, датированное декабрем 1960 года, за полгода до смерти.

«А тільки хіба я січас художник? Я — попелюшка, поки виберу, поки витоплю піч, біля старої хворої матері похожу, козу поки їх упораю (бодай вона їм здохла, мучителька). Ну та дрів нашукаю в березі, нарублю... А день тепер який? Ото і все. А весна прийде — хоч і дні великі, так тоді і діла більше... І так проходять тижні, місяці. А мені про мою дорогу роботу і думати ніколи. Часто до серця так зло і жаль підходить, що хочеться повіситись — і все...».

В восторженном восприятии мира появляются мотивы боязни за природу: «А як же ірпінські дуби, що ночами всихали? Чи може цієї весни-літа вони розвивались? Ох жаль мені тих ірпінських дубів! І навіщо зруйнували той луг, на поверхні якого росли буйні трави, а попід землею текли багаті струмки цілющої живущої водиці, які напували і дубів, і сосон, і осики, і тополі». Этим строкам уже 42 года. Давно уже бьем тревогу, видя наступление «цивилизации» на нашу природу. Вот еще отрывок из письма художницы: «Ізмінилось та й дуже лице землі. Загурчали-загули великі і сильні машини на суші, в воді і в повітрі, загурчали та й розпужали всіх вакханок, вакханів, амурів...».

К дому Екатерины Билокур уже в Богдановке меня проводили Светлана и Людмила Гайдаи, словно с ее строк сошедшие: «Від нашої хати недалеко весілля тут в одних людей. Грають музики, танцюють, співають дівчата. А дівчат — скільки їх! А скільки ж і красивих. Є посередні, а поганих майже і нема».

Встретились девчата на полпути из Черняховки, где Светлана уселась на старой вербе над прудом. Без какой-либо режиссуры оставалось только нажать на кнопку, что я и сделал, не подозревая, что немногим позже, уже в письмах встречу «Осень» — и она тоже будет сидеть в ивняке. Только вот огорчили меня девчата — не вспомнили ни одной народной песни, которые поют в сегодняшней Богдановке. А сколько их вспоминает в своих письмах их знаменитая землячка. Хоть сборник составляй. Ведь пели когда-то...

Процитированы письма Екатерины Билокур Стефану Таранушенко, Матвею и Юлии Донцовым, Эмме Гурович, Василию Нагаю и др., написанных в 1946—60 гг.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №15, 21 апреля-27 апреля Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно