УЛЬТРАМАРИН ОЛЕГА ГОЛОСІЯ

Поділитися
Національний художній музей України та галерея «Риджина» (Москва) з 24 жовтня по 23 листопада 2003 р. експонують найбільш повну (посмертну) виставку українського постмодерніста Олега Голосія (1965—1993)...
О. Голосій. Психоделічна атака блакитних кроликів. 1990

Національний художній музей України та галерея «Риджина» (Москва) з 24 жовтня по 23 листопада 2003 р. експонують найбільш повну (посмертну) виставку українського постмодерніста Олега Голосія (1965—1993). Наприкінці 80-х рр. ХХ століття митець з’явився в Києві як неординарна, самодостатня особистість. В особі галериста Володимира Овчаренка (Москва) він знайшов прихильника-колекціонера. Саме зараз понад 30 полотен, придбаних у Олега в 1989—1993 роках, В.Овчаренко репрезентує у стінах НХМУ. Завдячуючи В.Овчаренку, ще 1991 р. в Центральному домі художника (Москва) відбулася перша персональна виставка українського майстра. Вигадливо-рухома «сценографія» експозиції належала куратору О.Куліку. Нині Олег повертається до Києва.

Хайдегерова ідея «закинутості, занедбаності, баналізації», тобто — маргіналізації особистості та її буття, детонатором спрацювала в молодіжному середовищі Києва на зламі 80—
90-х рр. століття, що минуло. Ідеї маргінального, аутсайдерського мистецтва як свідомого протиставлення офіційній художній магістралі народили екстремальну художню ситуацію, дивацький образний світ та нових гравців на творчих полях пострадянського простору.

«Театром постмодерністської маргінези» в Києві став захаращений будинок на вулиці Паризької комуни, що чекав капітального ремонту. Мистецтво, яке створювалося в його стінах, було викликом, нищенням табуйованого — явищем маргінальним як за статусом, так і за художньою мовою. «Чорнуха», алогізм, свобода від раціо — форсування параноїдального та психоделічного досвіду посіли чільне місце. В руїні, яку залюбки відвідували іноземці, було чим захоплюватися. Нестримний лет молоді із захватом розчавлював схеми й закони класичної логіки життєподібності та навіть моделі авангардної образотворчості. Рух уперед, стрімкий, навмання, попри кордони, — домінуюча атмосфера і тема творів, що з’являлися на полотнах групи експериментаторів. Друга тема та внутрішня аура художників «Паризької комуни» — людська безпритульність і спроби прориву, втечі в ефемерний світ свободи. «Ми і тільки ми» — пронизливо звучало в стінах занедбаного будинку. Не йшлося про продовження андерграунду радянських часів. У юному екстремізмові першовідкривачів митці черпали силу, але й трунок непередбаченого успіху, шал розкутості та деструкції, і не лише творчої, а й фізіологічної. Саме тут складалася ментальність постмодерністської поведінки, характерної для доби соціального зламу з акцентованим «чорним гумором», катастрофізмом, з увагою як до теми смерті, так і до фалоцентризму, — до «естетики потворного», максимально відрефлектованої в творчості О.Гнилицького, В.Цаголова. Антиестетичний «театр», його правила гри розмивали морально-побутову сферу, призводили до негативних конотацій.

Олег Голосій був індивідуалом, але водночас і центральною постаттю групи, пафос творчості якої будувався на принципах так званого «сирого мистецтва» та «ексцентризму». Дослідник Катерина Дьоготь щодо О.Голосія спостережливо зауважила: «…все насичено… фіктивністю і нічим… Перед нами щось на зразок… психологічного відео, побаченого без допомоги очей, тобто уві сні… Зображення — інструмент не увічнення, а знищення не пам’яті, а забуття». Останнє переслідує Олега і виринає, фіксується в полотнах 1989 року, особливо в «Діалозі». Людину, що лежить, подано в стилі графіті з публічних туалетів. Над нею химерні спалахи, протуберанці червоного сяйва, якесь біле віття. Фіксовано наркотичний стан. «Психоделічна атака блакитних кроликів» (1990) — того ж походження, рідня культовому мистецтву «несповна розуму».

В царині інтуїтивно-гарячкуватих реакцій на оточення та на химерний світ фантазій, у цій площині талант Олега заручився з мукою та болем. Підлітковий максималізм О.Голосія, як гірський потік, прогуркотів жовто-пурпуровими хвилями молодіжних «Седнівських сезонів» та вихлюпнувся в зали московського ЦДХ, продовжуючи «південноросійську хвилю» 1987 року. Саме тоді київські художники забили концептуальний цвях у труну соцреалізму.

Олег Голосій без будь-яких декларативних жестів посів місце визнаного лідера «нонстопового» малярства (термін К.Дьоготь), бо саме він кинув на стіл свіжі гральні карти. До речі, той, кого критика визначила як провідника «гарячої лінії постмодернізму», ніколи не вдавався до брутальності й цинічного пересмішництва, на відміну від колег-сателітів, які розтягли по тусовках Олегову евристичність.

У полотнах з античної міфологічної або християнської тематики «Аттіс» (героя кастровано), «Едіп» (засліплено), «Христос» (розіп’ято) митець вживається в стан мучеництва, торкається пензлем найтоншої тканини болю. В його свідомості ще живі уривки з класичних сюжетів від Босха до Далі, — О.Голосій втілює їх засобами, до нього не вживаними. Його емоційний надрив — рідня «Крику» Мунка, або експресіонізмові Барлаха.

Як митець він лишився людиною прориву з однієї культурної системи (професійного вишколу) до іншої, тобто — до пошукових актів на тлі соціальної відокремленості. Він балансував не межі, транслюючи в полотна тексти неусвідомленого, сновійно-галюцинарного та властивий цьому стану трагічний романтизм. На відміну від В.Цаголова, О.Гнилицького, О.Голосій був ліриком і романтиком. Чистота його душі (вона очевидна в листах до коханої дівчини), його уроджена наївність постійно потерпали через присмерково-надломну ауру власної художньої практики. До того ж агресія художнього оточення «Паризької комуни», домінування в ньому епатажно-брутальних тенденцій, життя на котурнах під софітами стрімкого успіху завдавали травм особистості О.Голосія. Аж надто часто він відчував себе персонажем, загнаним у ринговий кут («Жовта кімната», «Вихід до моря»). «Цитатник» нігілізму, за яким «Паризька комуна» створювала текст «нової реальності» (термін О.Соловйова), Олег сприйняв аж надто буквально. Стовідсоткове аутсайдерство (лідерство маргінала) з девіантною поведінкою було тим, чим він захоплював як глядачів цієї трагічної вистави, так і її гравців — О.Гнилицького, Ю.Соломко, В.Трубіну, В.Цаголова, О.Соловйова, інших. У цьому абсурдистському театрі О.Голосію не під силу було залишатися деміургом. Так, він був лідером гарячого «нон-стопу» і став його фізичною жертвою.

Ультрамарин — колір філософського заглиблення. «Доведений до межі чорного, він набуває голосу людської печалі», — писав В.Кандинський. Останні полотна Олега Голосія синьо-чорні із нервовими спалахами пронизливих біло-жовтих зон.

Олег зробив останню спробу вирватися з полону ультрамаринової приреченості, вийти за межу духовної клаустрофобії. Художник склав за спиною руки, як крила птаха, і поринув із синього в незайману білизну снігу. Його «парниковий афект» був відчайдушним кидком до себе, до того Олега з юнацьких листів, вкрай переповнений світлою почуттєвістю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі