ТОТАЛІТАРИЗМ І КАЙФ

1+1=1. Це формула щасливого шлюбу, але за такою ж десять років тому німецький народ возз’єднався в єдину державу: ФРН+НДР= =ФРН. Відзначаючи ювілейну дату, Посольство Ні- меччини в Україні показало в столичному Будинку кіно новий фільм «на тему» — «Сонячна алея» (1999) режисера Леандера Гаусманна. Як і годиться, вибір картини виявився знаковим, концептуальним. Хоч ми побачили ексцентричну молодіжну комедію, що у фіналі й зовсім впадає в мюзикл, її послання виявилося, на мій погляд, досить вагомим і повчальним.

Події відбуваються в сутінках ендеерівського застою років так 70-х і буквально в тіні знаменитої берлінської Стіни, якщо дивитися на неї при заході сонця. Східні мешканці цієї тіні вже давно завважили: по той бік живеться набагато краще. А один свідомий громадянин у фільмі навіть пояснив такий феномен: «Це вони навмисне. Щоб нам дужче насолити. Однак потойбічні німці дивляться на поцейбічних, швидше, з жалем і цікавістю, ніж зі злістю, — як на екзотичних тубільців. Іноді «вессі» («західняки») від душі або в порядку спекуляції колоніальним товаром підкидають «оссі» («східнякам») щось із цивілізованого ширвжитку, але молодшим братам, які вляпалися в соціалізм, цього замало. Вони всі поголовно (крім, звісно, партійців і сексотів) зухвалою мрією прагнуть туди, за Стіну, і як можуть підривають із середини свій найпередовіший у світі лад. Широкий і різноманітний арсенал засобів підпільників-саботажників. Вони в особливо великих масштабах клеять дурня, п’ють гірку й балуються саморобними наркотиками, розслабляються нелегально придбаними записами капіталістичної музики, підглядають програми західнонімецького ТБ і відразу розкладаються. А також понад міру займаються сексом, коханням і просто безідейною дружбою (один із друзів, наприклад, набив морду іншому, бо той задумав піти служити в органи); перетворюють на балаган комсомольські збори; показують представникам влади всілякі дулі в кишенях або (теж заочно) язика. Доходить до абсолютно обурливих випадків. Головний герой стрічки, старшокласник Міха (Александер Шеєр), якось випивши з приятелем, привселюдно з балкону пішов до вітру — страшно сказати! — на священну межу між двома світами, на ту саму Стіну. А ще він не на жарт втелющився в янголоподібну Міріам (Тереза Вайсбах), що, як зауважив ще Дж.Оруелл, теж тхне антикомунізмом. Процес зайшов так далеко, що зачепив і внутрішні органи, ми побачимо працівника народної поліції, котрий, вилучивши у підлітків записи буржуазної попси, сам насолоджується ними подалі від лихого ока. Взагалі, як видно з наведеного у фільмі переліку засобів ухиляння від високих цілей соціалістичного будівництва, все це — від випивки до навпаки — зав’язано на засадах приватновласницького задоволення і приватного кайфу, а зовсім не на ідеалах пролетарської ідеології. Зрештою, коли ідея гедоністичного пофігізму повністю опанувала масами східних німців, один із найкомфортабельніших у соцтаборі бараків сам по собі й завалився. У фіналі картини ми бачимо — натовп розперезаних східноберлінців, пританцьовуючи і підспівуючи, рушив до Стіни, —і з’ясувалося, що її легко пройти. Бо охорона сама пританцьовувала й підспівувала. Однак останній епізод стрічки набуває ностальгійної тональності. Ендеерівське Задзеркалля від’їжджає вглиб кадру, немов углиб історії. Екран стає сумно-чорно-білим, і ми вже прямо від автора чуємо: «Жила-була країна, і я там жив. Запитаєте, як? Непогано. Бо я був тоді молодий і закоханий...»

Ще сумніші міркування маячать далі, вглибині цілком блазенської «Сонячної алеї». Вони стосуються життя після Стіни. По-перше, це видно з фільму і ще більше з життя, неприхований ідіотизм наявної суспільної системи змушує нас невтримно ідеалізувати її альтернативу. І що яскравіше виражено перше, то сильнішим є друге. А тому, отримуючи нарешті шанс реалізувати виплекану мрію про споживчий едем, ми таки приречені на тяжкі розчарування. І хіба вони не масові майже на всіх постсоціалістичних землях, у тому числі й на сході ФРН? Адже приблизно тоді, коли в «Алеї» юнак Міха ходив до вітру на Стіну зі сходу, західнонімецьке «молоде кіно» реалістично й украй критично описувало тамтешнє життя-буття. Отже, дезорієнтуючі ілюзії — неодмінний побічний продукт совкової мрії про вічний кайф «за капіталізму». По-друге, набута в багаторічній практиці свідомість блаженного пофігіста-самітника стала другою натурою совка, стійкою соціальною звичкою, якої не так просто позбутися, коли її яке-не-яке моральне виправдання на кшталт «гноблення комуняками» відпало. Настав час діяти конструктивно та по-громадянськи, а солодкавий «саботаж» триває. Як в анекдоті про партизана-підривника, який запізно дізнався про закінчення війни. Чи не тому з таким скрипом інтегруються «східні» звичаї в «західні» в об’єднаній Німеччині і в Україні, яка, навпаки, від’єдналась? Нарешті, по-третє, що геть «жахливо», «Сонячна алея», звісно ж, весела карикатура на життя в НДР, національна автосатира, до того ж забарвлена авторським ліричним відчуттям. У такій подачі наявні тут стереотипи «опущення» одіозного політпротивника, гадаю, цілком виправдані. Але і в західному, і в «східному» пострадянському кіно відчутно зміцнилася тенденція без кінця і похітливо тупцювати на тоталітарному минулому без особливої потреби, без відкриття нового, без особистого відчуття, бездіяльно. Або ще гірше — на замовлення. Заодно знову і знову відтворюються штампи відшумілої давно «холодної війни» з усією їхньою липою та журавлиною. Тим часом запекла боротьба з уже неіснуючим тоталітарним минулим не тільки свідчить про його невикорінність у свідомості, а й загрожує реанімацією монстрів льодовикового періоду.