Право на постмодернізм

Обласна літературна премія імені Євгена Маланюка на Кіровоградщині цього року вручалася вшосте. За радянських часів область мала єдину обласну премію — імені Юрія Яновського, яка зникла разом із розпадом системи. В новітні часи офіційно (серед засновників — обласна рада) засновано кілька іменних мистецьких премій: імені Олександра Осмьоркіна — для художників, імені Володимира Ястребова — для краєзнавців, імені Якова Паученка — для архітекторів та геральдистів, імені Василя Сухомлинського — для педагогів та організаторів освіти. Благо, Кіровоградщина багата на таланти.

Та жодна з цих премій не утверджувалася так довго і складно, як літературна премія імені Маланюка. Губилися документи, обласна рада тричі переголосовувала це питання на різних сесіях, бо завжди знаходилися депутати, котрі ставили сакраментальне запитання: «Хто такий Маланюк? Емігрант? Націоналіст? Антирадянщик? Для чого він нам?» І завжди знаходилася більшість, яка голосувала проти.

Але на тій-таки Кіровоградщині, де народився поет і де так довго не хотіли його визнавати, з’явився й літературознавець, який фактично повернув Україні його ім’я, видавши в результаті тривалих наукових досліджень майже два десятки книжок про життя та творчість поета, культуролога, історіософа, пройшовши його європейськими і американськими стежками. Остання книжка, що буквально днями вийшла з друку у Київському видавництві «Темпора», — нотатники Є. Маланюка за останні 32 роки життя, розшифровані й упорядковані Леонідом Куценком. На жаль, книжка побачила світ уже після трагічної передчасної смерті упорядника. Саме Леонід Куценко став першим лауреатом премії в номінації «Літературознавство і публіцистика» (є ще «Художня література», а в останній рік додався й «Переклад»).

Усе це, безперечно, надало певної емоційної наснаженості обласній премії імені Маланюка як явищу. Щоразу це — подія в культурно-мистецькому житті краю, як і подія для тієї з обласних бібліотек, котра приймає гостей (традиційно склалося, що вручення відбуваються по черзі у кожній із них у день народження поета — на початку лютого). Ще однією особливістю цьогорічного вручення стало синтетичне спілкування представників гуманітарної інтелігенції різних напрямів. Але, на жаль, не тільки це…

Метушня навколо премії

Так одна з місцевих газет означила процеси, які нинішнього року стали відбуватися навколо премії. Причина ніби й банальна: номінанти, котрі не здобули перемогу (а в кожній номінації зазвичай по кілька претендентів), публічно висловлюють свою незгоду. Але ситуація виходить за рамки цієї простої моделі, зачіпаючи серйозніші проблеми: премія і постмодернізм, премія і російськомовна література.

Опоненти журі, члени Асоціа­ції українських письменників, кілька разів претендували на звання лауреатів у номінаціях «Літературознавство і публіцистика» романом «Бодай-цикута» Віктора Шила і Павла Чорного та в номінації «Художня література» — пое­тичною збіркою «12-ий кілометр» Валерія Сидніна. Ниніш­нього року, очевидно розуміючи, що перемога їм знову не світить, вони здійснили демарш: Віктор Ши­ло та Павло Чорний напередодні засідання журі звернулися до нього з листом-вимогою зняти свій твір з розгляду, а Валерій Сиднін вийшов зі складу журі, чле­ном якого він був. Своїм діям члени АУП надали максимальної публічності — через пресу, інтернет.

Журі не зважило на лист претендентів, і їхній твір брав участь у розгляді. Пізніше секретар журі це пояснив тим, що твір міг зняти з розгляду той, хто його висував: Кіровоградський кооперативний коледж економіки і права імені Сая. Певна логіка є, хоча могли б зважити й на думку авторів.

Але в листі містяться набагато серйозніші звинувачення: «Ми… вважаємо, що цю творчу відзнаку дискредитовано. Відхід від п.2 Положення про премію, де йдеться про високохудожність творів, що номінуються, гуртівщина з явними ознаками корпоративної корупції, заполітизованість більшості членів журі уне­можливлюють нашу участь у про­цесі здобуття такої премії». Далі автори листа наголошують на інсинуаціях, що нібито, на їхню думку, існують навколо збірки «12-ий кілометр» Валерія Сидніна, твори якого свого часу начебто були «...одним із небагатьох проявів духовного опору тоталітаризму», і журі їх сьогодні неспроможне оцінити «…в силу свого літературного традиціоналізму та небажання вийти за рамки своїх особистих уподобань».

Цей пасаж заступник голови журі премії, літературознавець, доктор філологічних наук Василь Марко прокоментував так:

— Лист був обговорений. На мій погляд — це нормальна реакція суспільної думки, яка свідчить про зростання авторитету пре­мії в соціумі. Якщо взяти до ува­ги її незначне матеріальне наповнення (тисяча гривень. —
С.О.), то це приємний факт. Я був присутнім на всіх засіданнях і можу з упевненістю сказати: за жоден твір, який отримав схвалення журі, нам не соромно. За шість років, відколи вручається премія, лауреатами стали літературознавці Леонід Куценко, Григорій Клочек, Світлана Барабаш, поети Петро Селецький, Тамара Журба, Катерина Горчар, Леонід Безпалий. Усе це відомі в області (а дехто — і в усій Україні) імена, рівень творчості яких свідчить сам за себе. Мушу зазначити: щоразу, коли обговорюється представлений твір, точиться дискусія, висловлюються різні думки. Звучало чимало слів підтримки і на адресу творів авторів листа. Очевидно, слід зробити цей процес більш відкритим і на підсумкові засідання запрошувати журналістів.

Саме кулуарність процесу викликала непорозуміння з Олегом Бондарем, автором детективних та містичних повістей і романів, відсутність якого у складі журі автори листа сприйняли як чиїсь підступи, наголошуючи, що його позбулися як принципового опонента. Насправді все набагато простіше.

Зрозуміло, після смерті Леоніда Куценка та ще однієї трагічної втрати — літературознавця, професора Світлани Барабаш, які були одними з найавторитетніших членів журі премії, воно потребувало поповнення. У грудні минулого року на засіданні постійної комісії обласної ради з питань освіти, культури, науки, спорту, молодіжної політики, у справах сім’ї і туризму серед інших розглядалося й питання про склад журі обласної літературної премії імені Е.Маланюка. Голова обласної ради, який ініціював його розгляд, пропонував затвердити двох нових членів: згаданого Олега Бондаря та методиста Інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Су­хом­линського, відомого краєзнавця Володимира Боська. Якщо кандидатура другого заперечень не викликала, то замість Олега члени комісії (зокрема член СПУ і член журі Віктор Погрібний) запропонували обрати відомого авторитетного літературознавця, ректора педуніверситету Григорія Клочека. Григорій Дмитрович, депутат обласної ради, член цієї ж комісії, не заперечував. Сесія підтримала рішення комісії.

Тож вийшло так, що саме свою принциповість Олег просто не встиг проявити: коли відбувалося попереднє засідання (журі збирається раз на рік — десь у середині січня, напередодні вручення), він ще не був його членом, коли відбувалося цьогорічне засідання — вже не був.

Так само трохи дивний вигляд мають заяви про «принциповість» виходу зі складу журі Валерія Сидніна. Колеги з АУП називають його вчинок по-справжньому чоловічим. Мовляв, розглядалася його збірка, і він, аби рішення було максимально об’єктивне, вийшов зі складу журі. Але ж збірка «12-ий кілометр» висувалася не вперше. Чому ж раніше Валерій не проявляв такої принциповості?

«Не обманюйте російськомовних…»

Досі лауреатами премії ставали україномовні автори. Цьогорічна ж метушня, зчинена Вікто­ром Шилом і Павлом Чорним, відразу ж зробила їхнім союзником керівника «Русского движения» України в області Валентину Бажан. Саме газета, яку вона редагує, і стала рупором, як вона констатує, незалежної думки.

Серед пропозицій, перелічених у зазначеному листі, автори закликають «…чітко означити виключну україномовність тво­рів, які номінуються, аби не обманювати іншомовних літераторів — представників національних меншин — тим, що вони також мають шанс отримати літературну премію імені Мала­нюка».

Як повідомив голова обласної організації Спілки письменників України Василь Бондар, питання про виключну україномовність номінованих творів не розглядалося принципово: і засновники премії, і члени журі вважають, що лауреатом цілком може стати і російськомовний автор — усе залежить від художнього рівня творів, напруги думки та енергетики слова, підвладних йому.

До речі, нинішнього року в номінації «Переклад» перемогу здобула саме російськомовна авторка — Ольга Полєвіна. Досконалість її перекладів поем Ліни Костенко російською мовою визнали всі. Валентина Бажан у своїх коментарях зауважує: «На­вряд чи Ольга потрапила б у цю компанію, якби перекладала текст з англійської». Безперечно, не потрапила б, якби перекладала з англійської, скажімо, російською. Саме про це в Положенні сказано чітко: тільки з української іноземними або з іноземних — українською.

Віктор Шило та Павло Чорний пропонують ввести до складу журі (правда, після відповідного тестування) «…пересічних читачів: бібліотекарів, викладачів шкіл, продавців книгарень». На мою думку, вони даремно сподіваються, що перелічені люди, на відміну від професорів, письменників, керівників навчальних та культурних закладів, проти чиєї корпоративної цеховості вони так протестують, лояльніше поставляться до творів, схожих на ті, які пишуть ці літератори. Кілька років тому Віктор Шило у видавництві «Факт» видав книжку віршів «Танець порожнечі». Ця назва, на мій непрофесійний погляд (хоч відповідне тестування я, може, і пройшла б), надзвичайно точно відбиває смислове і змістове наповнення вміщеної там поезії. Охарак­теризував своє письмо й Павло Чорний: на недавній презентації АУП (з якої нагоди, адже організації понад десять років?), представляючи свою збірку «Дребезги», він процитував своє звернення до читача: «Решай, готов ли ты чутьем гурмана есть смыслы мною жеванных идей, блуждая средь словесного тумана?..»

* * *

В одному з інтерв’ю Леонід Куценко, відповідаючи на запитання про роль нинішніх літераторів у сучасних суспільних процесах, процитував Маланюка: «Не має права народ, який будує свою державу, на модернові пошуки. Вони можуть бути як сегмент літературного процесу, але не більше. Слово має працювати на загальну проблему. І доти, доки ми не відбудемося, ми просто не маємо права на іншу літературу.»

Ці слова, власне, нікого ні до чого не зобов’язують. Кожен може творити як забажає і експериментувати зі словом як зможе, творити свій постмодернізм і блукати у своєму словесному тумані.

Тільки до чого тут Маланюк?