Ох, не однаково мені

24 березня — день народження Івана Семеновича Козловського, одного з найвизначніших співаків XX століття.

На світ він з’явився 1900 року в не далекій від Києва Мар’янівці у співучій родині. Втім, хіба це якась особлива ознака для української сім’ї — пісня і в радості і в горі. Як показує сумний історичний досвід, український народ не без успіху вдавалося позбавляти і хліба і майна, нищити українську мову і паростки державності. Проте дух самозбереження переселявся у прості римовані фрази, які легко лягали на мелодії. І хоча вони століттями не фіксувалися ні в письмовому, ні в нотному вигляді, шляхом природного відбору та мільйоноразового шліфування досягали гармонійної довершеності. Щоб цей мистецький феномен не сприймався як спроба образити чи принизити інші нації (хіба є народи без пісень?), дозвольте процитувати уривок з книжки Людвіка Соучека «Туди, де недосяжні голоси», виданої в Празі в 1964 році: «…я зайшов до одного відомого професора Празької консерваторії і поставив йому кілька запитань: «— Який народ, на ваш погляд, наймузикальніший? — запитав я. — Негри! — не замислюючись, відповів професор. — Вони чудово і без найменшої підготовки беруть втору, терцію і кварту. — А кого б ви назвали з інших народів? — Позмагатися з ними можуть, на мій погляд, лише українці та жителі Уельсу».

Іван Козловський з восьми років почав співати в хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Втім, про цей факт в Українській радянській енциклопедії жодного слова — лише етапи великого шляху «українського і російського радянського співака»: Київ, Полтава, Харків, Свердловськ, а з 1926 р. — максимально можлива в СРСР вершина — соліст Большого театру в Москві. Ордени Леніна, Сталінські премії, слава і процвітання… Але чому така вселенська туга в його голосі? Нам уже не дізнатися, як краялася душа митця, коли в 1934 році варвари руйнували стіни і трощили іконостаси Михайлівського Золотоверхого, коли його рідні й близькі гинули в жорнах голоду і репресій, а він тим часом купався в оваціях ситої московської публіки. Але навіть осипаний почестями та номенклатурними ласками, Іван Козловський залишався для влади персоною неблагонадійною — світове турне так і залишилося нездійсненною мрією… Моторошний парадокс — другу Сталінську премію співак отримав за п’ятихвилинну арію Юродивого з опери М.Мусоргського «Борис Годунов». Як жахливо, мабуть, сприймалися пушкінські слова про нібито давню російську історію тоді, коли в СРСР правив кривавий тиран.

«Нет, нет! Нельзя молиться за царя Ирода — Богородица не велит».

У Київському міському будинку вчителя клуб «Співуча родина» організував концерт, присвячений 110-й річниці від дня народження Івана Козловського. Претендентів на участь виявилося в кілька разів більше, ніж могла вмістити двогодинна програма. Творчі колективи з Києва, Гребінок, Глевахи і, звісно, з Мар’янівки показали, що генії не випадково народжуються на цій землі. Багато з митців, які демонстрували свої таланти того вечора, добре знали Івана Семеновича, а декому навіть пощастило співати разом зі славетним земляком, котрий не забував своєї рідної сторони і докладав зусиль для підтримки та розвитку музичних здібностей юних мешканців Мар’янівки. Концерт розпочав шкільний духовий оркестр, інструменти для якого було придбано за сприяння Івана Козловського, а завершували чудові голоси студентів Київського училища імені Р.Глієра. Фінал опери М.Лисенка «Наталка Полтавка» у виконанні молодих музикантів був дуже символічним, адже саме в ролі Петра Іван Козловський дебютував на оперній сцені.

Коли в залі зазвучав твір Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка «Мені однаково» (запис 1966 р.), було відчуття, що голос Івана Козловського проникає в кожне серце, в глибини кожної душі. Геній з Мар’янівки немов оповідав словами Кобзаря про свою долю:

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру…