МІКРОЕЛЕМЕНТ М

За 70 років життя людина випиває 50 т води, з’їдає 2,5 т білків, 2,3 т жирів, понад 10 т вуглеводів, майже 300 кг солі.

Із «Книги про смачну
та здорову їжу»

Тільки-но людина вибилась із протореної мільярдолітньої колії чесної боротьби за існування, як її зморщений в тісній черепній коробці мозок почав продукувати програми, метою яких явно є перетворення дитяти природи в біоробота. Але чи то програмісти — дилетанти, чи кабелі неправильно під’єднані. Все, що без вертерівських мук цілком зрозуміло будь-якій амебі: тепло — добре, холод — погано, їжа — щастя, голод — біда, кохання — приємно, удар нижче пояса — боляче, — людство обставило такою кількістю взаємовиключних правил, обрядів, ритуалів, інструкцій, традицій, що вибратись на раціональний шлях майже неможливо.

Як резонно зауважує Станіслав Лем — ніщо не зможе переконати мавпу в перевагах існування святого-стовпника, який і в сніг, і в спеку вбиває свою плоть, насолоджуючись своїми муками. Перспективи невтішні: тільки й залишається що «розреготатись, та й в дуб головою».

Але, дивна річ, поруч із обчислювачами, котрі зайняті паралельними розрахунками кілокалорій, необхідних для існування людини, та кількості автоматних куль, щоб це існування припинити, працюють представники іншого світу. Більшістю ніколи цей світ не сприймався серйозно. Його представники ніколи не гарцюють на бронзових конях на тріумфальних площах, марна річ — шукати їх серед ликів сивобородих пророків на церковних іконостасах. Вони завжди були і, напевно, залишаться меншиною в людській масі.

Але якщо цей мікроелемент виключити із бульйону цивілізації, людство відразу починає спливати цинготною кров’ю варварства.

По-своєму трактує закон Ома Олександр Міловзоров у своїй новій експозиції «Опір n», презентованій в галереї «Мистець». «Чиню опір маразму, який нас оточує!». Мабуть, не все гаразд, якщо художник змушений робити це. Але хто, якщо не він? Олександр має надзвичайний талант перетворювати у мистецькі витвори речі, які прості смертні просто буцають ногами або викидають на смітник. Хто б додумався використовувати іржаві листи металу як тло для майстерного глибокого живопису? (Існує легенда, в яку я вірю, що це рештки покрівлі даху будиночка Булгакова, скинуті на землю під час ремонту.) Ще одна ознака істинності мистецтва Міловзорова — на відкритті його виставок не буває випадкових людей, котрі тільки вдають, що люблять його твори. Хай живе «академічний авантюрист» (термін письменника Андрія Куркова) Олександр Міловзоров і його безмежна фантазія!

Останнім часом мені винятково щастить — під час мандрівок галереями та виставковими залами натрапляю лише на мистецтво, яке несе в собі і майстерність авторів, і глибоку емоційність. І, мабуть, не так важливо, проявляються вони в адреналінових катарсисових заштриках сюрреалістів чи в спокійних гомеопатичних дозах легких натюрмортів та пейзажів.

Тільки захоплення та зачудування можуть викликати роботи представників харківської школи живопису Юрія Савченка та його сина Костянтина. Чимось невловимо схожі, але абсолютно самостійні й незалежні у своїй творчості митці. Жаль, що в «Галереї, 36» вони затримались лише як на короткій зупинці — десь між детройтськими та загребськими салонами.

Протирати мистецтвознавське пенсне та шукати вад у роботах Світлани Лопухової — марна річ. Важко зрозуміти, як Світлана знаходить цю трепетну рівновагу між реальністю і фантазією. Від її живопису неможливо втомитися. В галереї «Триптих» естафету підхопив художник, теж вартий тільки позитивних відгуків. Олексій Литвиненко працює в техніці традиційного олійного живопису на полотні. Але олійні фарби він використовує, мов прозору акварель. Наприклад, полотно «Будяк» — не думаю, що навіть у Шотландії, де ця рослина є національним символом, за всю її багатовікову історію хтось спромігся ліпше зобразити цього гордого колючого представника флори.

Владислав Шерешевський продовжує, як завжди майстерно, морочити всім голови своїм непростим веселим живописом в галереї «Ательє Карась». Абсолютне відчуття, що він малює своїх великоголових, гармонійно непропорційних чоловічків із натури, мандруючи з фарбами та пензлями подільськими дворами, квартирками, салонами, шинками. Мені чомусь хочеться назвати гномиків Шерешевського по-польському — «краснолюдки».

Востаннє я бував у цьому будинку на Повітрофлотському проспекті майже двадцять років тому — називався він тоді Залізничним райкомом комуністичної партії, деканат заслав мене туди з шефською допомогою: накреслити на безкінечному ватмані схему відвідування первинних партійних організацій інструкторами райкому. 40 тисяч клітинок (я спеціально тоді порахував) не врятували ні партію, ні СРСР. Зараз це приміщення займає Посольство Російської Федерації в Україні. Реконструкція і зміна власника пішла тільки на користь. В оновленому залі, трошки схожому на міні-Георгіївський Московського Кремля, відкрилась виставка Олени Гладких, сумчанки, також представниці харківської мистецької школи. Це перший такий проект у стінах російського посольства. Початок, поза сумнівом, вдалий. Художниця легко працює і в майже класичному реалістичному живописі, і в експресивній яскравій манері, і в легкій лінійній графіці. Саме мистецтво має найбільше шансів в об’єднанні народів. Хоч ця фраза і шаблонна, але це не означає, що вона помилкова. Я не проти всесвітньої імперії митців.

Щоб не склалося враження, що автор заразився вірусом нетипового для нього оптимізму, дозвольте завершити мистецьку подорож на напівмінорній ноті.

У Великому залі Національної спілки художників України відбулась, поза сумнівом, значна подія — презентовано перший номер журналу «Українське мистецтво». Це видання має шанс зайняти майже порожню до сьогодні нішу — пропагування якісного різноманітного мистецтва великої європейської держави на достойному світовому мистецтвознавчому і, що не менш важливо, поліграфічному рівні. Якби я мав на голові капелюха, я обов’язково зняв би його перед ентузіастами (в нашому мистецтві інші категорії громадян не працюють), котрі доклали сил до створення цього давно назрілого елементу нашої культури. Але натовп народу, що зовсім із незрозумілих для мене причин (дармовий екземпляр журналу? фуршет?) прийшов на презентацію, своїм гамором заглушив усіх промовців, вкотре нагадавши представникам мистецтва, що вони лише «мікроелемент» і їм ще довго доведеться волати в пустелі занепаду.