КОСМОГОНІЯ ГУСТАВА МАЛЕРА

22 жовтня 2001 року в залі Національної філармонії грали восьму симфонію Малера. Для непосвячених: це сім солістів, четверний склад оркестру плюс окрема духова група й три хори, у тому числі дитячий. Всю цю масу виконавців необхідно не лише націлити на виконання єдиного творчого завдання, а й просто організувати на фізичному рівні. У достопам’ятні часи існування Радянського Союзу, коли була тенденція заорганізовувати життя на всіх можливих рівнях, «симфонію тисячі учасників», як називають твір Малера, зважився виконати лише Геннадій Рождественський, і то — тільки один раз. Це природно, оскільки сам факт виконання такої музики є доказом духовної та творчої зрілості.

У Києві людиною, яка наважилася на такий учинок, виявився головний диригент Національного академічного симфонічного оркестру України Володимир Сіренко. Восьма симфонія прозвучала в циклі «Густав Малер. Симфонії», розрахованому диригентом на два концертних сезони, та з об’єктивних організаційних причин розтягнутому ще й на третій. Серед таких причин і трудність коригування творчих планів усіх колективів, які брали участь у проекті, і, звісно ж, відсутність у першого оркестру країни власного концертного залу. Останнє гірко переживає не лише цей колектив, а й уся музична громадськість України, оскільки хороший концертний зал — питання, яке торкається як творчого, так і міжнародного престижу української культури. Про це чимало писали в столичній пресі, і все-таки ситуація поки що не змінилася. Компактний зал Національної філармонії був занадто тісний для звукових мас, які становлять субстанційну суть «симфонії тисячі учасників». Це певною мірою утруднювало її сприйняття.

Руки — виразник емоційного життя людини; руки диригента — магнетичний акумулятор, який, з одного боку, привертає на себе увагу, і з другого — надсилає творчі імпульси. Дивлячись, як диригує Володимир Сіренко, не можна було не пригадати самого Густава Малера, який був для своїх сучасників насамперед видатним диригентом, а вже потім композитором. Такий стан речей, певна річ, вражав творче самолюбство художника, але потреба писати музику пересилювала все інше. У відомому сенсі це була маніакальна одержимість творчістю, духовна космогонія, яка поєднала в собі жертовну обраність єврейської нації і тоталітарно-космічні претензії німецького духу. Восьма симфонія продовжує не тільки близькі за часом традиції «Парсіфаля» Р.Вагнера, а й насамперед напружене піднесення «Оди до радості» у Дев’ятій симфонії Л.Бетховена, — творі, яким Малер неодноразово диригував. Поєднуючи в драматургічному задумі симфонії два таких літературних джерела, як церковний гімн Святому Духу «Veni, creator spiritus» і завершальну сцену другої частини «Фауста» Гете, композитор відкриває перед слухачами свої внутрішні, можливо, й несвідомі устремління до створення нового універсуму, нового рівня духовної гармонії. Звернення до Святого Духу, як до чоловічого начала космічного творчого принципу, який перетікає у катарсисний містичний гімн вічної жіночності, — така архітектоніка цього грандіозного симфонічного твору, «внутрішня програма» всієї творчості Густава Малера. Саме тому він такий співзвучний нашому часу, який навіть без зводу пророцтв усе більше й більше сприймається як кінцевий.

Цілком природно, що вже саме оголошення про виконання Восьмої симфонії Малера схвилювало столичну творчу еліту, тому на концерті зал філармонії був заповнений. Зведений склад музичних колективів під керуванням В.Сіренка не розчарував вибагливу публіку, подарувавши практично бездоганне виконання. Власне творчий потенціал національної хорової капели «Думка» (головний диригент Є.Савчук), хору ім. П.Майбороди Національної радіокомпанії України (головний диригент В.Скоромний), Дитячого хору радіокомпанії України (головний диригент Т.Копилова), чудових солістів, які працюють у Національній опері та капелі «Думка», і симфонічного оркестру не міг викликати жодних сумнівів. Необхідність поєднання різних за творчими напрямами колективів у цілісний творчий організм — ось те найскладніше завдання, що стояло перед диригентом, який ризикнув виконати «симфонію тисячі учасників». Ризик полягав у тому, що «замах» на такі твори — це стовідсоткова перевірка на творчу й духовну зрілість, це певний Рубікон, за яким лежать нові творчі простори. Тим паче приємно усвідомлювати, що українська музична виконавча культура цей Рубікон пройшла.

Після завершення виконання було багато квітів і гучні тривалі оплески. На обличчі Володимира Сіренка, який неуважно відповідав на поздоровлення численних шанувальників, не було щастя, а лише величезна втома. Щастя напевно прийде згодом — не від усвідомлення грандіозності зробленого, опанування однією з творчих вершин, а завдяки новій перспективі. Тому що творчість ніколи не буває остаточно завершеною, вона завжди в процесі становлення.

На жаль, редакція змушена опублікувати матеріал про цей концерт без знімка, оскільки адміністрація Національної філармонії не пропустила в зал нашого фотокореспондента.