Король говорить!

27 серпня - день народження Богдана Ступки (1941-2012). Цьогоріч йому виповнилося б 75. Такий "вік" для кожного значного актора - ще родючий, і ще врожайний. Це "вік" (відносний) і Фірса, і Маттіаса Клаузена, і інших сценічних мудреців. Утім, творчий вік Богдана Ступки був щедрим до нього самого. Режисери дарували йому ролі королів і наймитів, геніїв і сіромах. Власне, він сам, великий актор, був королем української сцени. Був і лишається.

Тому в його ювілейний день хочеться менше минулого часу та оповідок від третьої особи. Хай буде - від першої (особи). Хай буде, саме у цей день, його пряма мова. Така мова лишилась у моїх журналістських архівах, у деяких раніше неопублікованих інтерв'ю. Король говорить про різне: про джазовий Львів, про Ліра та Шекспіра, про Івана Миколайчука та Івана Мазепу, про маму й тата. І, звісно, знову й знову - про любов.

"Іноді то там, то сям чую, мовляв, живемо на "хуторі", все в нас не так, і все в нас не те! Схаменіться! Скільки живу і скільки пам'ятаю себе, то не бачив жодного "хутора" в Україні. Ми ж Європа, прошу я вас ласкаво! І в тому ж Львові ще часів моєї юності лишилось багато інтелігенції, яка вчилась по берлінах, по римах, по парижах. Тобто по європах! Дехто сприймав Львів моєї юності як "інтелектуальне гетто". Бо вже дуже сильна була тоді інтелектуальна складова - вчені, композитори, художники. Я з цими людьми постійно спілкувався. І нам було цікаво".

"Театр повинен виховувати з юних літ. Батько мене брав колись, ще дитиною, за руку та вів за лаштунки Львівської опери. І я всотував ті назви, ті імена. "Фауст" - Гете, Гуно. "Євгеній Онєгін" - Пушкін, Чайковський. Гадаю, і сучасний глядач прагне висоти, яку дають йому твори Франка, Коцюбинського, Шекспіра. Такі автори дійсно виховують. Підтягують публіку. Навіщо глядача сприймати як споживача? Він повинен бути співучасником дійства, діалог варто вести на рівних, а не знизу-вгору. До речі, постійно нагадую: який же в нас, у Театрі Франка, чудовий зал. У ньому навіть старі стіни - вчителі та вихователі. Кого вони лише не бачили за минулі часи! І К.Станіславський тут був разом з Художнім театром, і великі українські актори тут - не те щоби грали, а іноді просто жили. Коли Соловцов лишень побудував цей театр, то в партері поруч із кріслами (праворуч) завжди були біноклі. На кожному спектаклі! І, уявляєш, ніхто жодного бінокля тоді не вкрав! Це ж щось говорить про "того" глядача - про рівень його культури".

"Мій Львів - то суцільний джаз 60-70-тих. Ходимо один до одного в гості. Вирує місцева богема. Паралельно з богемним життям дістаєш інформацію про актуальний тоді живопис, пластику, графіку. Ті наші нічні львівські походеньки були дуже тривалими. Часом до самого ранку. Ті львівські нічні подорожі були справжнім відкриттям якогось нового незбагненного світу. Хоча, звісно, коли молодий, то все відкриваєш як уперше…".

"Дядя Ваня у п'єсі Антона Чехова - як моя мама. Адже й Ваня говорить: "Я міг би бути Шопенгауером, Достоєвським. Пропало життя!". І мама моя - те ж саме, але в іншій обстановці казала. Вона шкодувала, що не все в її долі склалося так, як гадалось. Отже, і Чехов не вигадував щось потустороннє, космічне. Він писав про реальний біль знайомих йому людей".

"Після зйомок "Білого птаха з чорною ознакою" ми все рідше бачилися з Іваном Миколайчуком. Але поміж нами завжди був духовний зв'язок. Він для мене як наставник. Незважаючи на те, що ми ровесники, одного літа народилися. І то було трагічне літо 41-го. Пам'ятаю день, коли Івана Васильовича не стало… Ми з Костем Петровичем Степанковим тоді були в Одесі на озвучці у режисера Наталки Мотузко. Коли почули страшну новину, в ту ж мить помчали в аеропорт. Квитків на літак не було. Якимось чином напросилися на борт.

І ось - Київ, Байкове. Ллє дощ, земля розходиться під ногами.

Щось жахливе… Такий жах - то втрата Івана".

"Іван Мазепа - феноменальний, бажаний для кожного актора образ. Але в мене довгий час були й сумніви. Тим часом мій колега, актор Дмитро Миргородський, наполягав: мовляв, такі сценарії трапляються дуже рідко, отже не прогав! Уже пізніше я прийшов до режисера Єжи Гофмана: "О наймудріший і найрозумніший! Мене ж битимуть на кожному кроці і будуть казати, що я, як міністр культури, дав гроші "на себе" (тобто на фільм), якщо це зіграю". І польський режисер відповів: "Навіть якщо ти не зіграєш Мазепу, тебе все одно будуть бити і лаяти, тому що ти міністр!" Отже, Мазепа - загадка. Це таємна постать, яку кожному акторові, режисерові, сценаристові дуже хочеться розгадати… Я - лише спробував".

"Навіщо Роберту Стуруа актуалізувати Софокла, якщо в "Едіпі" вже сказано все про все і назавжди. "О владо, о гроші, скільки ж ви породжуєте заздрощів!" Актуально? І не треба вішати на сцені сучасну атрибутику, бо театр - велика й позачасова субстанція".

"Завжди хочеться вірити, що для колег найголовніше - творчість. Хочеться вірити. От нехай і доводять. Але не в буфетах. Не в гримерках. Не в кабінеті художнього керівника. А на сцені! Тому що закулісні розмови зазвичай ні до чого доброго не приводять. Пам'ятаєте, скільки було розмов, навіть скандалів, довкола "розтину" Художнього театру в 1987 р.? І хто виграв? Ніхто! Отже, треба не патякати у буфетах, а творити - щиро, натхненно".

"Логіка компромісу - на мій погляд, один з найважливіших законів для художнього керівника. Така логіка не повинна допускати бажання "догоджати" комусь, пристосовуватися до когось. Така логіка припускає розумний аналіз ситуації в творчому колективі, а після цього таке ж розумне використання художніх резервів цього колективу. Не можна ображати людей. Не можна ображати й афішу. Не можна - ні в якому разі - принижувати статус Національного театру ганебними бульварними виробами. В питанні якості літературного матеріалу - у мене - абсолютна безкомпромісність. Тим часом мав би бути компроміс - між можливостями трупи, програмною лінією театру. Між високою класичної драматургією та сучасними п'єсами, без яких неможливий сучасний театр. Що таке компроміс взагалі? В етиці і в юриспруденції - це вирішення суперечливих питань шляхом взаємних поступок. А пам'ятаєш, яке в мене прізвище? Отож! Яка рима найбільше підходить? ПоСтупка. Але поступка - тільки заради гідного творчого вчинку!"

"У театрі є такі речі, коли я за жодних обставин не поступлюся. Насамперед це стосується репертуарної політики - тих авторів, які мають стверджувати афішу. Ніколи не поступлюся, якщо режисер наполягає на програшному матеріалі. Потрібно слухати режисера, але потрібно думати і про подальший результат. Поступки в театрі - сфера етична. А театр - дім з багатьма надбудовами, в якому живуть різні люди з різними поглядами, характерами, іноді навіть з різними релігіями. І як же тут без компромісу? Без пОступок, які не повинні скасовувати вчинки, а тільки - стверджувати їх".

"Методика, педагогіка, тактика (в театрі) - це чудово. Але це теорія. А режисер повинен принести в театр живу ідею. Він повинен прийти з цією ідеєю і переконати в її важливості та оригінальності спочатку художнього керівника, а потім - акторів".

"Статус Національного театру в українській культурі завжди особливий. Якщо придивитися уважніше, то можна помітити, що й наш театр здатний сприймати багато чого з того, що вдало знайдене в інших сценічних "світах". Національний театр - не консервативне поняття. Це двері, які відчинені навстіж і для талановитих людей, і для нових ідей".

"Режисер Сергій Данченко, очевидно, все-таки був мудрішим за мене? Бо я є холєрік, емоційний чоловік. І коли ми після якоїсь творчої сварки вже на другий день зустрічалися, то він завжди тримав паузу, а потім першим казав: "Здоров!" Пауза тривала. Ми дивимось один на одного. "Ну й що ти вчора мені наговорив?" І після цього запитання між нами вже ніби й не було ніяких розбіжностей у поглядах. Він вчив мене прощати конфлікти. Бо ж головне в нашій справі - театр. Головне, аби режисер зробив прекрасну виставу, а актор у ній прекрасно зіграв. Це - головне. Все решта - маячня".

"У Шекспіра в "Королі Лірі" на першому плані трагедія - батька, а вже потім - політика. Як політик цей Лір - нікудишній. На своєму троні, на думку Сергія Данченка, він відпочивав на лаврах. На тому троні король і вирішив, що вже Бога за бороду взяв, тобто що захоче, те й зробить. Звідси - його трагедія. Трагедія через самовпевненість, навіть через пиху. Звідси - його сліпа й грайлива довіра до власних дітей: мовляв, хай побавляться, а далі видно буде! Але оскільки він нікчемний політик, то не відчув, що така гра може завести і його, і його ж країну - у прірву. По суті, то була пророча вистава, прем'єра якої відбулася 1997-го. То була вистава про розпад цілої країни, окремої душі".

"Якось після зйомок у Польщі відпочиваю в готелі. І на польському ТБ йде передача, присвячена їхньому знаменитому акторові Густаву Голубеку. Він грав, якщо пам'ятаєте, у фільмі "Все на продаж". Показують його інтерв'ю, його роздуми. І ось одна його фраза, після якої мене буквально підкидає: "У театрі і в кіно можна налаштовуватись на будь-який експеримент. Але коли в експерименті немає любові до людини - то велике хамство!" Ця світла думка польського колеги, виявляється, завжди жила в мені самому, але я не міг чітко її сформулювати. Отже, насамперед - любов. Уже потім все інше".

Фото Зінаїди Пономарьової (світлини надано Національним театром ім.Івана Франка).