Кого засудить Тарантіно?

Венеціанський міжнародний кінофестиваль, що стартував першого вересня, презентує вишуканій публіці шекспірівську «Бурю», «ковток Озону» у конкурсній програмі, Квентіна Тарантіно на чолі журі і бурхливі оплески гонконгцю Джону Ву.

З останнього, мабуть, і почнемо. Це єдиний «Золотий лев» фестивалю — очевидний і оголошений ще до відкриття. За вислугу років та внесок у кіномистецтво. Нещодавно, три роки тому, його отримував Микита Михалков, торік — аніматор студії Pixar і креативний радник Walt Disney Imagineering Джон Лассетер. Нинішнього року приз вручають Джону Ву — гонконзькому майстру бойовиків. Найбільше у Ву навчився Квентін Тарантіно. І є щось концептуальне в тому, що саме він головує у суддівській колегії 67-го Венеціанського кінофестивалю.

У Тарантіно та його команди (де серед інших — актриса Інгеберге Дапкунайте і незмінний бартонівський композитор Денні Елфман) багатий вибір. До 11 вересня на острові Лідо буде потужний американський десант: найбільше фільмів у конкурсі представляють вони.

Серед інших везе свій п’ятий фільм Софія Коппола, яка, судячи з назви картини — «Десь», досі перебуває у пошуках творчої ідентичності. Релізи цієї комедійної драми попереджають, що автобіографічних моментів у змалюванні стосунків Копполи старшого та молодшої нам не уникнути. Закономірним видається і продовження теми ізраїльсько-палестинського конфлікту: не пізніше як на торішньому фестивалі всіх обіграв ізраїльський фільм «Ліван». У нинішньому конкурсі відлунням тієї перемоги є екранізація палестино-італійського автора Рула Джебріля «Міраль».

Якщо торік Венецію атакував з обох боків Вернер Херцог, показавши обидві останні картини... у конкурсі, то цьогоріч подвійних обертів набирає присутність Вінсента Галло. У конкурсі він і режисер, і двічі актор на головних ролях. Одна робота — у польського класика Єжи Сколимовського в образі афганського бранця для «Необхідного вбивства». Інша — в себе самого у фільмі під ліричною назвою «Обіцянки, написані на воді». А відкрила конкурс виробничим трилером із життя балету — «Чорний лебідь», — на пуантах Наталі Портман.

Ще один обласканий призами Мостри учасник — цього разу російський. Фільм «Вівсянки» Олексія Федорченка, судячи з сюжету — задушевно-слов’янський, але анонсується як еротична драма. Це історія дружби двох коханих чоловіків однієї жінки, але те, що Федорченко, прозваний на батьківщині уральським самородком,
встиг сподобатися у Венеції, — незаперечно. 2005-го його дебют «Перші на Місяці» показали в паралельній конкурсу програмі «Горизонти» і відразу нагородили за нестандартну документальну естетику вигаданого історичного факту. Російське кіно люблять на Венеціанському кінофестивалі несамовито, намагаючись щороку відкрити «нового Тарковського». Впродовж останнього десятиліття виходили лише Звягінцев і Герман-молодший. Тож у «Вівсянок» великий тягар відповідальності. Його трохи розбавляє участь поза конкурсом короткометражки Рустама Хамдамова «Діаманти» з Ренатою Литвиновою та еспериментальна картина Віктора Алімпієва «Слабкий Рот Фронт».

На слабкість у частині любові до себе та свого кінематографа точно не страждають італійці. Рік у рік зразки національного кіно стають предметом критики та глузувань. Сучасне італійське кіно далеко не у формі, але із завидним завзяттям змагається. У 2010 р. на Мострі — цілих чотири місцевих фільми.

А поки що до меж «нульових», які відходять, підступили, спалахнувши ще наприкінці минулого століття, француз Франсуа Озон і німець Том Тиквер, іспанець Алекс Делла Іглесіа і японець Такеші Міїке — зірки, так би мовити, на західний смак. Поекспериментувавши останніми роками з азіатчиною, Мостра знову закликає грати «своїх». На відміну, до речі, від головного суперника — Каннського кінофестивалю. Не дивно, що Франсуа Озон, який відмовився бути весільним генералом на відкритті останніх Канн, дотепно резюмував: «Комедія, в якій Катрін Деньов знову співає, — не той жанр, із яким варто приїжджати до Канн!» Отож його останній фільм «Ваза» відданий на відкуп Венеціанському конкурсу. У навдивовижу неадекватної кар’єри Тома Тиквера є шанс на реабілітацію з мелодрамою в дусі «Третьої міщанської» — фільмом «Три». Але його цілком може випередити «Сумна балада для труби» Алекса де ла Іглесія, що перемолов свої улюблені мотиви — цирк і клоунаду — у горнилі історичної драми про Громадянську війну в Іспанії. Проте Схід Європа воліє споживати вже в обробленому вигляді — Такеші Міїке експортує на Захід японську класику від Ейчі Кудо, римейк «13 убивць».

Примиряючи Схід і Захід, Венеція-2010 пропонує дві ретроспективи. Цього разу — акторські. Традиційно щось із італійської скарбнички: нинішнього року честі удостоївся Вітторіо Гасман. А по той бік — добірка шедеврів із Брюсом Лі. Неважко здогадатися, з чиєї ініціативи переповнена смислами Мостра вирішила відпочити на гонконзьких бойовиках. Але головне рішення Тарантіно — ще попереду.