«І ДОРОГИ. І ПРАВДИ. І ЖИТТЯ»…

У київському видавництві «Гелікон» вийшла наступна книга серії «Українська модерна література». Цього разу серію продовжила есеїстика українського письменника, культуролога, кінематографіста Романа Корогодського, зібрана під загальною назвою «І дороги. І правди. І життя». Дуже різні тексти містяться під однією обкладинкою. Перший з них присвячений дружині, Оксані Ящишин, далі — трьом версіям оформлення «Енеїди» Котляревського, наступними йдуть есеї, присвячені відповідно Юрію Шереху-Шевельову та Віктору Петрову-Домонтовичу. Всі постаті не випадкові. Всі вони були, так би мовити, «формотворчими» стосовно особистості самого автора.

Чим цікава ця збірка есеїв? Мабуть, передусім тим, що автор її особливий: його життя надто міцно пов’язане з текстами інших. Роман Корогодський дослідив, прокоментував і опублікував не одну добірку листів та інших документів, а іноді його інтерес до колізій чужих біографій (і водночас — доволі близьких йому за духом та стилем життя) підштовхував до спроб розв’язання найбільш заплутаних місць. Звідси й необхідність зануритися глибше у внутрішнє життя іншого, що може дозволити відчути і зрозуміти певні — часом аж зовсім не раціональні — мотиви деяких вчинків, ці невидимі двигуни несподіваної поведінки. Такими мандрівками шляхами конкретних життів стали, зокрема, роботи Корогодського про Олександра Довженка та Віктора Петрова.

Пишучи про долі митців у часи, коли кожне щире висловлювання набувало ваги вчинку, він змушений відстежувати ледь помітні та, відповідно, ледь зрозумілі жести задля того, аби вловити їх справжнє значення, реконструювати настрої. Передаючи специфіку тогочасного буття Віктора Петрова та Олександра Довженка, Роман Корогодський відбиває своє розуміння цього стану новоутвореним, «авторським», терміном-поняттям — «полон». Ідеться в першу чергу про полон духовний, ситуацію, коли особистість перебуває нібито у в’язкому середовищі з обмеженою можливістю руху. Недаремно «в’язкий» та «ув’язнений» такі близькі за звучанням.

Розмірковуючи про долі цих особистостей, завжди виникає думка про абсолютну належність своєму часу, чи, краще сказати, своїй епосі. Але не так часу, який співпадає з роками життя, а епосі як цілісному часовому утворенню, контексту, середовищу, особливій ідейній та світоглядній «заквасці». Відповідно, зміна такого середовища вимагає заледве не механістичного пристосування до нових умов, які найчастіше виявляються «полоном» чи «блокадою». Не кажучи вже й про пряме значення цих понять — життя під ідеологічним тиском, а то й із відчуттям реальної загрози смерті. Що означає за цих умов зберегти здатність до висловлювання?

У збірці есеїв «І дороги. І правди. І життя» представлена робота Романа Корогодського власне, про Віктора Петрова. Відомо, що тоталітарна мова (тобто мова, обмежена тоталітарним середовищем) становить особливо організовану систему. Певною мірою спрощуючи, можна виділити три способи поведінки у «полоні»: прийняття полону, протест проти нього та його ігнорування. Власне, лише останні два можна назвити «опором» особливого типу. Однак нерідко «людина в полоні» балансує між усіма трьома. Чому? Як? Навіщо? Безперечно, нас, вихованих на героїчній естетиці (від суперподвигів піонерів-героїв чи героїв Крут до прикладів дисидентських доль), мабуть, відштовхує не-зразкова історія цих особистостей. Ми не любимо межових ситуацій, не наважуємося, досі перебуваючи під владою найпростішого чорно-білого критерію оцінки, сформувати свою думку щодо певних надто неоднозначних особистостей чи явищ життя. Нерв, який би мусив реагувати, атрофований. Спазмом акомодації скутий кришталик в оці. Згадаймо, як входив кілька років тому в наше життя вже нині модний письменник, однак досі невідомий вчений Віктор Петров-Домонтович. Багато хто метушився поміж принаймні двома таборами — табором викривачів ще одного зрадника й колабораціоніста та поціновувачів таланту цього автора. Поміж тим, я тримала в руках його фотографію, що колись висіла на дошці пошани ветеранів війни, а тепер зберігається в архіві. Під портретом Петрова було — якось аж надто несподівано відверто як на сьогодні — підписано: «Розвідник». А на могильній стелі напис зовсім інший — «Професор». До речі, на військовому цвинтарі він виглядає й сприймається аж надто екзотично. Хоч як дивно, Петров ніколи не був професором. Він багато років клопотався лише про відновлення свого довоєнного наукового статусу. І йому нарешті було надано таку можливість. За кілька років до смерті він таки перезахистився. І комісія (ще одна дивовижа) навіть відважилася присудити йому одразу ступінь доктора — за кількістю наукових праць. (Пошукувач, щоправда, спромігся одержати при цьому «четвірку» з німецької…) І все це тоді, коли на той час Петров був значно вагомішим у науці, ніж будь-який академік. Цікаво, чи точність підпису «Розвідник» така сама?

З першого погляду, перед нам особистість розірвана, розхристана, розмита. Уяскравлюється надто відома метафора — людина зникає, ніби намальований на піску силует. Перемелює система, нашаровує відстань роками безжальний час.

Згодом усвідомлюється нестійкість будь-яких понять та означень супроти особистості. Вони ніколи не адекватні. Поняття порожні, тимчасові, штучні. Робимо крок у напрямку до особистості. Читаємо її листи, записки, нотатки на берегах. Тільки підходити варто без сітки схем та критеріїв. Вони не існують стосовно окремих доль.

Для Корогодського дуже важливо знати — звідси, мабуть, оцей потяг до архіву, до пошуку найдрібніших деталей у чийомусь життєписі. Але йому важливо знати не просто для того, аби володіти інформацією, а для того, аби розуміти, аби зрозуміти, порозумітися, виправдати те, що за умови побіжного погляду видається непривабливим, або й неприйнятним. Здається навіть, що у текстах цього дослідника панує презумпція невинності.

До речі, сама назва його книги приховує вже наперед визначену тенденцію оцінки персонажів культури. Вона походить від відомого — «Я є дорога, правда, і життя…». Тільки «в оригіналі» Істина одна, життя того, хто це сказав, відповідає його життєвому шляху, а, отже, способу, у який воно проживається; і лише така єдиний раз в історії уможливлена Богом єдність становить Істину. Істину, яка б мала бути взірцем для наслідування.

На відміну від Біблійного вислову (мабуть, треба було б сказати — «На жаль, на відміну від Біблійного вислову…»), Істина у буденному житті розшаровується, розмножується, перетворюється на істини — малі, свої, приватні, особистісні, ні для кого більше не важливі і не зрозумілі істини. І дороги. І правди. І життя. На нових дорогах — свої правди. А все навколо часом так різко змінюється, що й повірити неможливо у те, що весь набір усіх цих перипетій належить до одного життя однієї людини. Звідси оте бажання прийняти-не-засудити. Звідси й дозвіл бути таким, яким хочеться, чи, принаймні, яким вдається бути.

І перед тим, як перейти від останнього у книзі есею до перших, скажу ще кілька слів. Здається, що подібні до цих, мною писаних, нотаток не надаються до того, аби називатися рецензією. У всякому разі, так би сказав, напевне, Роман Миронович. Це правда. Отут — лише досвід читання. Проте це й аж досвід читання. І ще — головне — це думки, які рухаються у заданому автором збірки напрямі. Більше того, це абсолютно скопійована мною його манера привласнення чужого. Висловлюватися про себе, вдаючи висловлювання про когось іншого, — однак, гадаю, це найправдивіший спосіб висловлюватися. «Мої нотатки не претендують на узагальнення, а є лише спробою суб’єктивно вичленувати з велетенського тла події ті фрагменти, учасником чи свідком яких я був», — пише Корогодський. З першого погляду, автор нібито декларує, що його тексти найбільше будуть цікаві дослідникам творчості Шереха чи Домонтовича і тим, хто їх знав особисто. Мушу додати до цього переліку ще й тих, хто особисто знає Корогодського, а також тих, кого цікавлять особливості «самовиписування» як проблема теоретична. Тут знову йдеться про оте вже згадуване привласнювання. Мабуть, необхідно дати певні пояснення. У книзі Корогодського є багато висловлювань, які належать іншим. Таке зустрічається часто. Однак, у книзі подані й листи, й текст доповіді Віктора Петрова про Максима Рильського. Усе це разом складає корпус «чужих» текстів у контексті спогадів та розмірковувань Романа Корогодського. У таких випадках кажуть, що чужі тексти «глибоко пережиті» дослідником. В такому разі безперечним стає те, що тексти хоч і належать іншим, але вже частково належать й автору есеїв. Вони нібито змінюють свій статус, набувають нового життя, нового досвіду, нарощують смисли, вплітаються в письмо дуже яскраво забарвлене особистісним. Така інтерпретація цього цікавого явища, мабуть, надто типова для нашого часу. Про статус автора і про статус текстів говорилося дуже багато. Однак, коли ти стикаєшся з якимось окремим випадком, він ніби злущує всю банальність явища. За цей досвід я особисто дуже вдячна авторові.

І все ж таки, замість того, аби самій писати щось про перший, горішній, якщо за вертикаллю, есей, присвячений дружині автора, Оксані Ящишин, мені хочеться залишити тут кілька несвоїх слів. Нещодавно я натрапила на статтю одного з вдячних учнів Лідії Гінзбург, який вже вкотре замислюючись про її есей «Мысль, описавшая круг», дивується його силі й так розмірковує про особливе розташування цінностей у цьому тексті: «…залишається ще дещо, що не надається до розкладання у процесі аналізу. Смерть. Смерть коханої людини. Тільки це змушує її вибудувати (можливо, навіть усупереч своєму бажанню) іншу ціннісну ієрархію. На вершині — порожня, бездонна таїна, трохи нижче — гострий, холоднуватим лезом ріжучий біль, ще нижче — усе різноманіття фокусів, придуманих людьми задля відволікання від перших двох».

Книгу Романа Корогодського можна сприймати як один із таких фокусів.

І ще. Не можна не сказати про «зовнішність» книги. Силует на обкладинці легко нагадує автора книги. Віднайдений Сергієм Якутовичем образ не просто оригінальний. Він глибоко філософічний. Це скупчення драбин, які створені для того, аби підніматись угору та сходити вниз, нагадує неминучі вічні повернення, рух, неможливість перебувати постійно в одному місці чи на одній висоті. Можливо, страх, можливо, необхідність відчувати землю тягне вниз. Але кількість драбин — це численні спроби сходжень, прагнення горішнього. Якщо перегорнути книгу — той самий силует, лише драбин значно менше. Я не відповім, чому.

А крило — чи то людське, чи то ангела, який сховався за плечима, — в усякому разі, це підтримка та оберіг, подарований Кимось не від світу цього.