Гришковець-роман

Мир может отдохнуть… Сейчас я в эпицентре… точнее, эпицентр — это я и есть.

Є. Гришковець

Знаєш, старий, я дочитав його книжку й одразу подумав, що треба, просто необхідно писати. Не відчув, а саме подумав...

В усьому світі в усі часи викликали захоплення актори-одинаки, люди-театри, котрі не могли змиритися до останнього з необхідністю проживати одне, своє життя. В Америці дотепер, приміром, школами мандрують такі диваки. Чи то двометровий негр у бейсболці з пропелером і лоліпопом-смоктушкою за щокою, який удає восьмирічну дитину, що потерпає від своїх білих однокласників. Чи то худорлявий хлопчак у довгому пальті, плетеній шапочці й розбитих кедах, що грає дилера і розповідає з гумором, як у наркотичному угарі збив машиною рідного дідугана (той ще й корчився та цілився в нього своїм надломленим ціпком, до останнього бувши певним, що то третє пришестя німців). Або всесвітньо відомий Brother Blue (зараз йому близько 70-ти), який під губну гармошку не співає, а радше читає речитативом історію про новітніх Ромео і Джульєтту, котра вже давно все знає про справжнє (доросле?) кохання з передач телеканалу Discovery. Кожен з них розповідає свою історію, переживає її знову й знову, додає дещицю гумору і намагається мовити щось своєму глядачеві.

У нас із цим, здається, є проблема. Так, маємо театр одного актора КРОК, моновистави Галини Стефанової і, можливо, ще когось, але жодного, хто б спромігся регулярно писати п’єси під себе, ставити їх, створювати сценографію, підбирати музику, розповідати історії своїх героїв, жити ними на сцені і просто розуміти життя, як це робить, приміром, Євген Гришковець (далі. — Є.Г.). Віднедавна ще й музикант і прозаїк. Хоча, знаєш, іноді здається, що кожну його книжку, перефразовуючи Т.Прохаська, можна назвати просто: Є.Г.-повість, або Є.Г.-оповідання. Але спочатку був Є.Г.-роман. Точніше, «Рубашка».

«Рубашка» — це роман-монолог молодого архітектора Олександра, який нещодавно переїхав із Рідного Міста до Москви; це зустріч зі старим другом Максом і їхня московіада, яка триває 24 години; це доба життя сорочки («Джинсы, твидовый пиджак и хорошая рубашка. Очень хорошая. Моя любимая! Белая. Обычная белая рубашка. Но любимая.»), її шлях від білого (блідого?), чистого існування, до повішення чорно-брудної на велотренажері, де «уже висела рубашка, и не одна, а штуки три… одна на другой», немов аркуші календаря, на яких лишилися плями, що свідчать про ще один шалений день, прожитий Господарем; це пошук необхідного слова; це вишкір чорного мерседеса, що переслідує тебе, випереджає всі твої рухи і знає заздалегідь, куди ти (при)йдеш, і лише іноді ти бачиш сумне обличчя водія; це кохання, що змушує геть забути про себе, жити однією думкою («А потом, месяц назад, мы повстречались снова, и с тех пор я просыпался утром, если удавалось уснуть, и думал, что я заболел. И уже целый месяц я жил как бы один бесконечный день. День не заканчивался. Потому-то я беспрерывно думал одну и ту же мысль: «Как же сильно я Её люблю!!!») і розуміти «Я реальный!!!», і що ось це і є твоє життя.

Герої і люди Є.Г., відчуваючи свою самотність (самість?) у цьому великому-великому місті, шукають прихистку. Хтось у коханні, ще хтось в алкоголі, роботі, іграх, переслідуванні інших, але кожен з них має свій голос і свою історію, яку нам обов’язково розповість. Скажімо, оповідач Сашко постійно відключається від реальності, застрягає десь між свідомістю та напівсном і бачить чужі життя. Проживає їх. У викривленому сприйнятті відображаються події реальності. Він стає то монахом, то полярником, то моряком, то ще кимсь, при цьому залишаючись собою, не втрачаючи свого голосу. До книжки додається вкладка — своєрідні комікс-ілюстрації роману. Найцікавіше, що художник (Петро Сєверцов, відомий також як оформлювач книжок Пєлєвіна) – погодивши чи не погодивши з Є.Г., – розмалював яскравими фарбами сни, протиставляючи їх сірості, буденності життя. Напевно, в Є.Г. тільки вві сні час здатен змінювати свої властивості, рятуючи дитячу незахищеність людей...

Уявляєш, а Сашко говорить про прості речі, про своє тіло, про свої суперечки з ним («Я перестроился в правый ряд, чтобы свернуть с кольцевой в сторону аэропорта. Мелькнул знак со стрелкой и белым самолётиком на синем фоне. Знак указания направления на аэропорт. Сердце самопроизвольно радостно вздрогнуло, а потом так же самостоятельно упало на место. «Нет, нет, — сказал я ему, — мы никуда не улетаем»… сердце обрадовалось этому белому самолётику и дороге на аэропорт, но ошиблось… Я никуда не улетал… А надо было бы, и неважно куда.» або: «Я смотрел на себя и не был согласен с тем, что вижу»), про себе. І деякі з його думок давно вже були твоїми, або вже стали ними. Свого часу Ґійом Аполлінер в есеї «Нова свідомість і поети» писав: «Новое, однако, действительно существует, даже не являясь прогрессом. Все оно — в изумлении. Новое сознание тоже коренится в изумлении. Это самый живой, самый свежий его элемент. Изумление — могучая новая сила» і ще далі «современные поэты — это прежде всего поэты обновляющейся истины». Він просто пояснює тобі твоє, вказує пальцем туди, куди ти вже дивився, але все одно не бачив.

Сашко постійно добирає потрібних слів, протиставляє (приміряє?), зіштовхує поняття, дошукуючись істини, правди: «За последний месяц я не то чтобы похудел, а осунулся», «Я был не то чтобы спокоен, а как бы находился между всем. То есть как бы немного отдельно от всего», «Сердце застучало не быстрее, а сильнее» і, нарешті, «Я стоял, плотно зажатый молодыми людьми. В смысле, конечно, я не старый, просто люди вокруг меня были моложе… и музыканты на сцене тоже».

Критики часто дорікають Є.Г., що, мовляв, він занадто вільно ставиться до мови («как оплеванный чистоплюй») і до розділових знаків, налічуючи енну кількість крапок, знаків оклику та іншого. Знаєш, а може, все, як завжди, не так просто? Бо ці ж знаки все одно — символи. І в тому, здається, вся проблема (дилема?) творця-митця — пошуку способу сказати щось, пошуку нової форми, потрібного слова, здатного виразити те, що ти хотів сказати, здатного передати і показати тебе. Річ не в тім і не в саме цих прикладах, тому що в центрі, в епіці (епосі? в центрі епосу?), в епіцентрі – все одно його Я....

Знаєш, старий, якщо ти чув бодай раз Є.Гришковця чи бачив його на сцені, то, можливо, впізнаєш і тут його унікальні та індивідуально неповторні інтонації і, якщо вдасться, то почуєш його легкий шепіт-замовляння на ДОБРО. І колись ти зможеш сказати, так само, як він: «Она любит меня, — догадался я. — Я хороший человек. Меня можно любить. Господи… Я хороший»...