«Європа» на експорт

Дні кіно Європейського Союзу, що давно стали традиційною київською кінорозвагою, цього року були трохи незвичними. Окрім звичних французьких, іспанських та голландських фільмів демонструвалися стрічки з Польщі, Чехії, Словаччини, Литви та Естонії. Інтриги додавало те, що ці фільми знято до того, як країни, де їх було створено, прийняли до європейської спільноти. Нова Європа постала перед глядачами в залі столичного кінотеатру «Київ» з 17 по 24 вересня.

Ретроспективи європейського кіно, які щороку організовують представництво Європейської комісії в Україні та посольства країн-учасниць, завжди демонструють досить строкату картину європейського життя. Ця картина вельми різниться від образу Європи, знайомого з фестивальних хітів та стрічок уславлених режисерів. За невідомо яким принципом до української програми щороку потрапляє одноманітний «середняк», позбавлений гучних імен на афішах та емблем провідних кінофестивалів у титрах. Звісно, нікому не вигідно віддавати свої найкращі стрічки у спорадичний ретроспективний прокат. Віддають зазвичай те, чого не шкода. Але фільми, що стають предметом такого «експорту», можуть містити неприємні несподіванки. Продукований ними образ неминуче хочеться взяти в лапки. Тож яку «Європу» експортують на марґінеси континенту?

Найперше, що впадає в око, — східноєвропейські «новачки» зовсім не рефлексують із приводу своєї «європейськості» й, можливо, саме тому їхній кінематограф не виглядає провінційним на тлі «старших товаришів». Польщу й Чехію давно вже визнано одними з найміцніших кінодержав на континенті. Показані в Києві польська та чеська стрічки мали б ідеально відповідати усталеному уявленню про кіно цих країн. «Примруж очі» Анджея Якімовського (2003) — неквапне філософське міркування про долі людей, що прагнуть самоізолюватися від соціуму. Втім, соціум не полишає в спокої бунтівну дівчину-підлітка, що вирішила втекти від «природних» батьків, та її духовного батька — самотнього філософа, що працює сторожем на покинутій фермі. Розв’язка підказує, що сховатися від зовнішнього світу можна тільки у світі внутрішньому — жодна фізична втеча не допоможе набути справжньої незалежності. Мотив дитячої втечі постає й у решті східноєвропейських стрічок. Десятирічне циганча, усиновлене провінційною чеською родиною, спочатку намагається втекти від власної ідентичності, мріючи про білий колір шкіри та волосся. Коли ж провінційні обивателі-ксенофоби звинувачують хлопчика в хуліганських витівках тільки через його циганське походження, він вирішує втекти світ за очі — проте його подорож обмежується кінцевою зупинкою приміського автобуса та супермаркетом на околиці. Його персональна одіссея не вдалася, але завжди є можливість повернутися до теплої домівки хоч і прийомних, але все-таки батьків. Таку історію розповів чеський режисер Зденек Тиц у фільмі «Бешкетники» (2002). Його манеру оповіді, на жаль, не рятує навіть фірмовий чеський кінобурлеск a la ранній Форман — рідкуватий сюжет геть розчиняється в болоті сценарної рутини. А от словацька стрічка «Дощ падає на наші душі» (2002) режисера Владо Балцо містить набагато більше бунтівної енергії. Головні герої — молодий викрадач автомобілів та одинадцятирічна школярка — одночасно тікають із місць свого ув’язнення: він із в’язниці, вона — зі школи. Невдовзі доля зводить їх у машині, викраденій юним злочинцем у батька втікачки. Дівчина, котру нічого доброго не чекає ні вдома, ні у школі, вирішує стати спільницею власного викрадача. Їхні злочинні мандри просторами сучасної Словаччини ведуть, як і має бути в справжньому роуд-муві, лише до смерті. В останньому кадрі застрелений поліцаями парубок усе ж випірнає з каламутних дунайських вод. І хоч такий фінал є всього лише галюцинацією травмованої дитячої фантазії, він залишає надію на вільне життя поза межами суспільних приписів. Як після всіх цих дитячих втеч не пригадати наш «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова — втім, ця стрічка навряд чи має шанси потрапити до такої ретроспективи. Звичайно, не через естетичні чинники...

Якщо Східна Європа ще сповнена дитячого бунтарства, то сімейні проблеми на Заході Європи не викликають нічого, крім глухого жорстокого протесту. Фінська «Ейла» (2003) Ярмо Лампели розповідає про середніх років прибиральницю, що раптово опиняється між двох життєвих вогнів — загрозою звільнення з роботи та поверненням проблемного сина, котрого щойно звільнили з в’язниці. Ейла, що звикла все життя пливти за течією, опиняється в ситуації, коли підкорятися далі не можна, — підкорення одним інтересам означає зраду інших. Тільки в стані такої граничної фрустрації Ейла виявляється здатною на бунт. Вона приєднується до страйку прибиральниць та намагається порозумітися зі знахабнілим сином. Щаслива розв’язка залишає простір для іронії: Ейла помирилася з сином, лише коли він пішов від неї геть; вона виборола право працювати — втім, що їй лишається у цьому житті?

Чудові образи сучасної європейської сім’ї відтворено в фільмах «У ліжку з Санта-Клаусом» (Швеція, 2000, режисер Чель Сундваль) та «Інший бік ліжка» (Іспанія, 2002, режисер Еміліо Мартінес-Ласаро). В обох випадках маємо діло з феноменом «шведської сім’ї», обіграним у гумористичній манері. Іспанська комедія-мюзикл розповідає про дві закохані пари, що виявляються здатними подолати інтимні негаразди лише після тимчасового обміну партнерами. Врешті-решт усі повертаються до своїх коханих, але іронічне послання фільму читається як апологія легковажного сексуального життя. Шведська стрічка «У ліжку з Санта-Клаусом» могла б бути продовженням іспанської історії, коли її героям перевалило б за сорок. Ця не менш блискуча комедія розповідає про наслідки тієї самої легковажності для людей, що обросли родинами, службовими обов’язками та зайвою вагою. Мораль цієї стрічки значно менш смілива: бажання мати дитину перевершує всі принади епікурейського способу життя. Символічно: дія єдиного фільму, що демонструє безпроблемну, майже ідилічну європейську сім’ю, розгортається 1895 року, в досить віддаленому минулому. Йдеться про голландську стрічку «Юний Кейс» (2004, режисер Андре ван Дюрена). Саме цим фільмом відкривалися Дні кіно Європейського Союзу — адже нині в ЄС головують Нідерланди.

А найпотужнішим естетичним враженням фестивалю виявилася бельгійська стрічка Венсана Ланну «Страз» (2001), двадцятий за номером проект данської «Доґми». Як відомо, це угруповання давно уже подолало межі данського кіносередовища, й сьогодні сертифікат «Доґми» може дістати практично кожна стрічка, що формально відповідає технічним приписам фон Трієра та компанії. На їхнє переконання, чітко встановлена форма мусить визначати зміст: такі, приміром, безглузді вимоги, як заборона штучного освітлення, покликані якомога сильніше зблизити режисера з його твором, не дозволити йому дистанціюватися, сховавшись у затишному світі кінематографічної техніки. Режисер Венсан Ланну дистанціюється якраз на рівні змісту. Своє «доґматичне» творіння він видає за робочий матеріал документального фільму про бельгійський аванґардний театр, в якому деспот-режисер практикує загадкову нову методу. Жорстокі сцени театральних репетицій перебиваються інтерв’ю з акторами, котрі розповідають про свою незвичайну спільноту. Під час решти сцен актори також постійно апелюють до камери, що знімає їх у живому часі, а в одній зі сцен оператора та режисера просто викидають із кімнати, де починається чергова театральна сварка. «Страз» — вельми іронічний погляд на роль сучасного митця у суспільстві. Загадковий режисер, що розводиться про аванґардну нову методу, наприкінці фільму зазнає приголомшливої поразки, коли всі його актори відвертаються від нього. Давно не доводилося бачити такої переконливої мішанини реальності та фікції....

...Дні кіно Європейського Союзу тривають — ретроспективу везуть до Одеси, Львова та Харкова.