Березовий крик душі

Книга Василя Бабанського «Аисты спят в полете» (видавництво Європейського університету) побачила світ наприкінці минулого року. Її автор — заслужений журналіст України — пройшов майже всі щаблі газетярської кар’єри, був головним редактором аналітичного видання «Ділова Україна». А як поет звернув на себе увагу в 90-х роках минулого століття. Мені особисто запам’яталася розлога добірка віршів у газеті «Культура і життя».

Схильність автора до роздумів над пекучими проблемами життя, філософічність, злободенність у найкращому розумінні цього слова — впадає в око при знайомстві з поетичною книгою «Аисты спят в полете».

Увага до деталі, а від неї — до узагальнення, до висновку — такий поетичний хід більшості творів В.Бабанського. Ілюстрацією до цього може бути вірш «Белый колодец». Здавалося б, село як село. Скільки їх в Україні! В цьому селі, що називається Білий Колодязь, є найстаріший і найчистіший Бабанський колодязь…

Цікавим і своєрідним явищем у поезії Василя Бабанського є те, що він поступово вводить у певну ситуацію. Він не прагне здивувати читача, та все ж головну думку читач сприймає у вигляді художнього образу на тлі узагальнення:

…«Если каждый в душе свой родник сохранит,

Мы стоять на земле будем крепко, славяне».

Бабанський по-доброму полемічний, його не влаштовує тільки суха інформація. Щоб у цьому переконатися, варто прочитати вірші «Лицедеи», «Самоубийца», «Что ложь, что правда?», «Нищие», «Я не люблю», «Враг застенчивый» та багато ін.

Поет чутливий до історії свого народу, до свого Донецького краю. До історії він іде швидше не від факту, а від народного сприймання минулого, від думи, пісні, легенди. Його поезії — це своєрідне ретроспективне бачення минулого сучасною людиною.

«Как сквозь след на снегу проступает вода.

Прорастает во мне Золотая Орда.

Отдают желтизной голубые глаза.

В них вот-вот полыхнет кочевая гроза.

Подо мной аргамак, а не ножки стола.

И в руке не перо — боевая стрела.

Но, наткнувшись на злое ее остие,

Кровоточит славянское сердце мое»

(«Золотая Орда»)

Поет уміє перекинути місток від минулого до сучасного. Таке вміння вільно, без зайвих «підходів» відчувати себе причетним до всього, що було, що є і що буде в рідній стороні — вельми приваблива риса.

Василь Бабанський прагне мислити образно. І що важливо: образність служить у нього не задля самої себе, як це часто трапляється. Там, де образ зливається з думкою воєдино, читач не лише уявляє подану картину, він занурюється в неї, замислюється, твір поглинає його.

Ще одна цікава властивість творчої манери автора — афористичність. Крилаті вислови щедро розсіяні на сторінках книги. Наведу лише деякі з них: «Толпа никогда не бывает
героем, Пусть в ней даже каждый немного герой»; «Я к сердцу тебя прижму, Чтоб не путался под ногами»; «Полет во сне не то, что сон в полете, А лишь предвосхищение его» тощо.

Поезія В.Бабанського багата й різноманітна за художнім змістом, за тематикою, за віршовими формами. Є поетична мініатюра, різнобарвний, як весняний луг, сюжетний вірш, сатиричні та гумористичні придибенції, епіграми, епітафії, дотепні й вигадливі твори для дітей.

Окремо вирізняється поема «Холодная балка» (памяти Владимира Высоцкого).

Поет, відштовхнувшись від документального факту — приїзд Висоцького до Донецька, — створив поліфонічний твір, в якому особисте Я переплітається з долею славнозвісного барда. Поема скроєна суворо, без зайвої орнаменталістики. Головний лейтмотив — життя й діяльність неповторної творчої особистості в умовах «дозволеної» свободи. І шахтарські «генерали», і прості гірники, та й сам автор відчували за текстами В.Висоцького глибинний підтекст.

Є в книзі «Аисты спят в полете» вірші та пісні українською мовою. Кращі з них — «Вишневий сон», «Зачарована ніч», «Іванова доля», «Знов побачимось, мамо», «Відпочинь від любові» та ін., — безперечно знайдуть своїх шанувальників.

Створення справжньої книги поезії — справа багатьох років. До природного хисту треба додати копітку працю над словом. А починалося все ще на початку 50-х років минулого століття. У збірку «Аисты спят в полете» увійшли деякі з доволі вправних «проб пера», сповнених щирості і юнацького максималізму — «Под портретом букет алых роз» (1953), «Восторг» (1954), «Письмо из 41-го» (1956), «В ніч глуху, коли хвилі Дніпра» (1957), «Улица Мещанская» (1963).

Після такого впевненого початку автор витримав велику паузу, хоча й не забував, що «душа обязана трудиться и день, и ночь, и день, и ночь».

І ось, нарешті, зібравшись на силі, Василь Бабанський подарував читачам «березовий крик душі», який почують і лелеки, що сплять у польоті.