КОМБІНАЦІЯ

Поділитися
«Процес залишається в парламенті. І я не хочу забирати в них хліб...» — багатозначно зазначив на останній прес-конференції глава держави, коментуючи останні зведення з полів конституційних битв...

«Процес залишається в парламенті. І я не хочу забирати в них хліб...» — багатозначно зазначив на останній прес-конференції глава держави, коментуючи останні зведення з полів конституційних битв. Смиренність гаранта похвальна. Однак не зрозуміло, чим продиктований цей нечуваний акт доброї волі. Чи то Президент розгорнув на дозвіллі Конституцію, набрів на 155-ту статтю й нарешті виявив, що безпосереднє внесення змін до Основного Закону — виключна прерогатива народних обранців. Чи то в Леоніда Даниловича просто настрій хороший.

Зважаючи на все, ближче до істини — друге припущення. Під час спілкування з пресою Президент був надзвичайно милий і, як завжди, дотепний. Поділився заповітним — власним рецептом порятунку від стресів: «Вихідного дня — грамів сто п’ятдесят. Заспокоюєшся, знімаєш усю напругу. І весь тиждень знову воюю... Можливо, частіше буває. Якщо є для цього приводи, делегація чи ще щось...» Розповів, яким, на його думку, має бути генеральний прокурор: «Щось середнє між Потебеньком, що не любив зустрічатися з пресою, і цим (Піскуном), який любив поговорити...» Запропонував делегувати в Центральну виборчу комісію Миколу Мельниченка. Висловив готовність затулити своїми могутніми грудьми будь-яку амбразуру: «Однак відіграються на мені. Я весь вогонь критики на себе беру. Чим більше на себе беру, тим менше дістанеться кандидатові». Взагалі, від верховного головнокомандуючого віяло впевненістю й оптимізмом: «Я переконаний, що цього року ми приймемо зміни до Конституції 226 голосами, а в лютому-березні — й остаточний варіант».

Критики висловили припущення, що тут Леонід Данилович узяв на себе все-таки більше, ніж може. Утім, підстави для таких бадьорих прогнозів у Леоніда Кучми були. Того самого дня, 12 листопада, громадськість поінформували про результати роботи Конституційного суду, який проводив експертизу чергового законопроекту про внесення змін у політичну Біблію. Документ №4105 (внесений від імені групи депутатів, але чомусь приписуваний перу Віктора Медведчука) високе журі визнало цілком адекватним. Представники єдиного вітчизняного органу конституційної юрисдикції після ретельного вивчення не знайшли в тексті обмежень прав і свобод громадян. Противники цього варіанту політичної реформи наївно гадали, що під це визначення підпаде новела про обрання Президента парламентом. Але їхнім надіям збутися не судилося.

Не зайве нагадати: від самого початку свої підписи під цим законопроектом (більше відомим як «проект Медведчука—Симоненка) поставили тільки 233 парламентарії. Проте згодом його прикрасили своїми автографами ще майже шість десятків законотворців. Це вже виглядало як заявка на остаточний успіх: яких-небудь сім-вісім депутатських «віз» — і повноцінна конституційна більшість. Скептики резонно зауважували: згода на відправку документа в Конституційний суд ще не означає готовність за нього голосувати. Але, оскільки жоден із аналогічних законопроектів не мав такої підтримки, ця версія конституційних змін цілком резонно вважалася фаворитом. Проект №3207-1 (розроблений спеціальною парламентською комісією на чолі з Олександром Морозом, Віктором Мусіякою та Геннадієм Васильєвим) про таку популярність у депутатському середовищі міг лише мріяти.

Нагадуємо, що в КС один по одному рушили відразу три проекти, які передбачають внесення змін і доповнень до Основного Закону. Песимісти від юриспруденції припускали: Конституційний суд може «завернути» всі три, бо в усіх випадках парламентарії не цілком дотрималися необхідної процедури. Відповідно до рішення КС від 9 червня 1998-го, «лише Верховна Рада може звернутися в Конституційний суд із питань надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін у Конституцію України вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Проте форма таких звернень потребує законодавчого врегулювання... Суб’єктом конституційного подання з цього питання є Верховна Рада».

Форму депутати «відрегулювали» 11 липня нинішнього року, але, з правової точки зору, ця форма була аж ніяк не досконалою. Згідно з постановою ВР, право подавати законопроекти на експертизу в Конституційний суд надавалося «суб’єктам законодавчої ініціативи, які подали цей законопроект у Верховну Раду України, або голові Верховної Ради України». Не треба бути дипломованим фахівцем, щоб зрозуміти: ні спікер, ані 150 народних обранців, ані (тим паче) Президент не можуть виступати від імені цілого вищого законодавчого органу, та ще й у такому делікатному питанні. Суворе застереження («Рішення Конституційного суду є обов’язковим, остаточним і не може бути оскаржене»), яке містилося у вердикті КС п’ятилітньої давності, депутатів чомусь не зупинило. Чотири місяці тому чотири сотні парламентаріїв дружно підтримали досить сумнівну постанову «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін у Конституцію України до розгляду Верховною Радою України».

Злі язики приписували законодавцям свідоме ігнорування розпорядження КС з метою поставити хрест на політичній реформі. Бо все свідчило, що в Раді навряд чи набереться кілька десятків депутатів, котрі щиро прагнуть розпочати негайне здійснення конституційних перетворень.

30 жовтня КС завершив перевірку «конституційності» проекту №3207-1. 5 листопада настала черга проекту №4105. Цікаво, що порушення свого ж власного рішення Конституційний суд «не помітив». Лише екс-голова КС Віктор Скомороха в особливій думці відверто заявив: «Провадження у справі відкрите за зверненням неналежного суб’єкта». Відзначивши невідповідність постанови ВР від 11.07.03. рішенню Конституційного суду від 09.06.98., Віктор Єгорович сумно констатував: «Парламентська та судова практика розгляду законопроектів про внесення змін у Конституцію склалася на користь постанов Верховної Ради України... Результатом порушення процедури є подання до Конституційного суду України законопроекту, належним чином не доопрацьованого...»

У кожного з законопроектів, представлених на суд КС, були уразливі місця. У варіанті №4105 — пропозиція про обрання президента парламентом, у документі № 3207-1 — норма про право Верховної Ради тлумачити закони. І все-таки значна кількість експертів зійшлася на думці, що версію Медведчука—Симоненка спіткає щасливіша доля. Проект, розроблюваний спеціальною комісією ВР, претендував на звання компромісного. За загальним визнанням, він виглядав збалансованішим, його автори намагалися максимально врахувати точку зору всіх фракцій, проте схвалений він був із трудом. А от схема, по суті запропонована Банковою, несподівано для багатьох отримала масову підтримку. І якщо позиція комуністів більш-менш зрозуміла (у перехідних положеннях проекту №4105 є норма про проведення 2006 року пропорційних виборів), то зрозуміти логіку, скажімо, «Регіонів» куди складніше. Ця фракція давно й послідовно відстоювала збереження «мажоритарки», проте лідер даного депутатського об’єднання Раїса Богатирьова підписала документ однією з перших. Багато хто з «більшовиків» неодноразово публічно висловлювалися проти обрання глави держави вищим законодавчим органом, проте це не перешкодило їм схвалити версії Медведчука—Симоненка. Знаходилося лише одне розумне пояснення цьому: у впровадженні цієї схеми зацікавлена Банкова. І за розумного підходу до організації роботи з депутатським корпусом вона цілком могла домогтися задуманого. У провладних фракціях сьогодні налічується 228 багнетів — цього досить для схвалення конституційного проекту. Не забудьте ще про два десятки позафракційних — у середовищі тих, «хто ще не визначився» влада завжди знаходить необхідні резерви. Додайте шістдесят голосів парламентського осередку КПУ. Підсумовуємо — 308. Тобто назбирати конституційну більшість у лютому-березні Леонід Данилович в принципі в змозі — не такий уже він безнадійний оптиміст. Для цього треба лише як слід «вишукувати» «більшовиків», опрацювати позафракційних і зацікавити комуністів.

Резонне запитання — навіщо це Леоніду Даниловичу. Над відповіддю б’ються кращі уми вітчизняного політикуму, проте єдино правильну відповідь дотепер не знайдено. Більш-менш струнких версій — чотири.

Версія перша. Даний політичний проект по суті не стільки прокучмівський, скільки антиющенківський. Запропонована схема дає всенародно обраному 2004 року президенту можливість керувати країною неповних два роки (та й то з урахуванням досить істотного обмеження владних повноважень). Те, що Ющенко може перемогти восени наступного року, влада не виключає. У те, що Ющенко може бути обраний Радою 2006-го, не вірить він сам. Отже, розрахунок може будуватися на тому, що лідер «Нашої України»:

а) взагалі втратить інтерес до президентських виборів;

б) активно протидіятиме впровадженню цієї схеми й дозволить собі різкі рухи. Це ускладнить і без того непрості стосунки Віктора Андрійовича з «більшовиками» і комуністами. А крім того, внесе знервованість у його вчинки, отже, зробить більш уразливим;

в) зосередить свої сили на президентській гонці, наслідком чого може стати ослаблення його впливу в Раді. Перешкодити внесенню змін у Конституцію він не зможе. І після гіпотетичної перемоги 2004-го матиме набагато менше (порівняно з чинним Президентом) важелів впливу на вищий законодавчий та центральний виконавчий органи, які автоматично перетворяться на головні сховища адміністративного ресурсу. Нинішня влада, навпаки, активно займатиметься зміцненням плацдармів на парламентському та урядовому фронтах. У результаті Ющенко може виявитися лише номінальним лідером країни, а після 2006 року може втратити й це.

Версія друга. Схема, запропонована Банковою, є не тільки «антиющенківською», а й «промедведчуківською». Передбачається, що Віктор Володимирович:

а) умовив Леоніда Даниловича не висуватися на третій термін і не йти на жорсткі заходи;

б) роз’яснив патрону, що адекватної альтернативи Ющенку на виборах-2004 влада не знайде;

в) переконав шефа в тому, що саме нинішній глава АП є найнадійнішим гарантом цілості Леоніда Даниловича. А ще — єдиним тямущим розробником операції зі збереження наступності влади;

г) довів, що єдиний спосіб збереження цієї самої наступності — конституційна реформа, після реалізації якої Банкова може (у випадку збільшення деяких зусиль) розставити своїх людей на всіх ключових постах — прем’єрському, спікерському, а після 2006-го — і президентському.

Передбачається, що одну з зазначених посад Медведчук готує для себе. Яку — невідомо. Експерти не дійшли згоди щодо того, хто саме зосередить у своїх руках реальну владу у випадку внесення до Конституції змін, передбачених проектом №4105.

Версія третя. Збігається з другою. Різниця лише в тому, що Віктор Володимирович старається не для себе, а для господаря Банкової, готового продовжити своє політичне століття в іншій якості, наприклад прем’єра.

Версія четверта, силова. Відповідно до неї, ігри в політичну реформу — лише відволікаючий маневр, який змушує опозицію витрачати сили й стимулює чвари в рядах супротивників нинішньої влади. Тим часом сама влада нібито збирає сили для завершального удару — чи для висування Леоніда Кучми на третій термін, чи для запровадження надзвичайного стану та пролонгації повноважень чинного глави держави.

До речі, прибічники різноманітних версій по-різному сприйняли недавнє звернення Леоніда Кучми в Конституційний суд. Леонід Данилович, як відомо, вирішив докладніше довідатися, як саме трактується 8-й пункт
106-ї статті Конституції. І, як наслідок, чи може він достроково розпустити Верховну Раду, яка сумлінно збирається на пленарні засідання, але не надто сумлінно виконує свої законотворчі функції. Отже, одні побачили в цьому вчинку гаранта елементарний шантаж депутатського корпусу напередодні голосування за проект №4105. Інші — перший крок до повномасштабного «закручування гайок», першим етапом якого має стати розігнання Ради, а останнім — запровадження надзвичайного стану й скасування виборів-2004.

Кожна версія має свої очевидні вади, ось чому жодна з описаних гіпотез не є домінуючою. Але настільки ж очевидно й те, що грати в конституційну реформу владі вигідно в будь-якому разі. Ось чому опозиція припускала, що заради реалізації своїх цілей Банкова може використати будь-який засіб — зокрема й тиск на суддів Конституційного суду.

Обговорення поданих у Конституційний суд проектів відбувалося непросто. Про це свідчить бодай те, що варіант Мороза—Мусіяки удостоївся відразу трьох особливих думок, варіант Медведчука—Симоненка — двох. Вивчення висновків КС дозволяє висловити судження: головні експерти в галузі конституційного права вважають обидва документи далекими від досконалості. Але доля їх спіткала різна. Проект №4105 визнано таким, що відповідає вимогам 157-ї та
158-ї статей Конституції. А ось одне з положень проекту
№3207-1 (про право Верховної Ради тлумачити закони) іспиту не витримало. Відповідні зміни 85-ї і 150-ї статей Основного Закону члени КС сприйняли як «обмеження права індивіда звертатися в Конституційний суд України».

Автори законопроекту опісля дозволили собі з цим не погодитися. На їхню думку, право громадян звертатися в КС аж ніяк не обмежується правом Верховної Ради тлумачити закони. При цьому вони посилалися на інший пункт 150-ї статті, згідно з яким, «до повноважень Конституційного суду України належить вирішення питань про конституційність законів та інших правових документів Верховної Ради України». Тлумачити закони Верховної Ради слід було б шляхом ухвалення нормативних актів. Відтак кожен громадянин мав би повне право звернутися до мешканців будинку на Жилянській із проханням перевірити будь-який із цих актів на конституційність. Своєю чергою, члени КС цілком обгрунтовано докорили розробникам проекту №3207-1 за недобросовісність. Оскільки ті позбавили Конституційний суд права тлумачити закони в статті 150-й, але зберегли за ним це право в статті
147-й, що з правової точки зору — відвертий ляп.

Але залишимо юридичні суперечки юристам. Залишимо без відповіді запитання, чому члени КС «забули» про власне рішення п’ятилітньої давності, яким однозначно розтлумачили, хто повинен подавати до Конституційного суду законопроекти щодо внесення змін в Основний Закон. Чому судді залишили поза увагою думку Віктора Скоморохи, який згадав про це рішення. І чому Віктор Єгорович справедливо відзначив порушення процедури, коли йшлося про законопроект, підтримуваний опозицією, і не зробив цього, коли розбирався варіант, написаний у стінах Банкової. Рішення ухвалене, воно підлягає виконанню й не підлягає оскарженню. А з рішення цього випливає: за проект Медведчука—Симоненка можна голосувати хоч завтра. Що ж до проекту Мороза—Мусіяки, то в нього слід внести відповідні зміни і... знову подати до Конституційного суду на експертизу. Банкова отримала фору.

Хто голосуватиме за законопроект, старанно проштовхуваний владою? «Більшовики» — якщо надійде відповідна увідна з Банкової. Дехто з противників проекту №4105 сподівається, що в останній момент можуть закомизитися «Регіони», «Європейський вибір» і «Народний вибір» — члени цих фракцій не дуже шанують пропорційну модель. Сподіваються, як на мене, даремно. Кажуть, свого часу Ющенко стверджував, що «донецькі» внутрішньо дозріли для антивладного протесту і тримають дулю в кишені. Може, й так, ось тільки останні події засвідчили, що або кишеня глибока, або рука затерпла. Готові підтримати запропоновану схему і комуністи, яким особливо дорога норма про пропорційні вибори. І які завжди підвищуються в ціні, коли влада позначає свою потребу в них.

Цікаво, що цілий ряд депутатів (представників як опозиційних, так і провладних фракцій) свою можливу участь у реалізації політичної реформи за сценарієм Банкової пояснюють просто: «Коли треба буде, внесемо нові зміни й усе повернемо на свої місця». При цьому прибічники режиму сподіваються, що лояльність буде гарантією їхнього спокою. А противники вірять, що їхня поступливість подвигне на поступки Леоніда Кучму. І перші, і другі демонструють погане знання Конституції і Президента. По-перше, 158-ма стаття Основного Закону гласить: парламент «протягом терміну своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції». Отож не буде ніякого «конституційного реверсу». По-друге, сама ситуація забороняє Президентові робити будь-які рухи, що можуть поставити під загрозу його владу. Отож не буде ніяких поступок і ніякого спокою.

Наскільки ймовірно, що в процесі обговорення в проект №4105 буде внесено зміни? Якщо це станеться, то документ пошлють на повторну експертизу в Конституційний суд, і тоді у «графік Президента» законодавці явно не впишуться. Тут необхідне пояснення. КС визнав варіант Медведчука—Симоненка таким, що відповідає вимогам 157-ї і 158-ї статей Конституції, але при цьому висловив низку зауважень. Причому суддя Володимир Іващенко в особливій думці відзначив, що ці зауваження «також обов’язкові для виконання Верховною Радою». А в згаданому нами рішенні КС від 9 червня 1998 року чорним по білому записано: якщо вносиш у законопроект поправки — будь ласка, пришли його знову в Конституційний суд, для додаткової перевірки на конституційність. Втім, особливою думкою члена КС депутати можуть і знехтувати, якщо вже знехтували цілим рішенням.

У чому суть зауважень суддів Конституційного суду? По-перше, відповідно до запропонованих поправок, у Раді обов’язково повинна створюватися «коаліція фракцій і депутатських груп», до якої має ввійти більшість народних обранців і яка отримає право формувати Кабінет. КС поставив логічне запитання: а як бути, коли якась із політичних сил самостійно приведе у Верховну Раду більшість? По-друге, конституційні судді висловили подив, чому в проекті не знайшлося місця тимчасовим спеціальним комісіям. Яких так не любить чинний Президент і які (відповідно до рішення КС) «є «гарантією прав опозиції». Є запитання до авторів законопроекту у зв’язку з поверненням функцій нагляду органам прокуратури, у зв’язку з виключенням з’їзду суддів із кола учасників формування Конституційного суду. Помічено двозначність у принциповому питанні — з «Прикінцевих положень» не зовсім зрозуміло, з якого моменту Президент, парламент і уряд житимуть за новими правилами. І на цьому перелік зауважень не вичерпується.

Будь-яке з перелічених запитань може стати приводом для палкої суперечки в сесійному залі — будь-яка поправка торкається інтересів безлічі центрів впливу, як у Раді, так і за її межами. Але якщо ми виходимо з того, що для влади дуже багато важить позитивне голосування вже найближчим часом, резонно припустити — вона не постоїть за ціною. І для кожного знайде свій ключик — для кого гайковий, для кого — золотий.

Що може зірвати плани Президента? Якщо влада якимось чином засвітить справжні цілі, це може зіграти проти неї. Оскільки ці цілі можуть іти врозріз і з цілями комуністами, і з цілями «більшовиків». А цілі ці повинні засвітитися найближчим часом, бо часу цього у Банкової майже не залишилося. В українському політикумі багато людей всіляких і різних. Але при цьому вкрай мало потенційних самогубців. І коли стане очевидно, що справжні плани Банкової згубно позначаться на щасливому політичному і фінансовому майбутті представників різних парламентських кіл, позначаться на їхній свободі та безпеці, мешканці будинку під куполом можуть і образитися.

І тоді владу очікує стрес, який навряд чи вдасться зняти з допомогою заповітних «ста п’ятдесяти».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі