ЧИЄ «ДИНАМО» ЧЕМПІОН?

…під завершення матчу на полі було кілька м’ячів. Над ареною не змовкав свист уболівальників. Безкрай прогресував. У команді, де гравців було номінально більше, форвардам із групи з дужками в назві дедалі частіше доводилося відходити до своїх воріт, оскільки гравці без дужок постійно намагалися тишком-нишком забити автогол. Суддя явно плював на правила, навіть коли гравці іншої команди, меншої, в запалі бойового азарту забирали у нього свисток. Гра затягувалася. Хтось почав забирати м’ячі. Справа пахнула нічиєю, у якій перемагав рефері, що явно претендує на роль Верховного Арбітра...

Упереджене суддівство

Поки народові під наглядом обладміністраторів доводилося обговорювати президентські пропозиції, парламент готував свої. За основу було взято законопроект Олександра Мороза, що успішно пройшов горно Конституційного суду, але хронічно не сприймався Банковою. В основному через авторство. Ну і, звісно, через тези, які передбачали істотне обмеження президентських повноважень.

Не зупиняючись докладно на процесі трансформації обох законопроектів, про які «ДТ» писало неодноразово, слід відзначити один-єдиний принциповий момент, навколо якого зчинилася вся конституційна метушня: після низки переговорів у президентському варіанті залишився механізм подовження повноважень Леоніда Кучми. За проведення усіх виборів в один рік Банкова стояла непохитно, жертвуючи іншими пропозиціями, котрі, як видно, для цього і призначалися. Так само непохитно проти цієї норми ополчилася опозиція. Її лідери не вірять Президенту. Попри його кількаразові запевняння, що чергові вибори глави держави відбудуться восени 2004-го і що після цієї дати Україна матиме нового президента. Лукавство нині діючого бачиться в такому алгоритмі:

1) подання в КС лише свого, президентського, законопроекту у будь-який спосіб;

2) ініціатива «знизу» про призначення виборів на 200Х рік, де Х = 7 або принаймні 6;

3) затвердження спеціальним законом дати виборів, що, власне, передбачають президентські ініціативи, для чого потрібні лише 226 голосів, наявних у більшості;

4) говорячи про бажання піти — погодитися з волею депутатів; адже Туркменбаші народ тижнів два просив, перш ніж він зглянувся і погодився залишитися президентом довічним;

5) до дати 200Х придумати щось ще.

Реформа почала пробуксовувати, щойно потрапивши у Верховну Раду. Антикризовий менеджер Банкової цього разу явно перебрав із розхитуванням політичної ситуації. І загруз у власних сценаріях ще при виконанні першого пункту. Це яскраво продемонструвала криза, що дійшла до бійки 3 липня. Опозиція від початку поставила жорстку умову — або ініціативи Кучми йдуть на експертизу в Конституційний суд у супроводі ініціатив парламенту, або не йдуть обидва проекти. Більшість затято тягнула в КС лише законопроект глави держави. Представники пропрезидентських фракцій у режимі «off the records», бентежачись, зізнавалися в жорсткому тиску адміністрації. А коментуючи офіційно, не могли придумати виразної причини, чому б не відправити в КС обидва проекти. Наприклад, Леонід Кравчук (СДПУ(о), Степан Гавриш («Демократичні ініціативи») і Олександр Волков (позафракційний), невпевнено говорячи про компроміс, посилалися на святе право депутата голосувати як йому надумається — без мотивів, але за велінням серця.

Серце волевиявлення більшості минулого тижня, мабуть, неодноразово пережило напад тахікардії. Бачачи, що справа заходить у глухий кут, Леонід Кучма пригрозив відкликати свої реформаторські пропозиції, якщо вони є каменем спотикання. І ця «погроза» була адресована не так депутатам, як відповідальному за процес главі адміністрації. Наступного дня у членів більшості збирали підписи під якимось текстом. За непідтвердженою інформацією, це була клятвена обіцянка пропустити в Конституційний суд лише законопроект Президента. За іншими джерелами, документ був частиною механізму продавлювання першого етапу реформи в обхід регламенту. У кожному разі, це був очевидний перебір, який обернувся ще більшим неприйняттям адміністратора політреформи, що позначилося і на фракції СДПУ(о) — у кулуарах ВР її депутати видавалися досить самотніми. Недаремно й екс-директор ВР Олександр Волков, зопалу обмеживши права жінок-парламентаріїв, сказав, що депутат зобов’язаний голосувати будь-якою частиною тіла. А якщо Верховна Рада зайде в глухий кут, її слід розігнати «до бісової матері». Можливо, випадковий збіг, але саме в цей момент кулуарами гуляв анонімний документ, приписуваний технологам з АП, де описувався механізм блокування роботи парламенту наступної осені та його подальшого розпуску, якщо депутати відмовляться підтримати експертизу президентських реформ.

Швидше за все, Леонід Данилович нічого з Верховної Ради не відкличе. А якщо це, дай боже, станеться, то логічним кроком глави держави буде винесення законопроекту на референдум. Грунт уже поступово готується. Рішення про ініціювання чергового масового опитування може бути прийняте на Конституційному форумі, який, за попередніми даними, відбудеться у Харкові в серпні. Хоча такий розвиток подій багатьом може здаватися смішним, якщо згадати, куди поділися результати першого референдуму. Парламентарії попереднього скликання, проявивши несподівану сміливість, уже один раз дали зрозуміти адміністрації Президента, що не завжди готові незаперечно дотримуватися її волі. Тепер їхні наступники зробили це знову, протиставивши свою «динамо-машину» машині «Динамо» з Банкової. Тим більше, практика свідчить, що Леонід Данилович може дати задній хід, якщо опір виходить за рамки його плану. Приклад того — історії зі спробами заміни глави Київської міськадміністрації та керівників парламентських комітетів, які не входять у більшість. Нинішні трансформації підказують: чим ближче 31 листопада 2004-го, тим слабшим стає вплив Президента, тим нижчий «больовий поріг».

Після провалу голосування 3 липня опозиція не змінила тактики. Більшість теж. «Наша Україна» і БЮТ напередодні обіцяли блокувати трибуну, щойно відчують прагнення протилежного табору протягнути лише президентський законопроект. Парламентські кулуари нагадували тренерські штаби перед вирішальним матчем, де все було максимально законспіровано, щоб візаві не розгадали намірів. Коли ж свистком арбітра пролунали слова Володимира Литвина «розглядається проект постанови...», стало видно, до чого привели тренування.

Більшість пасивно атакувала, причому на вістрі була фракція СДПУ(о), чиї представники намагалися підстьобнути інших гравців. Ті ж затято грали роль сов на деревах, нав’язану напередодні. Деякі «більшовики», якщо вірити представникам опозиції, підходили до них і непомітно для партнерів просили зробити все, щоб заблокувати проект Банкової.

Опозиція активно захищалася. Не так, звісно, як тиждень тому, — через пасивність більшості не було приводу піти врукопаш. Але мікрофони у Володимира Литвина забирали, щоб той не зміг оголосити голосування, якого чекали пропрезидентські фракції. Інша річ, що спікер не дуже й наполягав. Здавалося, він прагнув блокування трибуни, роблячи невелику, але промовисту паузу, перш ніж запустити систему «Рада» для невигідного опозиції проекту постанови. Кам’яні обличчя членів фракції СДПУ(о) і трелі мобільних телефонів у керівників більшості свідчили: вони розуміють — Литвин грає не на їхньому боці, хоча не підтримує опозиціонерів явно. Порозуміння спікера і «Нашої України» на рівні поглядів і жестів у результаті зіграло вирішальну роль.

Цими днями Володимир Михайлович виявив неабиякі акторські здібності й уміння жонглювати регламентом на власний розсуд. Він на подив легко відмовлявся від продовження реформаторської епопеї і моментально переключався на інші законопроекти порядку денного. Свідки стверджують, що, скликаючи представників фракцій у своєму кабінеті, він уміло залишав усе на своїх місцях, аби до останнього, вирішального, часу не порушити сформованого дисбалансу. І робив усе, щоб гарячі голови зі стану «більшовиків» не винесли голосування за межі сесійного залу. Кому як не Литвину пам’ятати, що всі волевиявлення бюлетенями при незгоді однієї з частин парламенту закінчувалися бійками і скасуванням ухвалених рішень.

До останнього моменту залишалося одне питання: чи витримає Литвин ніч перед останнім днем четвертої сесії. Адже саме цей час доби зовнішні сили традиційно використовують для нагинання парламентаріїв. Та й зміна четверга на п’ятницю, відповідно до народних повір’їв, вивільняє темні сили. Таке випробування на стійкість з успіхом проходили не всі, оскільки інтенсивність умовлянь, траплялося, зашкалювала. Сигнали про те, що голову Верховної Ради почали «виховувати», уже надходили — керівник однієї близької до Литвина структури скаржився на несподівані проблеми. Але цього разу глава парламенту витримав.

Очевидно, Володимиру Михайловичу уже вдалося створити свою власну, маленьку, але дуже вагому «фракцію» із трьох чоловік, двоє з яких у залі засідань сидять збоку від нього. Вираженого лідера там немає, але солідарність наявна. Затяте голосування першого віце-спікера, донеччанина Геннадія Васильєва за право глави парламенту відтепер і навіки направляти в КС обидва законопроекти — часткове того підтвердження. А про спільні погляди на життя Володимира Литвина й Олександра Зінченка, через які, зокрема, останній порвав із керівництвом СДПУ(о), говорили ще до його виходу з політради об’єднаних соціал-демократів.

Єдність трьох поступово йде до спроби організації тієї самої «третьої сили», яку дві основні успішно присадили на лаву запасних. Але хіба було таємницею, що Литвин може піти на вибори Президента? Коли таке траплялося, щоб «не перший, але й не другий» голова ВР відмовлявся брати участь у перегонах, аби стати «першим»? І навіщо йому тоді «Проект-200Х», який, до всього іншого, більше потрібен Медведчуку, ніж Кучмі? Хоча, з іншого боку, Володимир Михайлович здатний вчинити оригінально й воліти залишитися в ролі сильного і впливового глави парламенту, аніж середньої руки глави держави.

Не розкриваючи до часу карт, Володимир Михайлович давно й ретельно трудиться над іміджем голови Верховної Ради, а не тільки більшості. І не прогавить шансу зайвий раз нагадати про це колегам, особливо під час розгляду дискусійних питань. Тепер він цементує стартовий майданчик на осінь, намагаючись видаватися незалежним. Дихання у спину Віктора Володимировича лише підстьобує його в цьому будівництві. А наявність у Медведчука критичної маси заклятих друзів може лише допомогти йому в придбанні таємних і явних союзників.

Обіцянка Литвина протистояти темним силам і не дати винести процес реформ за рамки закону та Верховної Ради, дана на підсумковій прес-конференції після закриття сесії, зайвий раз засвідчує перетворення парламентського спікера на голову.

Додатковий час

Про те, чим у парламенті обернеться не лише безневинна, на перший погляд, процедура подання законопроектів у Конституційний суд, а й уся реформа, неодноразово попереджав досвідчений апаратник і екс-голова Верховної Ради Іван Плющ. Він знав. Але не міг угадати, що його наступник виявиться здібнішим і далекогляднішим. Те, що відбулося в останній день сесії, швидше за все, ввійде в історію як компроміс компромісів. У п’ятницю депутати мали чотири години на три варіанти: дати хід обом законопроектам — раз, пробити президентський — два, й успішно «продинамити» політреформу — три. Усе відбулося протягом перших 15 хвилин. Формулювання постанови, яка набрала аж 400 голосів, було настільки витіюватим, що навіть досвідчений фахівець із викриттів хитрих задумів — соціаліст Юрій Луценко — в кулуарах постфактум виглядав здивованим і переосмислював здійснене. Йому здавалося, що десь опозицію «кинули», ось тільки де? Сенс ухваленого рішення такий: законопроект Президента НАПРАВИТИ в Конституційний суд, законопроект парламенту ДОРУЧИТИ НАПРАВИТИ голові ВР або відіслати туди ж за наявності 150 підписів народних депутатів. А профільному комітетові до 15 жовтня розробити технологію для МАЙБУТНІХ направлень у КС. Недвозначний сигнал, що двома законопроектами політики обмежуватися не хочуть. І собака заритий у різниці шляхів кожного з документів на експертизу. Навряд чи можна гарантувати, що парламентський варіант судді розглядатимуть, а не повернуть відправникові у разі відповідного звернення про порушення регламенту. Але юристи вважають малоймовірним встановлення монополії КС на президентський варіант.

Саме голосування було показовим — фракція СДПУ(о) делегувала лише 6 голосів із 37. Активний захисник жорсткої позиції Банкової Нестір Шуфрич сказав, що його однопартійці просто не розібралися в хитрому формулюванні Литвина, яке есдеки вважають «юридично безграмотним», що може свідчити про можливі спроби відкликати з КС ідеологічно неправильний законопроект. Решта фракцій виявили єдність, про яку мріяла Банкова. Але в результаті на експертизу підуть обидва законопроекти. Чи варто розраховувати Президентові на подальший хід реформи й у якому вигляді — складне запитання для тих, хто запустив весь механізм. Якщо обидва законопроекти буде затверджено, немає гарантії, що один із них набере необхідні 300 голосів для зміни Конституції. Парламентський не набере точно — більшість, піднявши голову в останній день сесії, навряд чи настільки осміліє восени. Президентський же має варіанти. Арифметика початкової школи — скільки потрібно багнетів на додачу до 240 голосів більшості? Вже говорять про астрономічні суми. Касир готовий виписати трансфер КПУ або частині «Нашої України» для закупівлі гравців у збірну Президента. Представники обох фракцій щиро ображаються, що про неї могли таке подумати, і клянуться, що ні-ні.

Уникнути витрат Банкова може лише в одному випадку — якщо Президент відмовиться від проекту-200Х і не наполягатиме на виборах в один рік. Віктор Ющенко, у кожному разі, заявив, що все інше відповідає пропозиціям його блоку, озвученим ще до сумнозвісного виступу Президента в День незалежності. Та чи захоче Леонід Данилович здати, напевно, єдину тезу, через яку він, власне, і погодився на перехід до парламентсько-президентської форми правління? Інші зміни вигідні главі його адміністрації, що в Президенти не мітить, але бути капітаном команди дуже хоче. Тепер йому доведеться скрутно, якщо Головний Тренер замислиться над проведенням заміни — у парламентських кулуарах про це вже говорять майже як про доконаний факт. Хоча не виключено, що оптимісти помиляються. Аби точно знати майбутнє кадрів, потрібно бути тільки Леонідом Даниловичем. Щоправда, Віктор Андрійович теж починає пристосовуватися до ролі кадровика. Після голосування він заявив, що восени конфігурація парламенту зміниться і «Наша Україна» поповниться новими членами.

Логіка подальшого ходу реформи не в останню чергу залежатиме від того, чиї прізвища викристалізуються навесні наступного року, перед початком основного етапу виборчої кампанії. Говорити про наглу смерть політреформи зарано. Природний відсів слабших може призвести до того, що лідерам забракне парламентських ресурсів завалити процес і відстояти повноваження нинішнього глави держави. Зате другий ешелон кандидатів може зібратися на силі і зробить максимум для того, щоб головний політичний приз не дістався нікому. Тобто підтримає ослаблення нового Президента. Причому дамоклів меч обмеження повноважень висить над кожним потенційним претендентом, незалежно від того, кого він представлятиме — владу чи опозицію.

Наразі ж очевидно, що ініціатори конституційної реформи, несподівано для себе, наступили на відомий предмет селянського реманенту. Прикладів провалу революцій «згори» у них було предосить. Але історія вчить того, що вона нічого не вчить. Зате гімн у день закриття сесії звучав якось особливо. Особливо слова про свободу.