Підтримати
Він захищав країну у складі «Азову» 2015 року. Отримав військову інвалідність і зміг подолати складний шлях від молодого безробітного ветерана до успішного підприємця, власника восьми кав’ярень. У 2022-му вивіз із Маріуполя дружину, двох собак та все своє життя в одній автівці і знову став на захист країни від російських загарбників. Зараз чоловік воює в одній із найгарячіших точок рідної Донеччини, паралельно відкриваючи кав'ярню Veterano Coffee в Черкасах.
«Ми виконуємо завдання під Бахмутом, і зараз я — після виїзду. Приїхав покупатися, поспати. Але говорімо зараз, бо не знаю, коли ще випаде така можливість. Це — найкращий час», — так починає нашу розмову Олексій. Його голос — щирий та веселий, проте з притаманною військовим нотою втоми.
Пенсійне посвідчення у 20 років — не вирок
Олексієві Качку 27 років. Чоловік народився й ріс у Маріуполі. Здобував освіту в індустріальному технікумі та був футбольним ультрас. 2014 рік став для тоді 18-річного Олексія роком важливих рішень, початку боротьби.
«Я був на Майдані. Мені це було вкрай важливо. Далі — окупація Росією територій Донеччини, Луганщини та Криму. Я не міг залишатися байдужим до таких подій. У 2014-му я вступив до лав самооборони Маріуполя. Але не можу назвати це військовим формуванням, «справжньої» війни ми тоді не побачили. У 2015-му я вступив у батальйон «Азов», який згодом став полком», — розповідає Олексій.
У 2016 році Олексія звільнили зі служби за станом здоров’я, — чоловік отримав інвалідність. Він згадує свій тодішній морально-психологічний стан, який, певно, знайомий і іншим ветеранам: «Я не міг знайти себе. Не знав, де працювати, чим займатися. Звернувся до центру зайнятості, проте й вони не змогли допомогти мені. В Маріуполі було дуже непросто з роботою. Освіти, окрім технічної, в мене тоді ще не було. Я не мав ані досвіду, ані професії. Плюс, маючи проблеми зі здоров’ям, мені було складно, дійсно складно.
Місяців три-чотири пошуку та депресивного стану… Ти молодий, проте маєш інвалідність. А ще — тобі дали пенсійне посвідчення. Це все накладалось одне на одне. Все це дуже сильно давило морально».
20-річний ветеран отримав державні виплати за втрату здоров’я під час війни та зрозумів, що має використати ці кошти та створити собі робоче місце. Олексій вирішив відкрити власну справу. Прикладів ведення бізнесу у своїй родині звичайних робітників він не мав, тож звернувся по пораду до побратима.
«Мій товариш, який на той час відкрив у Маріуполі заклад, познайомив мене з хлопцями з Veterano Group. Поспілкувавшись із Леонідом Остальцевим, зрозумів, що можу почати з маленької кав’ярні. Я вам чесно скажу: відкрити кав'ярню дуже просто, — сміється Олексій. — А ось якісно відкрити — це вже зовсім інша справа. Із цього все й почалось у 2017 році. Спочатку я все вивчав, працював навіть без вихідних перші три-чотири місяці. Потім поступово почав брати працівників, розвиватися. Ну й «понеслось», як-то кажуть. Я почав відкривати в Маріуполі інші кав'ярні».
До повномасштабного вторгнення Олексій мав вісім кав’ярень та дві піцерії. Бізнес розвивався, адже ветеран вкладав прибуток у нові заклади. Олексій був упевнений, що, поки є енергія та можливості, потрібно працювати.
Втрата домівки і відновлення бізнесу
Олексій зізнається: був упевнений, що росіяни нападуть на Україну. «Це розуміння у мене було з 2014 року. Питання було лише в тому: коли? Все стало зрозумілим, коли вони почали визнавати ці квазіреспубліки. Я тоді намагався потрапити в «Азов», проте через стан здоров’я мені відмовили. Сказали, що для мене будуть інші завдання. Я продовжував працювати. Ми не закривалися, не хотіли сіяти паніку. Я знав, що «Азов» битиметься за Маріуполь до останнього. Але тоді я не розумів загальної картини: що ворога буде така навала…» — згадує ветеран дні перед повномасштабним вторгненням.
Вранці 24 лютого росіяни почали бити по Маріуполю ракетами. Часу для прийняття рішень було обмаль. Потрібно було діяти. Тож Олексій закрив заклади та був готовий боронити рідне місто.
«Мені терміново потрібно було розв’язати питання з евакуацією родини. Я не знайшов, з ким відправити дружину та двох собак, американських стаффордширських тер'єрів. Тож мені довелося везти їх самому. Ми сіли в автівку й виїхали з Маріуполя: я, дружина та два собаки. Все наше життя помістилось у багажник. Більше вдома ми не були», — розповідає ветеран.
Прихисток для дружини та двох домашніх улюбленців Олексій знайшов в Умані. Там він скоординувався з побратимами, ветеранами «Азову», які також планували їхати в Маріуполь. Захисники колоною рушили до столиці, де до них мали доєднатися інші добровольці й ветерани.
«Події розгорталися дуже швидко. Маріуполь оточили і вже в перших числах березня доїхати туди було майже неможливо. Плюс воєнні дії на Київщині. Наше командування з колишніх азовців прийняло рішення тримати оборону столиці. Це ми й робили. Спочатку спільно з побратимами воювали у складі ТрО «Азов», потім стали ССО «Азов»-Київ і вже потому переформатувались у 3-тю окрему штурмову бригаду», — пояснює Олексій.
3-тя ОШБ брала участь у бойових діях на Запорізькому напрямку, у визволенні Херсонщини. Тепер Олексій та його побратими воюють за Бахмут. Це вражає й надихає, але навіть на фронті ветеран не втрачає свого підприємницького азарту та разом з дружиною планує відкрити кав’ярню Veterano Coffee в Черкасах.
«Нам у цьому допомагає Український ветеранський фонд. Ми звикли все аналізувати й виробляти раціональний підхід. Дружина побачила результати першої програми #ВАРТО: гранти отримали люди з нашої сім'ї Veterano Group. Ми сформували заявку, подали вже на конкурс проєктів #ВАРТО 2.0 і отримали гарний результат та кошти на кав'ярню. Скажу відверто: ось так організовувати, відновлювати бізнес важко, — зізнається Олексій. — Я весь рік на війні, і це складно. Багато інформації про виробників та про ціни зараз для мене недоступна. Є інші складнощі. Але дружина допомагає, і ми впевнено йдемо до своєї мети: до відкриття затишної кав'ярні в Черкасах. Зараз у приміщенні триває ремонт, а дизайнери працюють над проєктом».
Пожити в мирній країні
Втративши бізнес, домівку та звичне життя, Олексій уперто рухається вперед: всупереч усьому й заради родини. Він захищає країну на сході і дистанційно пише нову сторінку свого життя в центрі України, відбудовуючи кав'ярню. Це і є один із прикладів незламності українців. Проте Олексій не заперечує, що втомився. І часом ця втома — єдине, що відчуває воїн.
«Дуже хочеться спати, — сміється Олексій. — Інколи це єдине відчуття. Якщо серйозно, то мої відчуття — це порожнеча, немає нічого. Немає ні жалю, ні болю. Вони, напевно, прийдуть, коли я повернуся з війни. Я якось рахував свої особисті втрати: людей, роки життя, кошти, всі ці моменти. Якщо проаналізувати, то в мене мала б бути депресія через це. Проте в мене її не може бути, бо в мене багато друзів у полоні. Найкращих друзів. Усі мої найкращі друзі або загинули, або в полоні. Всі ці проблеми, складнощі з тим, що немає домівки, втратив бізнес… Це все таке мізерне, порівняно з тим, коли телефонуєш дружині побратима й кажеш: «Усе, немає його». Ось це боляче, все інше — така фігня… Але стоїмо, стоїмо».
Ветеран прагне, щоб усі українські території були визволені, а росіяни — сплачували репарації. На запитання, чи мріє він потрапити до рідного Маріуполя, Олексій замислюється. Це складне питання для нього.
«Додому хочеться, але ж його немає. Куди повертатись? У зруйноване місто? Ні домівки, ні друзів, що там робити? Інфраструктури, нічого немає. Займатися відновленням — то не моє, я воюю. Хай оті бігуни за кордон від повісток відновлюють. Я хочу після війни просто пожити. Пожити для себе в мирній країні...»
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google