Підтримати
Нині в українських кінотеатрах відбуваються покази фільму «20 днів у Маріуполі». Документальна стрічка Мстислава Чернова розповідає про початок повномасштабної війни в Маріуполі. Важливий відеодоказ звірств Російської Федерації.
Втім, є ще один документальний відеофакт. Автор роботи — 17-річний хлопець із Маріуполя. Владислав Пʼятін-Пономаренко знімав власний відеощоденник війни. Фільмував усі 55 днів, протягом яких його родина мешкала в підвалі багатоповерхівки. Хлопцю не лише вдалося задокументувати всі жахи нищення міста та його мешканців, а й провезти флешку з відео та український прапор крізь фільтраційний табір до Росії, а звідти — до Ірландії.
Моторошні кадри: потрощені прильотами російських снарядів обвуглені будинки; могили сусідів на дитячих майданчиках у дворі; мама, яка готує на вогні біля ліфта; маленький брат, який уперше за 25 днів виходить із підвалу на вулицю, де гупає артилерія…
.jpg)
До війни родина Влада жила звичайним життям. Мама працювала в Маріупольському будівельному фаховому коледжі, тато — на комбінаті імені Ілліча, Влад був студентом, дев’ятирічний брат навчався в школі. Влад виступав у молодіжній аматорській філії Маріупольського драмтеатру — «Театроманія». Театр для хлопця — любов і улюблене хобі.
За тиждень до війни вся родина захворіла на коронавірус. 73-річна бабуся у важкому стані потрапила до лікарні. Хворіли й мама, й тато. З 24 лютого місто перебувало в облозі. Дістатися фізично до лікарні, аби забрати бабусю, змоги не було. Родина ночувала в підвалі своєї багатоповерхівки. Готували, як усі, — надворі, а під час сильних обстрілів — на сходах біля ліфта. Жили без світла, води, тепла, газу. А Влад разом із татом із першого дня повномасштабного вторгнення почав фільмувати все, що бачив у блокадному Маріуполі.
«Я бачив, як російські снаряди влучають у будинки. Ці будинки палали й складалися, наче доміно. Бачив, як фосфорна бомба влучила в будинок моєї бабусі. Я знімав маленькі уривки відео, виходив формат щоденника. Обстріли, хто де взяв харчі, де дістали воду, хто де помер. Я до останнього вірив у те, що Маріуполь витримає й ми знову прокинемося в українському місті без війни», — каже Владислав.
Якогось із днів мама з сином вирвалися до лікарні. Це був страшний шлях. Але те, що вони побачили в самій лікарні, досі стоїть у хлопця перед очима. «Трупи людей були складені в ширину до другого поверху»… Лікарня почасти була посічена уламками від прильотів. Тоді Влад із мамою вирішили, що бабуся померла.
Дорогою додому мама з сином проходили повз навчальний заклад, у якому викладала жінка й навчався Влад. Тоді окупанти й колаборанти зривали українські прапори з будівель у місті. Влад побачив, як колишній директор коледжу зірвав із флагштока прапор і кинув його на асфальт. Хлопець підняв синьо-жовтий стяг. Відтоді завжди тримає його при собі.
«Пам’ятаю, як повів брата з підвалу нагору, до квартири, аби він сходив у туалет. І почався сильний обстріл. Я накрив його собою біля ліфта. А в сусідній під’їзд поцілила ракета. Коли ми повернулися до підвалу, мама плакала, бо думала, що ми загинули».
7 березня снаряд влучив у будинок Влада. Відтоді вони мешкали в підвалі магазину, а до квартири приходили іноді вдень.
У суцільному пеклі, відрізана від будь-якої можливості евакуюватися, родина перебувала в Маріуполі до травня. Батьки шукали продукти. По воду ходили до криниці. З 2 квітня окупанти зобов’язали місцевих носити білі пов’язки на руці. Мовляв, ця позначка відмежовувала цивільних від українських військових. Кожен крок на вулиці — суцільна небезпека. У фільмі Влада є кадри, де батько йде між обвуглених будинків до криниці, рука обв’язана білою тканиною.
А потім мама хлопця випадково отримала інформацію про те, що бабуся (мати жінки) жива і якісь знайомі вивезли її до Росії, де вона перебуває у своїх колишніх однокласників.
Бабуся жива, але в дуже поганому стані. Тоді родина ухвалила важке рішення — виїхати з Маріуполя до Росії. Погодитися на це Владу було дуже складно. Хлопець чітко вирішив, що через Росію поїде далі до Європи.
Фільтраційний табір, допити. Влад ризикував, бо мав із собою флешку з відео та український прапор. Флешку сховав у спідньому, прапор поклав на дно однієї з сумок. Чи то через те, що хлопцю було лише 17, чи через те, що їхали ж бо до Росії, до родичів, Владу пощастило і його таємний багаж не розсекретили.
Влад побачив бабусю, обійняв її. Бабуся розповіла про кілька страшних тижнів початку війни, коли вона лежала в лікарні на кисневому апараті. А потім лікарню почали обстрілювати. Пацієнти, хворі на коронавірус, сиділи в холоді, практично не їли днями.
«Невідомо, де вона брала сили, аби хоч якось розвеселити сусідок. Їй казали: «Любашо, розкажи щось», — і вона розповідала історії зі свого життя. Хтось грав на гітарі, хтось плакав, коли були сильні обстріли. Вона сиділа мовчки, подумки молилася. Бабуся вижила дивом, як і всі ми. Як і кожен маріуполець, котрий залишався в Маріуполі».
Першого ж вечора в колі бабусиних однокласників хлопець наслухався різного. І про «асвабадітєлєй», і про те, що він «нацист»… Влад із татом зібралися в дорогу. Мама з молодшим братом залишилася доглядати своїх батьків, адже вони обоє дуже старенькі та хворі.
«Мамина позиція — проукраїнська, була і залишається, і з цим жити там важко. Є дискримінація. Це вимушене перебування, бо якщо залишити самих бабусю й прикутого до ліжка дідуся, вона собі цього не пробачить. Із мамою дуже поганий зв’язок. І я, й тато дуже переживаємо за маму й брата. І сподіваємося, що настане час, і ми знову будемо разом».
Владислав уже понад рік в Ірландії. Не пропускає жодного мітингу за Україну. Влітку працював у кофішопі. Зараз продовжує навчання онлайн у Маріупольському будівельному фаховому коледжі, який нині розміщується на базі Хмельницького політехнічного фахового коледжу Національного університету «Львівська політехніка». Також навчається в коледжі в Дубліні. А ще викладає українським і литовським діткам акторське мистецтво. Пише вірші, працює над сценарієм для наступного фільму про підліткові проблеми у вимушеній міграції. Прагне вступити до New York Film Academy і стати режисером.
Владислав дуже хоче, аби його документальний «щоденник війни», знятий за 55 діб у окупованому Маріуполі, показали на BBC: «Хочу, аби світ чув і бачив те, що пережили українці, те, що вдалося мені, звичайному підлітку, зафільмувати. Я мрію про Перемогу. Хочу, аби кожного російського злочинця було покарано. Мрію знову піти на наш пляж на Азовському морі, зустрітися з друзями біля драмтеатру. Чекаю на той момент, коли я зможу повернутися до українського Маріуполя й повісити на будівлю свого коледжу прапор, який мені вдалося врятувати в лютому 2022-го», — каже сміливий український хлопець із Маріуполя.
Текст підготовлено у співпраці з проєктом dattalion.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google