Що пояснює українцям про українців інтерактивний меморіал «Лінгвоцид»?

«А зараз, діти, дістали смартфони, навели на QR-код і прослухали аудіо», — вчителька історії з групою школярів зупиняються біля таблички просто неба…

Так працює освітній проєкт «Лінгвоцид». І скористатися ним можуть не лише освітяни, а всі, хто нині переосмислює історію та культуру України: наші співвітчизники й іноземці, дорослі і підлітки, групами й поодинці.

Про «меморіал у смартфоні» розповідає його засновниця, освітянка, авторка підручників із математики та подкастів про освіту й літературу Валентина Мержиєвська.

Фото надане автором

Із Валентиною Мержиєвською зустрічаємося в одному із закладів поблизу Золотих воріт. На ній сіре худі з лого «Лінгвоциду» — скута кайданками «свічечка букви Ї». Вітаю з обновкою: для прямих ефірів, розповідей про проєкт і екскурсій — саме те!

«Так, — погоджується Валентина. — «Лінгвоцид» чудово для них пристосований, це можуть бути прогулянки як із професійними гідами, так і самостійні».

Для цього слід завантажити застосунок і вибудувати маршрут, йдучи від однієї графічної таблички до наступної. Розміщені вони по центру Києва. Наводиш смартфон на QR-код — і слухаєш довідку українською, російською чи англійською про ті чи інші утиски солов’їної та пов’язані з ними заборони українських шкіл, книжок, богослужінь тощо.

«Ідея створення «Лінгвоциду» походить, зокрема, з моєї впевненості, що знати свою історію — дуже корисне надбання по житті, — ділиться Валентина. — Наприклад, нинішня війна перестає аж так дивувати й шокувати, коли дізнаєшся, що це наслідок тяглих стосунків між Росією й Україною. Це знання не заспокоює, але, коли ми бачимо, як утискали за мову раніше — могли і розстріляти, і посадити, і це було узаконено, — стає зрозуміло, чому третина наших співвітчизників до початку нинішньої війни називали російську рідною. Розуміння історії дає і причини, і мотивацію діяти».

Мені кортить оцінити всі можливості проєкту, тож ми виходимо і прямуємо до пам’ятника Захисникам кордонів Вітчизни усіх поколінь. Трохи неочікувано, що табличка «1973. Шароварна «Енеїда» оселилася саме тут, на початку Рейтарської.

«Ми хотіли продемонструвати, що таким чином Еней, вирушивши на пошуки своєї Батьківщини, таки знайшов її, — пояснює засновниця. — Розмірковуючи над мотивацією літературних персонажів, ми неминуче проводимо паралелі з досвідом своїм і спільним. Цю думку я почула від українського філософа Володимира Єрмоленка, і вона мені сподобалась. А дата на табличці пов’язана із забороною «Котляревських читань», на яких представляли наукові здобутки у вивченні творчості Івана Котляревського. Втім, потім влада відмовилася від заборони, постать Котляревського в культурний простір таки повернули, зробивши «Енеїду» ще одним приводом «пореготати з кумедних хохлів».

Зазираю в додаток: найближча табличка стоїть навпроти будинку № 10 на вулиці Бульварно-Кудрявській. Саме там містилася громадська організація «Просвіта» — центр культури та освіти для всіх верств населення.

Фото надане автором

«Просвіта» займалася ще й консолідацією спільноти. Її осередки були центрами українства, — нагадує Валентина Мержиєвська. — Першу «Просвіту» відкрили у Львові 1868-го, а після 1905-го осередки поширилися по всій Україні. Ініціатором відкриття її в Києві був Євген Чикаленко, — ми з молодшим сином навіть записали про нього подкаст.

Про цю дуже яскраву і дуже впливову постать знають не так багато, як хотілося б. Тимчасом нація, що має такі постаті, не може відчувати меншовартість. Чикаленко був одним із найбагатших українців свого часу, весь свій ресурс віддав на розвиток України, йому пропонували очолити Центральну Раду (її очолив, як ми знаємо, Грушевський). У Євгена Чикаленка була улюблена приказка: «А ти, Марку, грай» — зараз ми кажемо: «Нам своє робить». Ось нашим проєктом «Лінгвоцид», зокрема, й робимо».

Валентина змахує рукою у напрямку наступної таблички, — вона недалечко і має промовисту ілюстрацію: український «Перець» перетворюється на «Перец» А додаток розповідає про період під назвою «ждановщина».

«Спільно з художником Сашком Ком’яховим ми шукали жартівливі, чіпкі, влучні метафори до тих чи інших фактів. Ця подобається мені найбільше: тут ніби в тебе відрізають те, що робить тебе особливим, — каже Валентина. — Чим, власне, і була «ждановщина», коли українські митці мусили дотримуватися «лінії партії», а будь-які «відхилення» каралися, і часом дуже жорстко».

Зізнаюся Валентині: гадала, що «Лінгвоцид» більш «лайтовий», адже сумнівалася, що наші сучасники захочуть занурюватися в історичні драми, позаяк трагедій і зараз вистачає. Але тепер розумію: саме фактологічний підхід викладення інформації й підкуповує.

Валентина відповідає, що «Лінгвоцид» — проєкт освітній і суто інформує про те, що саме відбувалося, залишаючи висновки за самими людьми. На думку засновниці інтерактивного меморіалу «Лінговоцид», ставка на емоції дає дуже нетривалий результат. «Можна емоційно накрутити людей, але цього вистачить лише на імпульс. А зміна мови, пробудження цікавості до української культури, занурення в історію — гра вдовгу. Тож варто працювати з інтелектом. Знати фактаж — дуже добра опора. Розуміння русифікації як ґрунтовно спланованої політики дозволяє не реагувати емоційно — ти розмовляєш до мене мовою ворога!.. — а розуміти, що це була свідома маніпулятивна політика окупантів. І тоді зміна мови сприймається як захист, як підсилення себе, як сепарація від ворожих впливів», — впевнена Валентина Мержиєвська.

Наприкінці розмови вона додає, що розмірковує про масштабування, адже в кожному місті, в кожному регіоні є свої особливості, про які місцеві жителі можуть і не знати.

Встановити додаток для користувачів андроїдів можна тут, для айфонів — тут. Команда планує розробити й додати на сайт плани уроків за маршрутом, щоб учителі могли водити екскурсії. А ось від чітких маршрутів вирішили відмовитися, аби спонукати користувачів до пошуку власних траєкторій пізнання.