Цегляні «панчохи»

Хоч скільки ЗМІ лякають українців кризою, а їм не страшно. Або ж страшно — і вони «заїдають» чи «запивають» нерви. Бо продавці на продовольчому ринку цього року до великодньо-травневих свят не
встигали завозити товар — миттєво розходився. Землячка, яка пече знамениту «чорну» зіньківську ковбасу, популярну далеко за межами Хмельниччини (по 95 гр. за 1 кг — це у виробника!), тиждень після Великодня відіспатися не могла — бо перед тим майже тиждень не спала. «Як показилися люди, — бідкалася. — Ще ніколи стільки замовлень не було. Неначе всі гроші на ковбасу вирішили витратити».

Е ні, дехто заощадив на ковбасі, аби придбати житло. Найприємнішою ознакою весни для хмельницьких торгівців нерухомістю стало пожвавлення на їхньому ринку. Правда, це бадьоро звучить хіба що у відсотковому варіанті, бо можна сказати: «Кількість угод на ринку нерухомості зросла на 30 (або й на 50!) відсотків». Коли ж перейти на абсолютний вимір, то з’ясується, що солідна фірма протягом місяця вже продає не одну-три, як на початку 2009 року, а дві чи й, коли дуже пощастить, аж п’ять квартир.

Те, що тішить ріелтерів, більшість громадян насторожує. Бо ця більшість — переважно безхатьки, які чекають-не дочекаються відчутного здешевлення нерухомості, тобто такого обвалу на ринку житла, який дозволить їм обзавестися дахом над головою. Їм би хотілося повернення цін на круги своя — якщо не до рівня 1998-го — першої половини 2001 року, коли житло було найдешевшим, то хоча б до рівня 2002—2003 років, коли ціни на нього ще не перейшли меж здорового глузду. А тут на тобі — виробництво в області за перший квартал упало на 32%, заробітки теж помітно знизилися, безробіття зросло, — а люди почали купувати квартири. Отже, замість того, щоб дешевшати, вони знову дорожчатимуть?

Житлова проблема для Хмельницького завжди була актуальною — втім, як і для більшості українських міст. Хоча ціни на нерухомість у Хмельницькому чомусь завжди випереджали аналогічні в сусідньому Житомирі й навіть у Вінниці, — це при тому, що за рівнем середньостатистичних зарплат область пасе задніх в Україні. Проте офіційна статистика навряд чи враховує, приміром, вплив гігантського базару на вартість нерухомості у місті.

Втім, уже з початку 2008 року попит на нерухомість у краї катастрофічно впав — практично до нуля. Але ціни трималися. Всі вичікували. Та початок 2009-го поховав надії. Хоч ціни на житло — в доларах — упали майже вдвічі, ринок нерухомості практично не подавав ознак життя. Його працівники спілкувалися не так із клієнтами, як між собою і з забудовниками. Точніше, ті почали звертатися до ріелтерів: «Ми платитимемо вам за кожного клієнта — тільки приводьте!» Але покупці, які ще рік тому штурмували і забудовників, і посередників, наче випарувалися. Близько третини посередницьких фірм «заморозили» свою діяльність до кращих часів. Правда, їхні місця вмить зайняли нові шукачі щастя.

Груднева 2008-го ціна за однокімнатну квартиру 35 тис. дол., що здавалася останнім бастіоном після літніх пропозицій — 45—50 тис., різко пройшла новорічну межу в 20 тис. дол. за однокімнатну «хрущовку» (правда, у плачевному стані). Але й така ціна не стала доступною для покупців. Адже, фактично, нерухомість подешевшала тільки для власників значних готівкових сум у доларах або євро. Їх же безхатніх у Хмельницькому не дуже й багато: хіба заробітчани, що наймитували за кордоном задля купівлі житла собі чи дітям тут, удома. Решта громадян, яким потрібне житло, отримують доходи у гривнях. А гривня схудла. І скромніша вартість житла у валюті в перерахунку на гривні, практично, та ж сама, що й раніше.

Темпи будівництва у Хмельницькому знизилися майже на третину. Для міста це незвична картина, навіть на тлі повсюдної, як стверджують, кризи галузі в Україні. Адже Хмельницький, якщо вірити міському керівництву, за будівельним розмахом поступається тільки столиці: 2008-го в обласному центрі здано в експлуатацію понад 129 тис. кв. м житла. Багато забудовників — депутати Хмельницької міської ради. Тож вони не перестають тиснути на владу — і центральну, і місцеву. Минулого літа зверталися до держави, аби негайно підсобила будівельній галузі: бо, мовляв, не буде доступного житла (наче воно доти було). А ближче до зими запропонували вже міській владі зменшити відсоток житлової площі, яку забудовники зобов’язані передавати в комунальну власність, — аби таким чином здешевити вартість своїх новобудов. І при цьому, хоч як це дивно, вже ніхто не згадував про доступне житло.

Зате офісні й комерційні площі стали доступнішими, подекуди впавши в ціні майже наполовину. Причини очевидні: не до жиру — аби живу. Та й під прикриттям розмов про кризу легше робити утруску, усушку й ущільнення колективів та умов їхньої праці — з метою економії коштів власників фірм і підприємств.

У власників житла, які наразі втратили сподівання вигідно його продати, надія на оренду. На неї ж розраховують забудовники, пропонуючи офіси за доступною ціною.

Ожив було бартер: «куплю з доплатою», «обміняю». Але прогнози щодо його зростання не справдилися: люди відвикли з таким морочитися, а ріелтери пропонують одночасно шукати варіанти продажу-купівлі.

Хто не метушиться — то це продавці елітного житла: вони, практично, не знижують цін. Хоча, коли з’являється реальний покупець, звісно, йдуть на поступки. А ось кому допікають кредити — той робить істотні знижки. Скажімо, особняк у центрі міста, який рік тому коштував мільйон доларів, сьогодні продається наполовину дешевше. І — можливий торг. Дешевшають заміські будинки, земельні ділянки, дачі, гаражі — якщо власникам терміново потрібні гроші. Коли ж не горить — то «нехай собі стоїть, воно ж їсти не просить».

Оце «нехай собі стоїть» стало причиною й нинішнього пожвавлення на ринку нерухомості. Люди, котрим вдалося вирвати свої депозити, бояться знову довірити гроші банкам. І вдома, «в панчосі», тримати їх бояться. Тож знову звертають свої погляди на нерухомість: хоч і цегляна «панчоха», а таки надійніший сховок для капіталу. Ще й прибуток — плату за оренду — може приносити.