Дірявий фільтр

Академічна спільнота активно обговорює нещодавно розміщений на офіційному сайті МОН проєкт Порядку присудження наукових ступенів (далі — проєкт Порядку), розроблений Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти — НАЗЯВО (автор Леонтій Шипілов). Від нього залежить, чи буде встановлено в академічному середовищі надійні фільтри проти плагіату і фальсифікацій.

Майже одночасно на сайті самого НАЗЯВО з’явився проєкт ще одного документа: Положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад (спеціалізованих рад з присудження ступеня доктора мистецтва) (далі —проєкт Положення). Його автор — керівник секретаріату НАЗЯВО Михайло Винницький. Ці документи тісно пов’язані і в сукупності дають зрозуміти загальну стратегію Нацагентства, яку освітянсько-наукова спільнота наївно вважає спрямованою на забезпечення академічної доброчесності.

Аналіз обох проєктів дозволяє зробити висновок про їхню високу корупціогенність.

Так, проєкт Порядку одразу дивує новацією (п.8): «Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії подається до захисту у вигляді: … не менше трьох наукових статей одноосібного авторства, опублікованих у міжнародних рецензованих виданнях, віднесених до першого-третього квартилів (Q1–Q3) відповідно до класифікації SCImago Journal and Country Rank або Journal Citation Reports (класифікації наукометричних баз Scopus і Web of Science. — Т.П.), до яких додається вступний і заключний розділи..». Втім, нічого схожого не передбачено законом «Про вищу освіту» (ч.6 ст. 5), якому норми підзаконного нормативно-правового акта не повинні суперечити. Невідповідність же змісту нормативного припису проєкту Порядку положенням Закону «Про вищу освіту», який має вищу юридичну силу, згідно із затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5 «Методологією проведення антикорупційної експертизи», може вважатися ознакою корупціогенного фактора.

Крім того, у проєкті Порядку присудження мають місце юридичні колізії нормативних приписів, що також є ознакою корупціогенного фактора.

Так, наприклад, по-різному для здобувачів наукових ступенів застосовується такий критерій, як публікації в базах Scopus і WoS. Стосовно публікацій для докторів філософії (п.9): «Наукова публікація у виданні, віднесеному до першого-третього квартилів (Q1–Q3) ... прирівнюється до двох публікацій». А ось стосовно публікацій для докторів наук (п.13): «Наукова публікація у виданні, віднесеному до першого і другого квартилів (Q1 і Q2) …прирівнюється до трьох публікацій; у виданні, віднесеному до третього квартиля (Q3) — до двох публікацій». Тобто скопусівська вага публікації в одному й тому самому квартилі здобувача ступеню доктора наук більша, ніж публікації здобувача ступеню доктора філософії.

Є в Порядку присудження й інші преференції для докторів наук. Так, до наукових публікацій здобувачів PhD належать (п.9): «щонайменше, одна стаття у періодичних наукових виданнях інших держав, які входять до Організації економічного співробітництва та розвитку та/або Європейського Союзу, за галуззю знань, що відповідає темі наукового досягнення». А для публікацій здобувачів ступеню доктора наук вимога про держави, що входять до ОЕСР і ЄС, зникає (п.13) і йдеться вже просто про «статті в наукових періодичних виданнях інших держав за галуззю знань, що відповідає темі наукового досягнення».

Насправді ж авторство дискримінаційних норм не належить Нацагентству (в особі працівника секретаріату Л.Шипілова). Це — академічний плагіат, адже наведені фрагменти скопійовано з підписаного міністеркою Г.Новосад і погодженого з уповноваженим ВР України з прав людини Л.Денісовою та заступником голови Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій О.Колежуком наказу МОН від 23.09.2019 №1220 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук». Тільки «кандидата наук» замінили на «доктора філософії».

Набравши необхідну кількість публікацій у Scopus і WoS (здебільшого за «дуже додаткову плату»), пошукувач наукового ступеня має бути готовим до значних фінансових витрат, якщо надумає захищатись не у спеціалізованій вченій раді (СВР) свого закладу вищої освіти: від 50 тисяч (PhD) до 120 тисяч гривень (доктор наук). (Якщо пошукувач «свій», ці суми сплачує ЗВО або наукова установа). Це — оплата послуг голови СВР, рецензентів, офіційних опонентів, членів постійно діючої ради (не менше як 11 осіб), відшкодування витрат опонентів на проїзд і проживання. Так, оплата послуг офіційних опонентів з PhD (від двох до трьох осіб), при вартості послуг кожного не менше двох мінімальних зарплат, становитиме від 18 892 до 28 338 гривень. Послуги трьох опонентів для доктора наук потягнуть на 42 507 гривень (не менше трьох мінімальних зарплат кожному). Плюс оплата проїзду.

Захисти PhD, згідно з проєктом, відбуваються у разових, докторів наук — у постійно діючих СВР. Акредитація всіх СВР у НАЗЯВО проходить у кілька етапів і складається з визначення відповідності компетентностей: голови СВР, рецензентів і опонентів. Навіть якщо СВР постійно діюча, Нацагентство акредитує кожен захист цієї ради, зокрема визначає компетентності рецензентів (дарма що як члени постійної СВР вони вже проходили перевірку на компетентність під час її акредитації). Після підтвердження компетентності рецензентів і разова, і постійно діюча спецради мають право призначити офіційних опонентів і мусять знову звернутися до НАЗЯВО, яке тепер ухвалює рішення щодо відповідності офіційних опонентів як компетентних вчених. У разі заміни офіційного опонента СВР мусить знову звернутися до НАЗЯВО для визначення компетентності нового опонента. Оскільки кожен етап забирає до двох місяців часу, акредитація може тривати півроку і більше.

Компетентність докторів і кандидатів наук — членів спецрад, рецензентів і опонентів визначають два суб’єкти: секретаріат НАЗЯВО і саме Нацагентство. Роль першого, як це випливає з проєкту Положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад, de facto визначальна. Так, у п.7 §1 розділу VІ сказано: «Попереднє вивчення заяви про акредитацію спеціалізованої ради і доданих до неї документів та підготовку відповідного проєкту рішення Національного агентства здійснює секретаріат Національного агентства».

Номенклатура документів, яких вимагатиме секретаріат НАЗЯВО, набагато перевищує передбачену сьогодні для подання до СВР і МОН. Це не тільки різноманітна інформація щодо всіх учасників захисту, це також текст самої дисертації в електронному вигляді. Притому йдеться поки що про акредитацію СВР, тобто вимагається на етапі до захисту.

Якщо подані на первинну акредитацію документи секретаріат забракує (справа навіть не дійде до НАЗЯВО), то СВР має право внести зміни й подати документи вдруге (і першу, і другу процедури секретаріат проводить на комерційній основі). У разі ж повторної відмови у підтвердженні акредитація припиняється. (Що там із електронним варіантом іще не захищеної дисертації?).

Після акредитації СВР настає етап контролю, який, зокрема, здійснюється шляхом підтвердження відповідності вимогам щодо компетентності призначених рецензентів і офіційних опонентів (п.16 §3, р.VІ). І знову — вивчає їхні компетентності та готує проєкт рішення секретаріат (пп.17, 19, 23, 25 §3, р.VІ).

Утім, Закон «Про вищу освіту» не наділяв секретаріат НАЗЯВО такими повноваженнями. І не дивно: в секретаріаті НАЗЯВО не те що докторів наук, а й кандидатів ще треба пошукати. Тобто люди, здебільшого взагалі без наукових ступенів, визначатимуть компетентність кандидатів і докторів наук! Зате такі всеосяжні функції секретаріату, що випливають із проєкту, посилюють впливовість його керівника й водночас автора цього Положення М.Винницького. До речі, сама розробка проєкту Положення керівником секретаріату, який не є членом НАЗЯВО, — це перевищення його компетенції і тому визначається як корупціогенний фактор.

Наділення секретаріату правом витребувати у фізичних і юридичних осіб матеріали й інформацію без належних правових підстав або прямо виходячи за межі повноважень, визначених законом, дає підстави вбачати зацікавленість автора проєкту Положення про акредитацію у встановленні ним дискреційних повноважень підпорядкованому органу. Комерціалізація діяльності НАЗЯВО (а через секретаріат проходять усі платежі: від оплати за кожну акредитацію освітньої програми до оплати за кожен крок акредитації СВР або її підтвердження) лише посилює такі припущення.

Уявімо, що секретаріат удруге відхиляє офіційних опонентів як «некомпетентних», і це загрожує скасуванням акредитації СВР. Голова СВР звертається до декого з секретаріату з проханням порадити «компетентного вченого», який би пройшов на роль офіційного опонента. Ідеться не про хабарі — формується мережа легального заробітку для, наприклад, науково-педагогічних працівників певних ЗВО. Та й членам НАЗЯВО займатися науковою діяльністю не забороняється.

Отже, з усього сказаного можна зробити висновок, що проєкти обох документів забезпечують такий рівень бюрократичної монополізації, якого досі не можна було навіть уявити. (Що там із автономією університетів?) Створення ж надмірних обтяжень для здобувачів наукового ступеня через встановлення значної кількості дозволів, які необхідно одержати для реалізації їхніх прав і які значно перевищують необхідний рівень контролю за їх здійсненням, є ознакою корупціогенності проєктів: і Порядку присудження, і Положення про акредитацію.