Рейтинг — це добре. А монополізм у рейтингуванні?

Прийняття Верховною Радою Закону України №3201-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», що набрав чинності у січні ц.р., знову привернуло увагу учасників фінансового ринку до проблеми рейтингування у цілому і до запровадження обов’язкового рейтингування фінансових інструментів зокрема. Нагадаємо, що цим документом внесено зміни до низки спеціальних законів, які регламентують діяльність фінансових установ у частині напрямків розміщення коштів страхових резервів, пенсійних активів та активів інститутів спільного інвестування.

Так, закон встановлює, що кошти страхових резервів страхових компаній можуть бути розміщені лише в банківських установах чи цінних паперах, які мають кредитний рейтинг інвестиційного рівня за національною шкалою, затвердженою Кабінетом міністрів України. Певні обмеження передбачено також для інвестування коштів пенсійних активів та активів ІСІ. Приміром, віднині заборонено за рахунок коштів пенсійних фондів купувати цінні папери з рейтингом спекулятивного рівня чи цінні папери, які взагалі не мають рейтингу, а також тримати кошти в банках, кредитний рейтинг яких відповідає спекулятивному рівню чи взагалі не визначений рейтинговим агентством за національною шкалою.

Нині відбувається доволі гостра дискусія з питань рейтингування за участю як представників усіх сегментів ринку, так і незалежних аналітиків та вчених. Нові правові норми вони оцінюють дуже по-різному. Однак мало хто з фахівців ставить під сумнів необхідність існування рейтингів як таких та діяльності з надання рейтингових послуг на фінансовому ринку. І це не дивно.

За оцінками зарубіжних експертів, сьогодні близько 80% світових потоків позикового капіталу контролюється рейтингами. За допомогою рейтингів емітенти інформують ринок про характеристики своїх боргових зобов’язань, а потенційні інвестори мають змогу оцінити їх привабливість.

Особливо важливу роль відіграють рейтинги в період становлення ринку фінансових послуг, коли існує гострий дефіцит інформації про діяльність фінансових установ та їхні продукти і тому надзвичайно актуальним є питання довіри. Процес інвестування пов’язаний з постійною оцінкою «фінансової безпеки» емітентів, порівнянням існуючих фінансових інструментів не лише за рівнем доходності, а також і за ймовірністю втрат від інвестування, тобто з визначенням інвестиційного ризику. Саме кредитний рейтинг є тим індикатором, який допомагає інвесторам зорієнтуватися в розмаїтті фінансових інструментів, що обертаються на ринку.

Як засіб стандартизованої оцінки кредитних ризиків, притаманних позичальникам та їх борговим зобов’язанням, рейтинги досить широко використовуються регуляторними органами багатьох країн світу. Державні регулятори традиційно спираються на рейтингову інформацію, аналізуючи загальний стан ринку, тенденції його розвитку та оцінюючи фінансову стійкість суб’єктів господарювання.

Необхідність рейтингів є очевидною в умовах швидко зростаючого ринку корпоративних облігацій. Незважаючи на те, що фінансовий стан значної частини емітентів є досить складним, підприємства виходять на ринок запозичень та емітують цінні папери, які стають потенційними об’єктами для вкладення коштів, залучених фінансовими посередниками. Інвестиції в такі цінні папери можуть містити приховану загрозу для власників активів.

За даними ДКЦПФР, у 2005 році в Україні було здійснено 101 випуск корпоративних облігацій на загальну суму 4,64 млрд. грн., і тільки 30 емісій загальним обсягом в 1,4 млрд. грн. (тобто лише третина) отримали рейтинг інвестиційного рівня. Серед них — облігаційні випуски таких підприємницьких структур, як ВАТ «Концерн «Галнафтогаз», банк «Хрещатик», «Іпотечна компанія «Аркада-фонд», ВАБанк та деяких інших. Ці емітенти вже давно працюють на вітчизняному ринку боргових зобов’язань і практичними діями підтверджують свою репутацію надійних позичальників. Водночас, як бачимо, дві третини випусків мають рейтинги спекулятивного рівня. Це — попередження для інвесторів, які вирішують вкладати свої кошти на власний розсуд.

Застосування рейтингів як інструменту регулювання випливає також з вимог Базельського комітету банківського нагляду, який у червні 2004 року прийняв нові рекомендації щодо стандартів капіталу для здійснення кредитних операцій (так званий «Базель 2»). Згідно з цими вимогами, обсяг резервних відрахувань банку залежатиме від кредитного рейтингу позичальника. Тому банки мають бути зацікавлені не лише в тому, аби самим отримати кредитний рейтинг, а й щоб такий рейтинг мали їхні позичальники та емітенти фінансових інструментів, що обліковуються в портфелях банку. Понад сто країн світу підтримали ці рекомендації, нині відбувається активна робота з приведення діяльності банків у відповідність із новими стандартами.

Зрозуміло, що, рухаючись у напрямку світової економічної інтеграції, вітчизняна фінансова система повинна враховувати існуючу в світі ділову практику та займатися її впровадженням. Питання в тому, як це краще зробити.

Чимало професійних учасників фінансового ринку вважають, що запровадження обов’язкового рейтингування в Україні є передчасним. Аргументуючи свою позицію, вони зазвичай посилаються на відсутність належної рейтингової культури та обтяжливість витрат, пов’язаних зі встановленням рейтингів. Усе це так. Але якщо об’єктивно оцінити реалії, можна побачити, що де-факто обов’язкове рейтингування в Україні існує з грудня 2004 року. А з січня 2006-го з’явилася законодавча основа обов’язкового рейтингування у вигляді Закону 3201- IV.

Звісно, можна і треба вести дискусії щодо своєчасності та доцільності запровадження такого рейтингування на теренах України. Однак на сьогодні законодавець визначився і вимагає, щоб рейтинги встановлювалися для усіх видів цінних паперів, за винятком акцій, урядових облігацій, цінних паперів Державної іпотечної установи та сертифікатів недиверсифікованих інвестиційних фондів. Крім того, рейтингуватися повинні підприємства з державними частками власності, монополісти та такі, що мають стратегічне значення. Тобто об’єктів обов’язкового рейтингування порівняно з минулим роком стало значно більше.

Виникає питання: хто має забезпечувати виконання законодавчих вимог або, іншими словами, надавати рейтингові послуги?

За законом це повинні робити уповноважені рейтингові агентства. У минулому році в Україні працювала одна структура, що мала такий статус. Тобто цілий рік у вітчизняній сфері обов’язкового рейтингування панував абсолютний монополізм з усіма відомими негативними наслідками.

У цьому році ситуація може стати ще гіршою, оскільки законодавець визначив, що уповноваженими рейтинговими агентствами можуть бути тільки структури, які пройшли процедуру конкурсного відбору, що проводить ДКЦПФР, та встановлюють рейтинги за національною шкалою, затвердженою Кабінетом міністрів. Поки що такої рейтингової шкали в Україні немає. Не відповідає новим законодавчим вимогам і статус єдиного в країні уповноваженого агентства, що був наданий минулого року. На 26 січня призначався конкурс з визначення нових уповноважених рейтингових агентств, але його було перенесено — до затвердження нової нормативної бази його проведення.

Професійні учасники фінансового ринку висловлюють побоювання, що відповідна правова база з’явиться дуже нескоро, а монополізм у сфері обов’язкового рейтингування триватиме й надалі. Враховуючи обсяги завдань, визначених законодавцем, можна стверджувати, що така ситуація стримуватиме становлення вітчизняної системи рейтингування, негативно позначиться на динаміці розвитку фінансового ринку в цілому.

Зняти напругу, що склалася у сфері рейтингування фінансових інструментів, можна було б, якнайшвидше провівши конкурс за старими, але поки що діючими правилами та надавши статус уповноважених ще кільком рейтинговим агентствам, які готові для такої діяльності і вже подали відповідні документи для участі у конкурсі. Паралельно можна було б розробляти й удосконалювати нормативно-правову базу. Саме такий порядок дій найкраще відповідав би потребам нормального функціонування інститутів та механізмів фінансового ринку.

Наскільки швидко та ефективно формуватиметься сьогодні система рейтингування в Україні, значною мірою залежить від регулятора. Нове законодавство визнало ним Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку.