Одеський припортовий: чужим — усе, своїм — закон?

ВАТ «Одеський припортовий завод» (ОПЗ) збираються продавати протягом майже половини його тридцятирічної історії. Перші спроби були ще 1994-го, потім 1996-го, 2004-го і 2005-го. Торік із приватизацією теж нічого не вийшло. Але, схоже, цього року нескінченний процес усе ж таки завершиться.

20 лютого ц.р. Фонд державного майна оголосив відкритий конкурс з елементами аукціону з продажу 99,52% акцій. Початкову ціну встановлено в 3 млрд. гривень. Причому, на думку аналітиків, під час торгів вона може зрости мінімум до мільярда доларів.

І є за що платити. За обсягами виробництва азотних добрив ОПЗ посідає друге, а з виробництва аміаку та карбаміду — третє місце в Україні. Він входить до списку найбільших виробників добрив у світі.

До складу заводу входить термінал із експорту аміаку, котрий заодно є завершенням більш як 2000-кілометрового аміакопроводу — від хімзаводів у російському Тольятті, россошанських «Минудобрений» і українського горлівського «Стиролу».

Для приморського регіону значення ОПЗ переоцінити ще складніше. Підприємство є містоутворюючим, забезпечуючи роботою близько 4 тис. осіб.

Власне, всі попередні спроби приватизації якраз і демонстрували унікальність підприємства. Щоразу виходило яскраве шоу на всіх рівнях. Усе ж не по кожному заводу парламент долає президентське вето на закон і забороняє приватизацію...

Проблеми самого підприємства при цьому відійшли на задній план. Така байдужість пояснюється досить просто: на ОПЗ усе й так непогано.

Нинішній продаж теж зовсім не нудний. Спочатку аукціон мав відбутися 6 травня, але потім його перенесли на 20 травня.

Серед вимог до переможця конкурсу — довести обсяги роботи ОПЗ на п’ятий рік після приватизації до 600 млн. дол. і вкласти в модернізацію як мінімум 255 млн. дол. Протягом десяти років покупець має підтримувати кількість персоналу на нинішньому рівні, а за три роки — довести зарплату до рівня середньої на аналогічних підприємствах Європейського Союзу.

Умови цілком гідні, але конкурс із продажу вже кілька місяців супроводжується скандалами і відкритими перепалками між президентом Віктором Ющенком і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко.

Віктор Андрійович у середині квітня призупинив рішення уряду про затвердження умов приватизації ВАТ «ОПЗ», пояснивши своє рішення недоцільністю продажу в складі заводу комплексу з перевалювання аміаку, котрий є завершенням аміако­проводу Тольятті — Одеса. Хоча можна згадати, що два роки тому президент заявляв прямо протилежне: дробити підприємство не можна. Тоді, за його словами, незалежно від того, буде припортовий завод приватизовано чи ні, його слід розглядати як одне ціле з метою безпеки держави. «Припортовий завод розглядається як єдиний комплекс, і це рішення обговоренню не підлягає».

Більше того, в новому конкурсі закріплено норму про безперешкодний доступ усіх експортерів до комплексу перевалювання (цим, до речі, врахували зауваження президента до конкурсу 2007 року).

Втім, рівень «конструктивної взаємодії» між секретаріатом президента і Кабміном зараз досяг таких «висот», що сторони одна одну хіба що на дуель не викликали.

Так, прем’єр, спираючись на рішення Окружного адміністративного суду Києва від 24 квітня ц.р., доручила призначеному нею виконувачу обов’язків голови ФДМ Андрію Портнову не виконувати указу президента про припинення конкурсу з приватизації Одеського припортового заводу. А пан Портнов заявив журналістам, що «...незважаючи на спроби людей, які перебільшують свій вплив, навіть якщо вони займають вищі посади в дер­жаві, ми приймемо систему заходів для захисту інвесторів».

Для Юлії Тимошенко продаж підприємства має ключове значення. Його зрив призведе до ненадходження до держбюджету величезних грошей, гостро необхідних для покриття дефіциту. А ситуація з поповненням держскарбниці, очевидно, така гостра, що Кабмін навіть усупереч власним планам і далеко не найкращій обстановці на світових фінансових ринках має намір здійснити зовнішні запозичення на 6,6 млрд. гривень.

Весною цього року прем’єр особисто зателефонувала потенційним інвесторам ОПЗ. За словами призначеного Кабміном в.о. голови Фонду держмайна Андрія Портнова, «прем’єр добрим голосом інформує інвесторів про те, що конкурс, на який вони подали заявки, буде проведено, інвестора буде залучено, буде створено максимально конкурентні й прозорі умови, усе це відбуватиметься в присутності ЗМІ».

Безсумнівно, увага глави уряду є корисною. Однак часом у ході «добрих розмов» важко дотримати неупередженості. Так, джерела у Фонді державного майна зазначили, що один із потенційних фаворитів перегонів на стадії розгляду отримав явні переваги.

Йшлося про норвезьку Yara International ASA, котра, за великим рахунком, преференцій особливо не потребувала. Компанія і так є найбільшим у світі виробником мінеральних добрив. І 2006 року отримала виручку у 8,7 млрд. дол. Для порівняння: того ж року Одеський припортовий заробив у 23 рази менше. Тим часом штат у норвежців усього вдвічі більший. Тобто з ефективністю у Yara International усе чудово...

До речі, норвезька компанія є частково державною — 36,2% її акцій перебувають у власності міністерства торгівлі та промисловості Норвегії. Другий за розміром акціонер володіє усього 5,5% акцій, решта — ще менше. Однак серед них купа іменитих компаній: Merrill Lynch, HSBC, Morgan Stanley, Societe Generale та ін.

І от, за неофіційною інформацією, такий монстр не став вносити призначений відповідно до законодавства України заставний депозит учасника приватизаційного конкурсу. А це всього 300 млн. гривень (10% від стартової ціни), що для Yara International абсолютно не критично.

У результаті з’явилася інформація, що участь Yara International ASA у конкурсі з продажу 99,52% акцій «ОПЗ» — це особиста ініціатива менеджерів компанії з питань Східної та Центральної Європі, не узгоджена з топ-менеджментом Yara International ASA.

Власне, в історії української приватизації такий випадок уже траплявся. 2001-го при продажу обленерго відома іспанська компанія теж працювала в «регіонально-ініціативному» порядку.

У цьому разі для перерахування заставного депозиту необхідно пройти кілька щаблів бюрократичного узгодження на рівні правління і ради директорів Yara International ASA. Якщо гроші справді не перераховано, отже, такого узгодження не було.

Тим часом процедури узгодження таких питань у західних публічних компаніях дуже жорстко прописані, і при їхньому порушенні угода може бути просто анульована. В іншому разі публічна компанія ризикує зіпсувати собі ринкову репутацію, що призведе до падіння котирувань акцій і зниження капіталізації. На Заході це розуміють, і дана колізія взагалі була б внутрішньою справою компанії, якби не послужливість українських чиновників, готових заплющити очі на процедури.

Зрозуміло, що Україні потрібні гроші, але ж не за таку ціну...

Одна з версій того, що відбувається, взагалі стверджує, що однією з цілей було... відсікання великих українських компаній, котрі мають серйозні шанси на перемогу в конкурсі з продажу пакета акцій ОПЗ. У результаті нерезидентів було вирішено заманювати «попри все».

Якщо це справді мало місце, Україну це геть не прикрашає й інвестиційної привабливості їй точно не додає. У країні з вибірковим підходом до учасників торгів важко сподіватися на прозорий бізнес.

У результаті на сьогоднішній момент три компанії пройшли кваліфікаційний відбір і допущені до участі в приватизаційному конкурсі з ОПЗ. Одна з них російська, друга — естонська, третя — українська. За словами А.Портнова, заявки на участь у конкурсі по ОПЗ подали чотири компанії, проте заставу внесли лише три з них. Очевидно, четверті — це норвежці...

Власне, ми отримали ще один урок на тему «Коли не знаєш, як вчинити, роби за законом». І це, напевно, корисно.

А от якщо комусь здається, що до вітчизняного бізнесу можна ставитися як до другосортного, це, м’яко кажучи, не так. Бізнес у нас, звісно, перехідного періоду, і сказати, що він обріс янгольськими крильцями, важко. Але який уже є...

І в будь-якій державі саме він, а не іноземний є опорою держави. А лобіювання іноземних компаній — це завжди жахливий скандал для іміджу політика. У нас поки що до цього ставляться за принципом «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Але тоді про європейські цінності можна забути. От тільки чи потрібно?..