ПРО ЩО ДУМАЮТЬ ВИБОРЦІ І НЕ ДУМАЮТЬ ПОЛІТИКИ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ

Влада нинішнього Президента наближається до завершення. Досягнуті результати відомі. Будемо об’єктивні, вони різні: і позитивні, і посередні, і ніякі, і провальні. Основний результат: мало хто хоче переобрання нинішнього глави держави. Навіть як єдиного кандидата від влади він сьогодні одержав би лише 8% голосів, а в загальному списку — 2—3%. Конституційний суд може проголошувати будь-які вердикти, але при чесному голосуванні кандидатуру Кучми на виборах не підтримають.

Маючи величезні повноваження, Президент, ясна річ, міг зробити й більше. Для країни. Міг, але не зміг. Сьогодні й у суспільстві, й у політикумі (думки панів Губського й Гавриша не враховуються) склався консенсус: Леонід Данилович спокійно добуває свій термін і так само спокійно йде — на пенсію, в опозицію, на викладацьку роботу чи в благодійну діяльність, куди схоче. Імпічменту вже не буде.

Отже, вибори. Які? Теоретично можливо, що в жовтні нинішнього року главу держави обиратиме парламент. Але це малоймовірно. Навіть якщо «агресивно-слухняна більшість» Верховної Ради вирішить, що обирати будемо замість п’яти — лише на півтора року, не факт, що так воно й буде. Наступний президент теж полюбить владу і теж захоче залишитися в головному кабінеті країни довше належного терміну. І про референдуми він знає, а коли не знає, — розкажуть. Отже, обиратимемо надовго.

Нинішню, створену не без участі виборців і керовану Леонідом Кучмою владу громадяни оцінюють украй негативно. На думку переважної більшості населення, вона, влада: авторитарна, недемократична — так вважають 63% опитаних; непрофесійна — 67%; не орієнтована на забезпечення й захист прав громадян — 79%; не спроможна забезпечити підвищення життєвого рівня населення — 80%; залежна від впливу іноземних держав — 78% і від олігархів — 83%; корумпована — 88%; байдужа до інтересів простих людей — 88%. Заради справедливості відзначимо, що владу не полюбляють скрізь і завжди, але такої глибини нелюбові й таку жорсткість оцінок треба було заслужити.

Хто змінить Леоніда Даниловича Кучму? Хто спроможний спрацювати ефективніше, змінити непопулярну владу та ставлення людей до влади? В Україні сьогодні немає визнаного населенням лідера загальнонаціонального масштабу. Кучма вже давно перестав бути таким. Іншого не з’явилося. Гідних людей чимало, країна велика. Але народ про них не знає. Чи дізнається? А ті, чиї імена на слуху, на думку виборця, на загальнонаціональних лідерів поки що не тягнуть. А декотрі з них, будемо відверті, й не лідери зовсім, якщо придивитися пильніше.

Чого чекають люди від нового президента? І чи чекають? Про що сьогодні думають виборці, на що й на кого вони сподіваються, кого можуть підтримати на виборах? Про що сьогодні думають і про що зовсім не думають політики, які через чотири місяці почнуть президентські перегони? Про це й поговоримо.

Домовимося відразу: ми не будемо міркувати про мотиви та сподівання людей, котрі за покликом сердець своїх начальників підписують гнівні листи-відозви, які стосами надходять у канцелярію Президента, — про це нам розповідають із телеекранів. Спробуємо узагальнити погляди людей, котрих у великих і малих містах, у сільській глибинці знаходили соціологи і які добровільно, не запитуючи поради в начальників, терпляче відповідали на численні запитання інтерв’юерів. Стаття базується на двох загальнонаціональних опитуваннях, проведених соціологічною службою Центру Разумкова 14—20 листопада й 10—17 грудня 2003 року (опитано 2023 і 2019 громадян, відповідно; похибка вибірки не перевищує 2,3%).

Перше. Виборці хочуть залишитися виборцями: переважна більшість (86%) громадян країни вважає, що президент України повинен обиратися шляхом прямих усенародних виборів. Віддати це право парламенту беззастережно згодні лише 5%; ще 4% готові передати це право Верховній Раді з 2006 р.

Друге. Виборці не вірять у спроможність парламенту обрати найкращого з гідних. Вони пам’ятають, як обирався цей парламент, вони бачили, як формувалася парламентська більшість, вони знають, як парламент працює. Тож вони переконані, що в разі обрання президента Верховною Радою нинішнього скликання новим главою держави буде обрано, скоріш за все, представника влади — або Януковича (21% опитаних), або Кучму (18%). Але представників нинішньої влади виборці найменше хочуть бачити на чолі держави: 71% опитаних переконані в необхідності кардинальної зміни новим президентом нинішнього політичного курсу й лише 14% — віддають перевагу його продовженню. Ні Кучма, ні Янукович змінювати курс, установлений першим і підтримуваний другим, не будуть.

Третє. Виборці (51%) пов’язують із виборами надії на зміну власного життя на краще. Скептики, їх теж багато — 42%, надій на вибори не покладають і на зміни не розраховують. Вдоволених нинішнім життям — лише 2%, їм вибори байдужі; 5% — не визначилися.

Четверте. Виборці прийдуть на вибори: 78% опитаних сьогодні заявляють про твердий намір брати участь у голосуванні; лише 5% вирішили не голосувати; 17% — поки що не визначилися. Громадяни України прийдуть на вибори не тому, що відчувають особливе задоволення від виборчих кампаній — останні стають дедалі бруднішими й непривабливішими. І не з меркантильної причини, яка дозволяє заробляти на виборах не лише політтехнологам, а й жителям багатьох округів. Виборці прийдуть радше тому, що вбачають у виборах по суті єдину, нехай ілюзорну, можливість вплинути на владу — у надії на краще життя.

Нинішня влада не спроможна забезпечити переважній більшості громадян їхні конституційні права: на труд у своїй власній країні й можливість працею забезпечити гідне життя собі та своїй родині, на доступ до якісних освіти й охорони здоров’я, на гідну старість, на одержання об’єктивної інформації... Було б аморальним відібрати в громадян право раз на п’ять років обирати главу власної держави й цим хоч якось впливати на своє майбутнє.

Одні й ті самі обличчя

Питання про якість виборів надзвичайно важливе, але не менш важливе й питання про якість вибору. Для громадян України він визначатиметься їхнім власним досвідом, з одного боку, і колом претендентів — з іншого.

Досвід, зокрема, минулого року, для громадян маловдалий. Нічого ні в частині просування країни шляхом європейського вибору», ні в рівні життя самих громадян не сталося. Макроекономічні показники, на які полюбляє посилатися влада, так само як і близька «маленькому українцю» програма дій, яку обіцяє опозиція, залишаються для громадян абстракціями. Перших вони не відчувають, другу — не бачили. За підсумками минулого року, як і попереднього, ні влада, ні опозиція не змогли розв’язати жодної значимої для рядових громадян проблеми. Тож і влада, і опозиція в очах виборців втрачають.

Опозиція не змогла навіть захистити жодного з бізнесменів, що підтримують її. Хоч як дивно, але й не її заслугою є кампанія з недопущення участі України в сумнівних міжнародних проектах на кшталт ЄЕП, газотранспортного консорціуму, нафтового реверсу — це заслуга скоріше журналістів й окремих членів уряду. Опитування свідчать, що довіра до опозиції не підвищується, наростає розчарування.

Не дивно, що ознака опозиційності кандидата для більшості виборців не буде визначальною для їхнього вибору в жовтні місяці, а частка стійких прибічників опозиції за минулий рік ні на йоту не збільшилася, завмерши на позначці 26%.

За кандидата від влади на майбутніх виборах твердо збираються голосувати й того менше — лише 10% виборців (проти 11% рік тому).

Діяльністю влади в цілому торік невдоволені 79% виборців, економічною діяльністю уряду Януковича — 57%, діяльністю опозиції — 58%. У результаті, ставлення до керівництва держави за останній рік погіршилося на 34%, до опозиції — на 20%. Воістину, виборцям буде легше проголосувати «проти», ніж «за» кандидата, хоч провладного, хоч від опозиції.

Ставлення до окремих політиків, за винятком Тігіпка і Януковича, погіршилося теж: найбільше — до Кучми (на 37%), найменше — до Ющенка (на 8%); Тігіпко в плюсі на 2%, Янукович — на 6%. Утім, оцінки виборців будуються радше на емоціях і звичних перевагах, ніж на врахуванні чогось справді зробленого політиками. Досить сказати, що серед тих, хто вважає, що найбільшої шкоди українському суспільству протягом минулого року заподіяв Ющенко, 31% — прибічники Януковича, дві третини — жителі східного регіону. І навпаки, серед тих, хто вважає головним шкідником Януковича, 47% — прибічники Ющенка, 38% — жителі західного регіону.

Нічого не відбувається й у частині появи нових помітних політиків. Серед лідерів — одні й ті самі обличчя, і так само — немає серед них бажаного, на якому зупинилися б погляди більшості (50%). Як видно з діаграми «твердих» і «гнучких» рейтингів (на стор. 3), рівень підтримки жодного з відомих політиків сьогодні не наближається до цього показника. Причому в усіх кандидатів кількість твердих прибічників нижче від кількості тих, хто не збирається за них голосувати «ні за яких обставин».

Низькі «тверді» рейтинги та обмежені можливості їх нарощування переконують у тому, що, по-перше, усі кандидати будуть вкрай обмежені в маневрі в процесі виборів, вони будуть змушені підлещуватися до публіки, замість того, щоб переконувати людей у слушності власної позиції, піднімати рівень розуміння населенням важливих питань (ЄЕП, НАТО, державна мова тощо), незалежно від ставлення до них у різних регіонах, а по-друге, — що дотепер зберігається ніша для «третього» кандидата, про яку вже писало «ДТ» у номері від 8 березня минулого року. Громадяни, свідомо чи ні, як і раніше чекають невідомого досі політика, спроможного переконати їх, що на посту президента України він працюватиме в інтересах народу ефективніше, ніж відомі кандидати.

На пряме запитання про можливість появи «третього» досить багато — 41% відповіли ствердно, стільки ж вважають, що такий кандидат до виборів не з’явиться. З’ясувалося також, що майже третина (31%) виборців упевнені в тому, що якби несподівано з’явився «третій» кандидат, то його підтримали б виборці; протилежної думки — 41%. Ці результати опитування підтверджують, що наявний вибір кандидатів недостатній, більшість виборців він не влаштовує.

Примітно, що електорат усіх без винятку відомих сьогодні претендентів має значну частку таких, що допускають появу «третього» та його підтримку виборцями. Серед прибічників опозиційних кандидатів частка тих, що допускають появу «третього», коливається від 35% електорату Ющенко до 40% — Тимошенко; серед прибічників провладних кандидатів — від 41% прибічників Януковича до 57% — Медведчука.

Узагальнення масиву даних опитувань дозволяє в першому наближенні окреслити корпус прибічників уже відомих кандидатів, а також того самого очікуваного «третього».

Електорат усіх лідерів має спільні риси: домінування неприйняття ідеї третього терміну президента (від 70% прибічників Литвина до 87% —Симоненка); обстоювання обрання президента прямим усенародним голосуванням (від 84% електорату Симоненка до 92% —Ющенка й Медведчука); пов’язування з виборами надій на краще життя (від 52% електорату Симоненка до 75% — Марчука), єдиний виняток — електорат Тігіпка, у якому надії плекають лише 40% , але в ньому найвища частка тих, кому й зараз добре — 7%; превалювання кількості впевнених у недемократичному характері майбутніх виборів над числом тих, хто дотримується протилежного погляду, єдиний виняток — електорат Медведчука (41% проти 42%); значима частка тих, хто, оцінюючи наслідки обрання на посаду президента кандидата від опонуючого табору, апелює до конкретної особистості, навіть тоді, коли йдеться про КПУ.

Опозиційність має значення переважно (50—53% опитаних) для електорату лідерів трійки «НУ»—БЮТ—СПУ; зате для них значно менше важить ідеологія. Найбільше ідеологічно визначений електорат Ющенка (25% дотримуються національно-демократичної ідеології) та Мороза
(25% соціалістів і 10% націонал-демократів); в електораті Тимошенко 16% націонал-демократів, найбільш значима частка (28%) — в ідеологічних течіях не орієнтуються. В електорату Симоненка на чільному місці комуністична ідеологія (53%), опозиційність важлива тільки для 41% його прибічників.

Електорат Ющенка: 42% — жителі Західного, 36% — Центрального регіонів; переважно молоді люди (46% віком до 40 років); дві третини (65%) — люди з середньою освітою, 28% — із вищою; 53% жінок і 47% чоловіків, що відповідає складу українського суспільства за цією ознакою. Корпус прибічників не дуже міцний: 35% визнають можливість появи «третього» кандидата, 48% — протилежної думки; 27% допускають його підтримку виборцями (проти 46%).

Електорат Симоненка: 50% — жителі Східного, 30% — Центрального регіонів; переважно — старші вікові групи (65% від 50 років і більше) із середньою освітою (64%); 55% жінок і 45% чоловіків. Корпус менш міцний, ніж у Ющенка: 39% визнають можливість появи «третього» кандидата (проти 39%); 31% допускають його підтримку виборцями (проти 40%).

Електорат Мороза: зосереджений переважно в Центрі (54%) й на сході (23%); більше людей старшого покоління (53% від 50 років і більше) із середньою освітою (69%); чоловіків і жінок — 50:50. Корпус міцніший, ніж у попередніх кандидатів: 33% визнають можливість появи «третього» (проти 52%); 27% допускають його підтримку виборцями — 27% (проти 48%).

Електорат Тимошенко: 36% — жителі Західного, 35% — Центрального регіонів; переважно молоді люди (57% до 40 років) різного освітнього рівня; здебільшого жінки — 62%, чоловіків — 38%. Корпус прибічників не дуже міцний: 40% визнають можливість появи «третього» (проти 36%); його підтримку виборцями — 28% (проти 38%).

Електорат Януковича: зосереджений переважно на сході країни — 58% (причому 40% в одній Донецькій області) й у центрі (20%); більше молодих виборців (20% — до 30 років, 42% — до 40); 62% із середньою освітою, 32% — із вищою; чоловіків і жінок — 50:50. Корпус прибічників достатньо міцний: можливість появи «третього» допускають 41% проти 46%; його підтримку виборцями — 28% проти 54%.

Електорат Тігіпка: зосереджений переважно на сході (59%) і в центрі (23%); значима частка молодих виборців (44% до 40 років); із середньою (51%) і вищою (43%) освітою; 44% чоловіків і 56% жінок. Корпус неміцний, по суті несформований: можливість появи «третього» допускають 43% проти 49%; його підтримку виборцями — 36% проти 48%.

Електорат Литвина: 38% — жителі Центрального, 31% — Східного регіонів; помітні частки молоді (41% до 40 років) і бабусь (31% старше 60 років); переважно із середньою освітою (63%), із вищою — 32%; 38% чоловіків і 62% жінок. Корпус прибічників неміцний: можливість появи «третього» допускають 43%, стільки ж проти; його підтримка виборцями — 30% проти 40%.

Електорат Медведчука: 32% — жителі Південного, 27% — Центрального, 25% — Східного регіонів; виразна частка молоді (42% до 30 років!); переважно з середньою освітою (68%), із вищою — 24%; 48% чоловіків і 52% жінок. Про корпус: або Медведчук як лідер дістав і своїх, або вони зрозуміли, що глава СДПУ(о) на вибори не піде — можливість появи «третього» допускають 57% прибічників проти 32%; його підтримка виборцями — 46% проти 29%.

Електорат Марчука: 38% — жителі Центрального, по 25% — Південного та Східного регіонів; помітна частка молодих виборців (38% до 30 років); переважно з середньою освітою — 62%, із вищою — 38%; 81% чоловіків і 19% жінок. Корпус прибічників: аналогічний корпусам Литвина й Медведчука: можливість появи «третього» допускають 44%, стільки ж проти; його підтримка виборцями — 38% проти 44%. Важливе зауваження: з урахуванням малої кількості прибічників Марчука вказані цифри мають ілюстративний характер, про статистичну значимість говорити важко.

Електорат «третього», досі невідомого кандидата. У можливість появи «третього» вірять усі регіони (навіть на заході країни її прибічники мало поступаються опонентам — 36% проти 45%), усі вікові й освітні категорії, чоловіки й жінки.

Підтримка його кандидатури — не нижча, ніж відомих нині претендентів на президентську посаду й коливається від 24% на заході до 34% на сході, від 29% серед 50—59-річних до 33% — молодшої категорії виборців, «третього» готові підтримати 30% жінок і 32% чоловіків, від 29% громадян із вищою освітою до 35% — із незакінченою вищою; від 26% прибічників опозиційного кандидата до 40% тих, хто збирається голосувати за кандидата, котрого не підтримують ні влада, ні опозиція; від 31% тих, хто хоче кардинальної зміни нинішнього курсу, до 37% — тих, хто віддає перевагу продовженню нинішнього новим президентом.

«Третій» має шанси одержати голоси 26% прибічників опозиції, 33% — прибічників влади; 40% тих, хто налаштований голосувати за кандидата, якого не підтримують ні влада, ні опозиція, 35% тих, для кого чинник опозиційності/неопозиційності кандидата не має значення, 37% — тих, хто вважає, що новий президент повинен продовжувати політику нинішнього.

Таким чином, найбільше виражені чекання «третього» в стані прибічників влади; зокрема — серед молодих, освічених чоловіків, жителів Східного й Центрального регіонів і при цьому — прибічників продовження нинішнього курсу. Звідси — позиції Януковича в молодіжно-інтелектуальному середовищі дуже хисткі, як і Медведчука. При цьому допускають підтримку «третього» виборцями скоріше молоді люди, представники Східного регіону, незалежно від статі й рівня освіти.

У турі першому

Ніхто з відомих кандидатів сьогодні не може розраховувати на перемогу в першому турі, шанси вийти в другий тур мають Ющенко, Янукович і Симоненко, останній — дедалі менші. При збереженні нинішніх тенденцій лідер КПУ зійде з дистанції вже в першому турі.

Кандидати від влади мають гірші стартові позиції: президентський рейтинг Януковича — 12%, Тігіпка — 5%, Медведчука — 3%, Литвина — 2%. За рік кардинальних змін не відбулося, хіба що свідомо відмовившись від боротьби за президентство поступився позиціями Медведчук (-4%), а Янукович навпаки їх посилив (+5%), перевищивши посадову складову рейтингу (показник його попередника Кінаха в найкращі часи наближався до 6%).

Виборці вважають, що найбільші шанси перемогти на виборах (прохання не плутати з готовністю підтримати) серед кандидатів від влади має Янукович — 38%. Показник прем’єра порівняно з березнем минулого року подвоївся. Шанси на перемогу інших представників влади громадяни оцінюють невисоко: Тігіпко, Медведчук, Литвин — по 7%, Марчук — 3% (див. таблицю).

Більшість (63%) тих, хто збирається на виборах підтримати владу, вважають необхідним виставити від пропрезидентського табору єдиного кандидата. Майже половина (46%) активних прибічників влади бачить ним Януковича (рік тому — 18%). Висунути Тігіпка єдиним кандидатом пропонують 15%, Медведчука — 12%, Литвина — 11%, Марчука — 4% громадян, що підтримують владу.

Проте потенціал зростання президентського рейтингу представника влади в разі концентрації зусиль на підтримці одного кандидата не вельми великий — за даними опитування, порядку 3%. З урахуванням виявлених у процесі дослідження переваг громадян, котрі ще не визначилися зі своїм вибором і не збираються голосувати, Янукович як єдиний кандидат сьогодні міг би одержати в першому турі максимум 20%, Тігіпко — 10%, Литвин і Медведчук — по 7%, Марчук — 6% Найменше виборців влада втрачає при виборі єдиним кандидатом Януковича.

Стартові умови опозиції виглядають кращими: президентський рейтинг Ющенка — 24%, Симоненка — 13%, Мороза — 6%, Тимошенко — 5%.

Як видно з таблиці, серед чотирьох лідерів опозиції найбільше шансів перемогти на виборах, на думку респондентів, має Ющенко (48%), шанси інших громадяни оцінюють набагато нижче: Симоненко — 15%, Тимошенко й Мороз — по 6%. Таким чином, майже половина опитаних, незалежно від власних переваг (влада чи опозиція), бачать у Ющенку реального претендента на пост глави держави.

Переважна більшість (71%) громадян, що мають намір підтримати на виборах опозицію, переконані в необхідності висування від опозиційних сил єдиного кандидата. Таким більшість із них називають Ющенка — 51% (у березні минулого року — 38%), Симоненка — 22%, Тимошенко — 11%, Мороза — 10%.

Розрахунки показують, що в разі висування єдиним кандидатом президентський рейтинг Ющенка може зрости з нинішніх 24% до 30%: готовність проголосувати за нього підтвердили 50% прибічників Тимошенко, 25% — Мороза і 10% — Симоненка. З урахуванням переваг тих громадян, що не визначилися зі своїм вибором, і тих, що не збираються голосувати, Ющенко як єдиний кандидат від опозиції сьогодні може розраховувати на 35% голосів.

Якщо опозиція об’єднає зусилля на підтримці лідера КПУ, то Симоненко вийде на показник 21%; свої голоси йому віддадуть 25% електорату Мороза, по 10% — прибічників Тимошенко та Ющенка. Мороз, у разі висування єдиним кандидатом, міг би сьогодні набрати 18%; за нього твердо проголосують по 20% прибічників Симоненка, Тимошенко та Ющенка. Тимошенко в аналогічному випадку може розраховувати на 16% голосів; її готові підтримати 30% прибічників Ющенка, 20% — Мороза і 5% —Симоненка. Найменше виборців опозиція втрачає при виборі єдиним кандидатом Ющенка.

Для більшості (52%) опозиційного електорату однаково прийнятні будь-які варіанти об’єднання зусиль за участю «Нашої України»: БЮТ—«НУ», БЮТ—«НУ»—СПУ, БЮТ—«НУ»—СПУ—КПУ. Ідеологічні розбіжності при таких варіантах згладжуються. Гірше сприймається висування єдиного кандидата від КПУ-СПУ — такий союз підтримують лише 36% виборців, готових голосувати за опозицію, а таких, нагадаємо, 26% від загального числа громадян, що визначилися. Будь-які передвиборні альянси провладних й опозиційних сил сприймаються всіма виборцями негативно — розмежування між владою та опозицією на майбутніх виборах фіксується чітко. Цей момент ускладнює реалізацію досі не виключеного варіанту «Ющенко — наступник Кучми».

Зрозуміло, що не всі розглянуті варіанти реалістичні; приміром, єдиний кандидат від КПУ й «НУ» неможливий. І все-таки наведені результати цікаві принаймні з двох причин: вони ілюструють ступінь перетинання (неперетинання) електоратів опозиційних лідерів, а крім того — показують, що автоматично, без належної агітаційної роботи, зняття будь-яких кандидатур на користь одного політика значимо не вплине на результат голосування.

Заслуговує на увагу й гіпотетичний варіант першого туру під умовною назвою «вибори без Ющенка». Якщо прізвища лідера «НУ» не виявиться у виборчому бюлетені, то переможцями першого туру стануть Янукович і Симоненко (у списку з восьми кандидатів вони набирають 18% і 14% голосів відповідно). Теоретично, оскільки питання це непросте й полягає воно ось у чому.

Не можна виключати, але важко припустити, що Віктор Андрійович добровільно відмовиться від боротьби, тож для реалізації варіанту «вибори без Ющенка» будуть потрібні неправомірні (силові) дії влади, які можуть викликати важко передбачуваний суспільний резонанс у країні та за її межами. На цьому тлі, не виключено, кандидат від влади може фінішувати з нульовим або близьким до нульового результатом, а кандидат від опозиції — повторить рекорд Саакашвілі. Втім, інший результат також можливий: відчувши позамежну рішучість влади фальсифікувати все та вся, люди можуть не повірити в перемогу опозиції, тож або проігнорують вибори, або покірно підтримають кандидата від влади.

Якщо все-таки орієнтуватися на кампанію без такого форс-мажору, то при збереженні нинішніх тенденцій у першому турі перемогти не вдасться нікому. Має бути другий тур.

У турі другому

Проведені опитування показують, що в нинішній ситуації переможець першого туру може цілком розраховувати й на остаточну перемогу.

Ющенко перемагає потенційних суперників другого туру з таким співвідношенням голосів: Ющенко—Янукович — 42:27, Ющенко—Симоненко — 43:26 (Ющенко—Тимошенко — 43:11, Ющенко—Кучма — 47:13). У жовтні картина може бути інакшою, але сьогодні вона така.

А ось як може виглядати другий тур у разі реалізації варіанту «вибори без Ющенка»: Янукович—Симоненко — 33:27, Янукович—Мороз — 33:26, Янукович—Тимошенко — 34:23. Як бачимо, Янукович має шанс перемогти кожного з трьох лідерів опозиції, навіть без адмінресурсу. Повторимо ще раз, шанс гіпотетичний.

Яким бачать громадяни майбутнє країни після другого туру? По-різному, залежно від того, хто стане президентом — кандидат від влади, єдиний кандидат від трійки «Наша Україна» — БЮТ — СПУ чи представник КПУ.

Особливих ілюзій щодо кращого життя в разі перемоги будь-кого зі згаданих кандидатів більша частина виборців не має. А ті, що зберігають надію, пов’язують її більшою мірою з перемогою представника від опозиційної трійки: 25% вважають, що ситуація в країні поліпшиться (зокрема 10% упевнені, що поліпшиться значно), 14% вважають, що ситуація погіршиться (зокрема 9%, що погіршиться значно), 17% не передбачають помітних змін, 32% думають, що «все залежить від особистості, від того, хто саме прийде до влади»; 12% вагалися з відповіддю. Разом, співвідношення оптимістів і песимістів — 25:14 при сильному акценті на особистість кандидата.

Особистісний чинник зримо присутній і в прогнозах на випадок перемоги кандидата від влади (31%) і навіть комуніста (22%), хоча кандидатура від КПУ відома.

З перемогою кандидата від влади виборці пов’язують погіршення ситуації в країні — 17% песимістів проти 12% оптимістів (лише 4% вважають, що ситуація значно поліпшиться, тоді як 13% вважають, що істотним буде погіршення). 30% громадян упевнені, що після перемоги кандидата від влади в країні мало що зміниться, 10% вагалися з відповіддю.

Погіршення прогнозують громадяни й у разі приходу до влади президента-комуніста — 18% оптимістів проти 24% песимістів. При цьому 10% опитаних вважають, що ситуація поліпшиться помітно, набагато більше (22%) тих, хто прогнозують значне погіршення ситуації. 24% думають, що після перемоги на президентських виборах кандидата від КПУ мало що зміниться, 17% — вагалися з відповіддю.

Наведені результати показують, що невдоволення нинішнім життям і нинішньою владою та стримані надії на краще життя, які громадяни пов’язують із некомуністичною опозицією, адекватно відбиваються в прогнозах наслідків обрання президентом кандидата від вказаних політичних сил. І тут ми фіксуємо відсутність повного вдоволення «відомими обличчями» з боку виборців, орієнтацію на пошук більш переконливої кандидатури на президентський пост. І останнє зауваження: у президентство Симоненка мало хто вірить, навіть у найближчому оточенні лідера КПУ, а ось проекти «Україна Ющенка» або «Україна Януковича» цілком можуть відбутися. Думаю, основні риси, так само як і принципові відмінності цих двох Україн, небайдужі до подій виборці, що не втратили спроможності мислити, вже змогли відчути і правильно оцінити.

Про майбутню кампанію та роль ЗМІ

Як стверджує чинний Президент у книжці «Україна — не Росія», «становлення демократії — видовище не для людей зі слабкими нервами». Майбутні вибори обіцяють бути гідним підтвердженням цієї тези. На думку опитаних, вибори будуть недемократичними, нечесними, аморальними, аж до спроб дестабілізації ситуації в країні — і всього цього виборці чекають від обох сторін, але передусім — від влади.

У тому, що вибори-2004 не будуть демократичними, упевнені 60% громадян, у тому, що виборча боротьба вестиметься аморальними або незаконними засобами, — 58%. Більшість (61%) тих, що чекають нечесної боротьби, вважають, що такою вона буде з обох боків. Проте, в односторонньому порядку нечесні методи боротьби, на думку опитаних, застосовуватиме скоріше влада (34%), ніж опозиція (3%). І справа не в моральній чистоті останньої. Опозиція просто не має можливостей задіяти у виборчій боротьбі, скажімо, особливу увагу фіскальних органів або рідкісну одностайність громадян, котрі перебувають у так званих «закритих аудиторіях» — від в’язниць і військових частин до навчальних аудиторій.

Фактично під повним контролем влади телебачення — головне джерело інформації. Використовується воно на повну котушку: за частотою появ на центральному ТБ на першому місці, на думку опитаних, — Президент (81%), на другому — прем’єр (57%), на третьому — Ющенко (52%), четверте місце розділили Литвин і Тимошенко (по 39%). Але якщо Президент і прем’єр — лідери позитивного висвітлення на телеканалах (Кучма в плюсах на 61%, Янукович — на 44%), то представники опозиції — головні об’єкти критики ТБ. Перше місце тут за Тимошенко (64% негативу) і Ющенко (46%).

Утім, влада практично вичерпала ресурс інформаційного тиску на суспільство, а виборці здобули досить стійкий імунітет до масованої критики політиків із боку ручних ЗМІ. Спостерігається навіть протилежний ефект: саме за політика, якого найбільше критикує більшість ЗМІ, готові проголосувати 37% виборців; пійматися на антигачки може лише кожен п’ятий (21%).

Про невисоку ефективність медійних зусиль свідчать результати потужної кампанії під умовною назвою «нашизм не пройде». Неповних 13% опитаних згодні зі звинуваченнями на адресу «Нашої України» у фашизмі й розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Але більшість (58%) громадян або твердо відмели такі звинувачення (41%), або впевнені, що до міжнаціональної ворожнечі веде діяльність тих, хто такі звинувачення висуває (17%).

Тому, хоча і є загроза, що президентську кампанію буде побудовано на негативі, він не буде настільки ефективним, як позитив. Для сприйняття ж виборцями позитивної інформації потрібні довірені джерела. І тут у влади є козир: про її успіхи зможе розповісти найбільш рейтинговий в Україні політик — Володимир Путін. А опозиції не зможуть допомогти ні Джордж Буш, ні Олександр Квасьнєвський, ні Вацлав Гавел.

Про що не думають політики

Якщо виборці в міру сил і можливостей намагаються думати про майбутнє країни, то політики про нього не думають. Вони живуть сьогоднішнім днем, а скоріше минулим. Пояснення цьому є, але від цього не легше.

Про владу сказано досить. Вона заклопотана головним питанням — як зберегтися. При цьому декларує цілковиту підтримку курсу Президента (нагадаємо, того, якого народ у переважній більшості не підтримує), усіх його конституційних ініціатив, підписує з цього приводу меморандуми, створює погоджувальні органи, робить коаліційний уряд ще більш коаліційним, ділить посади, власність, просуває президентські проекти (ЄЕП, консорціум, реверс нафти). Це по крупному. А по дрібницях уряд займається тим, чим займається, — гасить пожежі та планує гасіння нових.

Рік попередній пішов на конституційну реформу, підготовку до зими, на боротьбу зі зростанням цін на зерновому й паливному ринках, на проштовхування бюджету, Тузлу, ЄЕП, ГТК, реверс. Рік нинішній піде на продовження конституційної реформи, на вибори, боротьбу зі зростанням цін на хлібопродукти, Тузлу, ЄЕП, ГТК, реверс...

Що робити з країною далі, як вийти з зачарованого кола гасіння пожеж? Системного планування та злагодженої роботи на перспективу в державі немає. В урядових структурах так і не додумалися з кожних 100 співробітників п’ятьох зорієнтувати на роботу на завтра — пожежу гасять усі. Сумно, але цього вже не змінити. Думати про майбутнє країни міністри, котрі включили лічильник кількості днів до дембелю, не привчені.

Про опозицію. Її лідери не раз заявляли про наявність власної програми конкретних дій і команди, спроможної її реалізувати. Ніхто цих програм не бачив — їх просто немає. Більше того, ніхто їх не розробляв і не розробляє. З командами така сама ситуація. Жодна політична сила сьогодні не запропонує переконливий список людей, спроможних і готових ефективно працювати на ключових посадах — в адміністрації Президента, РНБО, в уряді, міністерствах і відомствах, у силових і правоохоронних структурах, у регіонах, на важливих дипломатичних посадах. Про це взагалі серйозно ніхто не думає. Навіть політики, впевнені у власній перемозі на виборах.

Тактична метушня не сприяє роздумам про стратегію дій на перспективу, це правда. Але лідер і виділяється саме розумінням безперспективності тактичної метушні без бачення картини в цілому. І не тільки розумінням, а й наявністю власного бачення. Більшість завжди носить каміння, але хтось повинен чітко окреслити контури зводжуваного з них будинку й координувати дії носіїв. Інакше — безвихідь.

Нам говорять: сьогодні головна мета — зупинити сповзання країни на шлях авторитаризму, реакції, захистити демократичні цінності. Згоден, без цього країна не має майбутнього. Але, по-перше, це не єдина мета, отже, не можна на її рішення орієнтувати всі ресурси. А по-друге, це завдання на сьогодні, а либонь настане завтра, як із ним?

Опозицію, з відомих причин, відлучено від вирішення державних питань у виконавчій гілці влади, її вплив на події в країні — мінімальний. Але хто заважає опозиції конструктивно працювати на майбутнє: напрацьовувати програми діяльності в основних сферах, починаючи з пріоритетних, проривних напрямів, пропагувати свої напрацювання й підходи в суспільстві, розширяючи цим коло своїх прибічників?

У штабах опозиції досі не сформовано групи системних аналітиків, які напрацьовують цілком конкретні кроки, пропозиції, рішення, проекти, спроможні дати людям і країні в цілому відчуття другого дихання, успіху, прориву, надії, нарешті. Чому? В оточенні опозиційних лідерів є хто завгодно: оратори, борці, орговики, ідеологи, спічрайтери, переговорники, фінансисти, підлабузники, провокатори, просто ледарі, але немає стратегів, котрі працюють на перспективу. Не виборчої кампанії, а на перспективу розвитку країни — після виборів.

Перемогти на виборах і прийти до влади — це важко й важливо. Але цього мало. Не менш важливо, із ким і з чим прийти. Поки що системний пошук відповідей на ці питання намагається налагодити тільки Тимошенко. Вона ще на початку шляху, але не можна не відзначити прагнення, тим паче що ні Ющенко, ні Мороз, ні Симоненко сьогодні не дадуть відповідь на просте запитання: якими будуть перші п’ять указів нового президента, п’ять внесених ним законопроектів? Їхні команди не націлені на підготовку таких документів, як не планувалася така робота й напередодні парламентських Виборів-2002. У парламенті опозиція провалилася з перших же днів — лідери не могли домовитися з ключових питань, фракції працювали без темпу й безсистемно. Знову наступимо на ті самі граблі?

А майбутні опозиційні міністри, якими будуть їхні перші п’ять рішень, кого вони поставлять на ключові посади в міністерствах? Виразної відповіді ми не почуємо. Вони прийдуть у чужі кабінети з трьома помічниками, півроку вивчатимуть положення про міністерство, формуватимуть патронажні служби, починаючи робочий день із болісних роздумів — за яким номером кому зателефонувати або кого скликати на нараду.

Три «П» — професіоналізм, патріотизм, порядність — головний критерій добору кандидатів на відповідальні державні пости, про це опозиції відомо. Але навіть відібрані в такий спосіб люди, потрапляючи в нинішню державну машину, починають перероджуватися — це видно з небагатьох, здавалося б, вдалих кадрових призначень Президента на посади міністрів і керівників силових відомств. Люди, особливо з кар’єрними амбіціями, швидко мімікрують під першу особу: патріотизм і порядність випаровуються без особливих комплексів, у роботі починає домінувати підхід «чого зволите?», нехай без фанатизму і з внутрішньою гидливістю, але явно на шкоду професіоналізму. Адже незатребуваність владою професіоналізму компенсується формальними атрибутами високої посади, близькістю до керівництва країни, супутніми благами.

Мав можливість особисто переконатися в нерозумінні опозиційними політиками важливості проблеми реформування державної служби. Багато хто вважає, що їхні люди чесніші від нинішніх чиновників і не поведуться на спокуси корупції. Чи варто поспішати з гарантіями? Будь-який міністр при зарплаті в 2000 гривень приречений на пошук додаткових джерел існування — він або перебуватиме на утриманні великого бізнесу, лобіюючи інтереси, не обов’язково або зовсім не відповідні державним, або просто почне помаленьку красти, контролюючи багатомільйонні потоки. Хто заважає опозиції вирішувати питання реформування державної служби й оплати праці чиновників у законодавчому органі? Як опозиція збирається вирішувати їх у разі перемоги на виборах і чи збирається взагалі?

Замість трьох загальновизнаних «П» у кадровій політиці опозиції прозирає «В» — особиста відданість лідеру плюс результативність участі у виборчій кампанії. Як і в нинішній владі. Хіба не за цими показниками призначає та знімає з посад своїх людей нинішній Президент? Показники важливі, приємні для лідера, але ж не це головне для того, щоб претендувати на високі державні посади. Керівник виборчого штабу в області, що забезпечила потрібний результат на виборах, не завжди спроможний ефективно працювати губернатором — навіщо зв’язувати себе обіцянками вже зараз, створюючи цим проблеми в майбутньому?

Світити тіньовий уряд опозиції не обов’язково — немає традиції та й небезпечно для засвічених персоналій. Але робота в цьому напрямі повинна йти, її результати повинні бачити виборці: якісні законопроекти, експертизи, ініціативи, миттєві професійні реакції на події в країні й за кордоном, кристалізація програмних положень, розумні ідеї у виступах лідерів опозиції з актуальних питань, свіжі політичні ініціативи. З цим проблеми. Крім загальних фраз, майже в усіх однакових, ніхто з кандидатів від опозиції виразно не пояснив, що, як, із ким, з опорою на які ресурси він робитиме в разі перемоги на виборах. Не знають про це ні в країні, ні за кордоном. Типовий спіч або стаття опозиційного лідера включає два блоки: 90—95% часу (тексту) — критика минулого й теперішнього, 5—10% — загальні фрази про майбутнє, часто в стилі «із нами буде краще».

Після виборів країна повинна одержати надію. Після багаторічного глибокого падіння потрібні прорив і перспектива. Є над чим попрацювати і владі (тій її частині, яка збирається жити в цій країні та планує залишитися в політиці надовго), і опозиції. У влади додаткова відповідальність — зовнішні чинники склалися так, що саме від її дій нинішнього року значною мірою залежить майбутнє країни, ставлення до неї впливових світових держав і міжнародних структур. Про це потрібно думати політикам. І виборці до них потягнуться.