Політика одужання

Коронавірус SARS-CоV-2 увійде в історію не лише через системність і непередбачуваність впливу на організм людини та стрімке поширення у глобальному вимірі. Це перший досвід, коли суто біологічний чинник спричинив практично відокремлене життя у соціальній площині та виявив надпотужну дієвість у впливі на політико-правову, соціально-економічну сфери, міждержавні відносини та уклади життя, що отримало в експертному середовищі назву «коронакриза».

Значні відмінності в розвитку та перебігу захворюваності на COVID-19 між країнами, що мають подібні природно-кліматичні та соціальні умови і застосовують як подібні, так і різні моделі протиепідемічних заходів, зайвий раз підтверджують слабку передбачуваність впливу SARS-CoV-2 на людську популяцію. Внаслідок триваючого майже пів року постійного нарощування активних випадків захворювання у глобальних масштабах зберігаються загальні невтішні очікування щодо ймовірності наступних хвиль пандемії. Навіть затухання пандемії на теренах Європи не знімає з порядку денного проблеми високих епідемічних ризиків, що продовжить негативно впливати на споживчу та підприємницьку поведінку. А глобальний поступ пандемії перешкоджатиме відновленню глобальної мобільності, що різко ослабить позитивний ефект інтегральності світових ринків за повномасштабного збереження ризиків глобальної взаємозалежності.

Глобальний перебіг коронакризи засвідчує інтегральність цього феномену, в якому відбулося поєднання біологічних, суспільно-політичних та економічних вимірів, у кожному з яких «пандемія» розвивається за власними, притаманними цим сферам законами.

У суспільній свідомості коронавірус набув самостійного існування, диктуючи поведінку національних спільнот, в якій імперативи здоров’я та життя виразно переважають над непорушними раніше цінностями, на яких будувалися демократичні процедури та інституційні моделі ринкової економіки. Обмежені масштаби розвитку пандемії дали можливість запобігти закріпленню таких ціннісних змін. Проте коронакриза вже спричинила значні інституційні зрушення, які, зважаючи на непевність розвитку біологічного виміру коронакризи, тривалий час впливатимуть на низку ключових елементів політичного та економічного життя: провадження демократичних процедур, організацію суспільних комунікацій, пріоритети та форми міждержавних відносин, поведінку та уподобання споживачів, способи залучення та використання людського капіталу, організацію медичного та протиепідемічного забезпечення тощо. Оскільки такі зміни нерідко пролягали по лініях розламів, які окреслювали віджилі неефективні моделі взаємодії, чимало нових інституційних форм мають усі підстави перетворитися на складові «нової нормальності» навіть після того, як пандемія COVID-19 стане надбанням історії. Це, втім, не стосується сформованих у період коронакризи моделей авторитарного контролю та національної ізоляції, які в міру виконання ними «імуностимулюючої» ролі для національних спільнот поступатимуться місцем зміцненому коронакризою «імунітету» мережевого соціального капіталу, становлення якого у міжнаціональних масштабах відбувається у рамках Глобалізації 3.0.

Ручний режим карантинної зупинки економік призвів до різкого обвалу економічних показників. Проте так само вручну запустити економіки після кількамісячного простою виявляється неможливим. Тривалість посткризової депресії значною мірою зумовлюватиметься потребою адаптації економічних гравців до нових можливостей та обмежень на ринках товарів, інвестицій, праці, нематеріального капіталу, побудови адекватних бізнес-стратегій. Фінансові вливання самі по собі матимуть обмежену дієвість через непристосованість до інституційних моделей, сформованих у процесі коронакризи. Антикризові політики держав мають сягати далеко за межі фінансової підтримки економіки, сприяти адаптивності бізнесу до посткризових інституційних реалій, відновленню взаємної довіри економічних суб’єктів на основі спроможності зберігати стійкість та економічну активність навіть у разі повторення пандемічних або інших генерованих за межами економіки криз. Тому одним із ключових напрямів антикризових стратегій є розбудова протиепідемічної стійкості економік і спільнот, яка має убезпечувати від поширення інфекційних захворювань при виробничій діяльності, соціальній взаємодії, у повсякденному житті.

Безпосередня ціна коронакризи для економіки України виявилася м’якшою, ніж прогнозувалося на початку карантину. Цінова і валютно-курсова стабільність гривні, що спирається на доволі успішну адаптацію до нових ризиків банківської системи, сприяє стабілізації ділових і споживчих очікувань. Поступовий вихід з карантинних обмежень з травня 2020 року з визначеною календарною послідовністю послаблень відкриває для бізнесу потенційні можливості надолужувати згаяне за карантинний період.

Між тим процес виходу з карантину для економіки може містити набагато більші ризики, ніж сам карантинний період. Активізація економічних процесів, особливо в умовах вичерпання «подушок безпеки» у вигляді особистих заощаджень і страхових резервів бізнесу, може супроводжуватися загостренням ризиків неплатоспроможності за кредитами, ускладненням бюджетної ситуації через лаги у податкових платежах і впливи наданих у період коронакризи податкових преференцій, відновленням девальваційних трендів унаслідок активізації потреби в імпорті, посиленням інфляційних ризиків через слабку реакцію внутрішньої пропозиції на зростаючий попит, зниженням зайнятості через структурну недосконалість ринку праці. Наявність низки успадкованих «депресивних пасток», які спроможні марнувати потенціал економічного зростання, блокує вжиття проактивних кроків державної політики. Посткоронавірусні інституційні зміни створюють додаткові вимоги щодо структурної адекватності суб’єктів господарювання та додаткові потреби щодо інвестування в структурні зміни. Разом з тим інвестиційна діяльність неочікувано різко впала вже за підсумками першого кварталу, і це дає змогу припустити, що причини інвестиційної кризи значно глибші, і коронакриза лише ускладнила проблему, яка виникла раніше.

Отже, одужання від коронакризи передбачає в Україні не лише подолання вірусних загроз, а й відбудову динамічної та адаптивної до нових ризиків економіки, яка спроможна забезпечити необхідну якість економічного зростання. Як мала відкрита економіка, Україна змушена боротися на два фронти — з наслідками коронакризи та впливом глобальної економічної депресії. А це потребує посилення уваги до ендогенності чинників економічного розвитку, яка випливатиме з інклюзивності оновленої соціально-економічної моделі та повноти реалізації локальних потенціалів розвитку. Відновлення чутливості економіки до ендогенних чинників потребуватиме удосконалення її секторальної структури шляхом адаптації до структури внутрішнього попиту та оптимізації інтеграції до глобального поділу праці. Це має передбачати розширення можливостей технологічного оновлення промисловості, розвиток промислової інфраструктури та логістики, розширення місткості ринків на основі посилення міжсекторального, міжрегіонального та міжнародного співробітництва, впровадження «розумної» спеціалізації регіонів. У свою чергу, значна аграрна орієнтація української економіки може розглядатися як певний додатковий стабілізатор, зважаючи на кращі перспективи збереження попиту на аграрну продукцію навіть в умовах глобальної кризи. Стратегічними завданнями є сприяння підвищенню капіталізації та інвестиційної привабливості агропідприємств, диверсифікація на цій основі розвитку аграрного виробництва задля повноти реалізації природно-ресурсного та людського потенціалу цієї сфери.

Окремої уваги з погляду забезпечення інклюзивності та локалізованості моделі розвитку потребують відновлення та розвиток туристичної галузі України. Врахування особливостей посткоронавірусних обмежень і змін в уподобаннях споживачів вимагатиме комплементарних зусиль центральної влади, регіонів і громад, міжсекторальної взаємодії та інтегрованості із системами громадського здоров’я, соціального захисту та гуманітарного розвитку.

Важлива роль у посиленні інклюзивності моделі розвитку належить реінтеграції малого бізнесу в різні сектори економіки, зокрема через розвиток промислового підприємництва на засадах кластерної взаємодії, поширення фермерства, сільськогосподарської та агрологістичної кооперації, а також розвитку соціального підприємництва та залучення малого й мікробізнесу до публічно-приватного партнерства на рівні громад.

Гнучкості та адаптивності ринку праці до значних структурних змін сприятиме використання досвіду нестандартних форм зайнятості, набутого у карантинний період. Запобігання формуванню нових структурних диспропорцій потребує удосконалення організації та динамічного розвитку професійної освіти. Важливу роль у створенні умов для зайнятості відіграють місцеві громади, розширення функцій яких посилює місткість місцевих ринків праці, дає можливість ефективніше планувати професійну підготовку працівників.

Цілеспрямована реалізація політики одужання має передбачати відновлення функціональності основних економічних механізмів грошово-кредитної та бюджетної політики з метою досягти їх дієвості у реалізації заходів щодо стимулювання економічного зростання та регулювання структурних зрушень. Це потребуватиме вдосконалення інституційного забезпечення цих політик, а також налагодження координації з метою ослабити інституційні ризики для макроекономічної стабільності.

Створення умов для повнішої реалізації потенціалу розвитку регіонів на основі консолідації ресурсів регіонів навколо реалізації цілей структурної модернізації та прискорення економічного зростання, «розумної» спеціалізації кожної території для підвищення її економічної та фінансової спроможності, синергії міжрегіональної співпраці є одним із ключових напрямів побудови альтернативних рушіїв економічного розвитку в умовах глобальної економічної депресії. Державна політика регіонального розвитку, а також регіональні стратегії розвитку мають враховувати необхідність формування умов для протиепідемічної стійкості й пропонувати реальні всеохоплюючі заходи щодо мінімізації ризиків. Місцевий, регіональний і національний рівні можуть і повинні стати стратегічними партнерами у прагненні діяти швидко в подоланні епідемічних ризиків і сприяти соціально-економічному відновленню в регіонах. Важливо невідкладно визначити роль публічної влади на рівні регіону, району та громади, засоби інтеграції та координації між різними рівнями та закріпити їх на законодавчому рівні, що стане логічним підсумком реформи децентралізації.

Для забезпечення протиепідемічної стійкості суспільства необхідно здійснити реальну медичну реформу з ефективним і вчасним реагуванням на сучасні виклики. При цьому до настання ймовірної осінньої другої хвилі захворюваності загальний дискурс політики має бути перенесено на розбудову вітчизняної системи захисту громадського здоров’я, стратегічною метою якої є зміцнення здоров’я і попередження захворюваності. Зниження ризиків для здоров’я має відбуватися через відповідне облаштування просторів життя та процедур економічної діяльності, поліпшення екологічної ситуації, широке освоєння сучасних інструментів, управлінських і технологічних рішень, запровадження дієвого санітарно-епідемічного контролю. Значною мірою вага практичного виконання цього завдання лежить на громадах, що потребуватиме зміцнення їх організаційної спроможності.

Зазначений системний характер коронакризи спонукає до системної політики одужання, яка дасть змогу досягти солідарної відповіді на спільні для всіх виклики коронакризи ключових соціальних груп — влади, бізнесу, громадян та організацій громадянського суспільства.

Усі статті Ярослава Жаліло читайте тут.