Голова Брусилова Володимир Габенець: «Наша маленька громада за останні десятиліття вже вдруге переживає хвилю переселенців»

Громада на Житомирщині заздалегідь, до повномасштабного вторгнення, створила Центри координації дій у старостатах і забезпечила їх усім необхідним для прийому переселенців. Людей розміщували в школах та садках. Багато місцевих прийняли у свої домівки внутрішньо переміщених осіб. У деяких приватних домівках одночасно жило по 20 людей.

Загалом із 24 лютого у громаді офіційно зареєструвалося майже вісім тисяч переселенців. Харчова криза тривала недовго, логістичні маршрути швидко змінили і забезпечили всім необхідним як місцеве населення, так і ВПО.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Допомога ВПО: чи можна отримати цей статус за відсутності «прописки»

Виплати для ВПО: чи подовжуються перевірки місця проживання переселенців

Одну зі шкіл переобладнано на постійне місце компактного проживання переселенців, де може одночасно перебувати до 30 людей. На це було виділено близько пів мільйона гривень із місцевого бюджету. Брусилів і зараз готовий приймати людей з лінії фронту.

На прикладі цієї невеликої громади неважко зрозуміти, як може працювати механізм розселення та соціалізації переселенців і як місцеве самоврядування вирішує проблеми ВПО по суті без залучення центральної влади.

Про це, і не тільки Рух ЧЕСНО в рамках спецпроєкту з «Дзеркалом тижня» говорив із головою Брусилівської громади Володимиром Габенцем.

Про роботу місцевої влади на початку вторгнення

— Пане Володимире, з якими викликами ви зіштовхнулися в перші місяці війни?

— Ми вже 24 лютого провели навчання по Центрах координації дій. Ці 11 Центрів створили до наступу на базі шкіл у старостатах. Керівником є староста, а заступником — директор школи, за центрами закріплені медики, автобуси для переміщення. Коли постала вказівка, що треба створити «пункти Незламності», то в нас вони були вже давно.

Найбільшим викликом стало те, що ввечері першого дня в нас вишикувалася черга з півтори тисячі людей, охочих до лав тероборони. Я розумів, треба зібратися і бути лідером, щоб люди відчували, що є координація, і не панікували. Створили штаб ТрО, блокпости, визначили об’єкти, які потрібно охороняти, і розділилися на групи. Тобто з першого дня ми повноцінно працювали. Там уже були харчі та генератори.

Розподілили функції серед керівного складу і одна із заступниць стала відповідальною за роботу з внутрішньо переміщеними особами. Це дало нам можливість злагодженої роботи без дублювання одне одного. Головне — це довіра, мені не потрібно було контролювати постійно і заглиблюватись у питання переселенців.

— Які у вас були першочергові завдання? Чи були вказівки від центральної влади?

— Ми самі собі ставили завдання до виконання. Не було на початку ніяких вказівок. Наша лікарня в перші тижні прийняла понад 150 поранених бійців, головний лікар звітував мені по кількості і по тому, як узагалі йдуть справи, а я інформував про це СБУ. Вони стали приїздити й цікавитися.

Наші місцеві хлопці також служать. Одного дня привезли мені сумку вбитого російського офіцера. Викликав СБУ, там була карта наступу і блокнот, де було написано «+ Фастів, + Біла Церква, + 5 днів Київ». Тоді настало розуміння, що стратегічний напрямок — це Макарів, Бишів, Фастів. Вони хотіли захопити опорні міста. Захопивши Білу Церкву, сподівалися в Київ зайти з півдня. Тоді мене це трохи заспокоїло: малоймовірно, що будуть іти через Брусилів.

— Місцевих багато у лавах ЗСУ?

— Приблизно 600 осіб пішло. Щодо ВПО — таких даних ми не маємо, бо вони нам не підпорядковані.

— Як було організовано гуманітарну допомогу? Чого не вистачало найбільше?

— У перші дні в людей була паніка і страх голоду. Хліба було мало, розкуповували за лічені години. Логістика була порушена, і заводи працювали не на повну потужність, а потім ми привезли багато борошна, мішками люди брали і вже трохи заспокоїлися. Полиці «Фори» за кілька днів спорожніли, але в маленьких місцевих магазинчиках необхідні продукти можна було купити.

Підприємці стали відновлювати поставки і налагоджувати нові партнерства, щоб забезпечити місцевих, та ще й переселенців, харчами. Бо на піку в нас було майже вісім тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це лише ті, кого ми встигли облікувати, а про скількох ми не знаємо, бо спочатку всі сиділи по домівках, багато поїхало далі.

— Чи є депутатська більшість у раді?

— У нас одна команда, а рішення приймаються одноголосно. Є кредит довіри до колег, тому якщо комісія проєкт рішення приймає, то і сесію пройде. Депутати хоч і обиралися від партій, але вони не політизовані. Разом заяви спільні подаємо. Ось, наприклад, по відрядженнях за кордон: ми звернулися до Кабміну, щоб переглянули. Ми ж не вирішуємо в сільській громаді питання всесвітнього масштабу або оборонні.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Військовий облік: чи потрібно ВПО ставати на нього після зміни місця проживання

Виплати для ВПО: через який час після подачі заяви нарахують допомогу на проживання

Життя громади в перші місяці війни

— Скільки ВПО проживало в громаді з 24 лютого 2022 року, і скільки зараз зареєстровано офіційно?

— Ще до того, як на державному рівні ввели єдину реєстрацію ВПО, ми стали обліковувати їх самі. В Будинку культури сидів черговий, який у журнал записував дані людей, скільки приїхало, де живуть. Це ми робили для того, щоб розуміти потреби у продуктах, навантаження на інфраструктуру і по розселенні. Є такі домогосподарства, де проживало до 20 переселенців одночасно.

Багато людей з дітьми після побаченого з новин про зруйноване житло поїхали далі, бо вертатися їм було вже нікуди. Наразі в громаді постійно проживає близько двох з половиною тисяч.

— Звідки найбільше переміщених?

— Найбільше було з Київщини, в перші дні були з Ірпеня, Бучі, Бородянки. І досі їдуть також зі Сходу та Півдня. Переважно для них Брусилів не є першим місцем після евакуації, вони нас обирають уже для тривалого проживання.

Спочатку до нас не привозили цілеспрямовано автобусами людей з міст, які були евакуйовані, вони проїздили транзитом. Зупинялися на нічліг або щоб поїсти гарячого у «Сімейному центрі» і їхали далі. Це була на той час єдина дорога.

— Де ви їх розселяли? Як шукали житло?

— Готелів або гуртожитків у нас немає. У школах були місця компактного поселення, але найбільше, як і тепер, жили у знайомих, родичів. Велику роль зіграли старости, дзвонили до власників порожніх будинків, питали, чи можна відчинити хату. Місцеві й самі приходили і говорили, що є вільна кімната або дім, якщо треба, заселяйте. І ми їм дуже вдячні за відкритість і допомогу.

Ми відремонтували садочок під такий центр, передали його в підпорядкування комунальній установі Центр надання соцпослуг. Там облаштували кімнати для проживання, і є загального користування — кухня, душові, кімната відпочинку. Туди ми селимо людей, яким ми не можемо знайти повноцінного житла. На облаштування загалом виділили пів мільйона з бюджету на ремонт, меблі та побутову техніку.

Окремо співпрацюємо з релігійними громадами, де створено «Сімейний центр». Там у них шість кімнат, він був збудований для занять із дітьми, тому там багато туалетних кімнат, душових, їдальня велика. До вторгнення там годували малозабезпечених людей. Є їхній проєкт, де діти не тільки ВПО приходять після школи, і їм допомагають зробити уроки, їх харчують, логопед займався з ким потрібно.

Реєстація на новому місці

— Звідки ви дізнаєтеся, що до вас везуть людей?

— Ми співпрацюємо з ГО Save Ukraine, вона постійно вивозить евакуаційними автобусами людей і шукає, де їх розмістити. Даємо інформацію про свої можливості ще в районне управління праці.

— Як ставляться місцеві мешканці до ВПО? Чи бували конфлікти?

— Історично так склалося, що коли в 1990-х прийняли рішення будувати житло для відселенців із Чорнобильської зони, то досить велика частка їх будувалися і оселилися в нас, на той момент — у Брусилівському районі. Наша громада за останні кілька десятиліть проходить це вдруге. Переселенці у нас з’явилися не в лютому 2022 року, а за десятки років. Навіть коли стався вибух ядерного реактора на Фукусімі, то до нас приїздили японці запозичувати досвід, як соціалізуються переселенці з місцевим населенням.

— Як дізнаєтеся про потреби ВПО?

— Ми робили опитування по декількох напрямах: потреби і чи мають намір залишатися в громаді або їхати далі. Найгострішим питанням залишаються працевлаштування, поліпшення умов проживання.

Зараз працюємо над створенням Ради ВПО, щоб люди могли представляти свої інтереси нарівні з місцевими. Влітку ми відкрили бібліотечний табір для дітей, він і для місцевих також, але ВПО більше було. Для дорослих у нас також був невеличкий проєкт, запрошували різних спікерів, психологи приходили, представники адміністрації розповідали про права та тонкощі законодавства.

Кімнати для проживання обладнані в дитячому садку

Є частина людей, яким більше нікуди повернутися, їх небагато, але в них не тільки ситуація, а й настрої інші. Ця категорія гарантовано отримує щомісячно матеріальну допомогу, відновлюємо документи, кому це потрібно, та намагаємося працевлаштувати. Наприклад, у цьому місці компактного поселення для ВПО живе жінка, яка працює там же прибиральницею. Тобто є можливість і працювати там, жити безкоштовно, за компослуги також не платять, продуктові набори також іноді їм привозять.

Спільно з Центром зайнятості реалізовуємо грантову програму на підставі досліджень щодо працевлаштування. Ми запитували, хто вони за освітою і чим хотіли б займатися. Хто написав, що хоче займатися бізнесом і залишитися тут. Тому їх будуть навчати і за результатами успішності надавати мікрогранти для стартапів від 150 тисяч гривень. Ще Центр зайнятості пропонує ваучери до 30 тисяч гривень на навчання, перекваліфікації.

Ми знаємо, які до нас приїхали фахівці, у відділ освіти взяли жінку із Запоріжжя, у ДЮСШ тренером працює також переселенець, ще один очолив садочок, є лікар із Бахмута. Ми бачимо фахових людей і одразу залучаємо в роботу.

— Де берете гуманітарну допомогу?

— У перші дні ми писали, кому тільки могли, і об’єднували максимум людей. Найближче коло — це, звісно ж, рідні та знайомі, потім — неурядові організації, шукали волонтерські центри з проханням допомоги.

Ми за все звітуємо відкрито. Модель випрацьовувалася, як краще допомогу видавати. Ми її сортували, ділили, розкладали. Спочатку це було в кількох місцях і розділено по секторах — медикаменти окремо, взуття окремо, одяг, продукти.

Але ж люди різні. Хтось пішов і в усіх точках зібрав, хто скромніший — той міг і не встигнути. Вирішили відстежувати. Нам створили програму, яка може фіксувати, де й коли людина взяла яку допомогу, щоб не зловживали і щоб покрити всіх.

Переобладнаний дитячий садочок

Аналізуємо ще й скарги, і трохи їх надходить, але то переважно від тих, хто найбільше «ходив по колу». Пишуть, що їм дуже необхідна допомога і дайте ще. Вони і в район не лінуються їздити, і в область також. Тому вся гуманітарна допомога зараз видається відповідно до централізованих списків.

У нас борошна залишилося ще багато, то ми також допомагаємо трохи, на Херсонщину і на Харківщину відвезли бусами.

— Чи маєте центр психологічної підтримки для ВПО?

— Зараз ми на стадії формування проєкту. В нас у Центрі надання соціальних послуг працюють соціальні служби, і там є психолог. Щодо юридичних консультацій, то ми над цим працюємо.

З Радою Європи реалізуємо проєкт стосовно ВПО — їхньої участі у прийнятті рішень громади, як ми будемо їх залучати. Цього нас будуть навчати, а ми вже потім — застосовувати отриманні знання.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

В Україні створено безкоштовний навчальний курс для переселенців

Допомога переселенцям: що змінилося з 1 квітня

Зміна місця реєстрації переселенців у «Дії»: куди звертатися для продовження виплат

Як працює господарство

— Чи є підприємства, які перевезли свій бізнес до Брусилова?

— Ми стукали в ці двері, але поки що ні. Європою визнано лише шість безпечних регіонів України на Заході, і підприємці мотивовані перевозити свій бізнес туди. З цим досить складно.

Голова Брусилівської громади Володимир Габенець

У нас є багато землі під сільське господарство, ми могли б запропонувати свої території для подальшого розвитку.

— Чи є дефіцит місць у школах та садочках для дітей ВПО?

— У школу офлайн 1 вересня в нас пішло 55 дітей переселенців. Там облаштовані бомбосховища, але хтось навчається дистанційно. Дітей на території зареєстровано близько двохсот.

— Як інтегруються переселенці в життя громади?

— По-різному. Ми будемо ще довго вчитися, бо люди різні. Є люди зі стресом, є з травмами. Багато їх хочуть повернутися, але їм немає куди. Маємо ідею, щоб у таких невеличких громадах, як наша, де є вже готова інфраструктура, з допомогою держави будували нове житло для таких людей. Це було б легше, ніж відбудовувати ті міста, які повністю знищені та ще й досі в тимчасовій окупації. Тут уже готові всі комунікації, газифікація, це б зменшило фінансовий тиск на бюджет усієї країни.

Рішенням сесії ми виділили гектар під такі потреби, наша інфраструктура витримає додаткове навантаження, вона вже витримала в перші місяці вторгнення. Але залишається проблема з працевлаштуванням.