Розбираючи статтю Путіна: Про банкрутство і страхи імперії

На сайті Кремля за підписом «В.Путін» оприлюднено статтю про «історичну єдність» росіян та українців. Найкращою оцінкою змісту цієї публікації є реакція українського суспільства. А саме — подив.

Навряд чи помилюся, коли припущу, що текст підготовлено колективом авторів, які запропонували набір позиційних тез. Тим більший подив. Адже від лідера держави-агресора після багатьох анонсів очікували якогось маніфесту, якоїсь масштабної візії. А побачили реферат із методички радянського лектора-агітатора, в якому перелічені найпоширеніші міфи, штампи, вигадки й маніпуляції про Україну та її історію. Тисячі разів спростовані.

Хоча текст було перекладено українською мовою, існування якої частина російського політикуму взагалі не визнає, скидається, що головна аудиторія цього твору — не в Україні.

На що варто звернути увагу нам та читачам із інших країн?

На мій погляд, цей текст є зізнанням у банкрутстві Росії як імперського утворення. А також демонстрацією страхів Москви, які вона намагається спроєктувати на Україну.

Якщо взяти з історії будь-яку імперію, впевнену у власних силах, ми завжди побачимо набір переваг, які дозволяють поширювати вплив, укладати союзи, включати й утримувати в орбіті нові суб’єкти.

Ідеться і про військову потугу, і про м’яку силу: технологічні новації, передову соціальну організацію, проривні економічні моделі, а також певний комплекс ідей, який допомагає складовим різної природи триматися прикупі.

Проте автори з Кремля не пропонують українцям нічого, крім залякувань. І це найголовніша вразливість Москви.

Адже в Москви дуже обмежена пропозиція не тільки назовні. Континентальна імперія утримує контроль над десятками народів, у тому числі — багатомільйонними, переважно завдяки апаратові насильства. Якби йшлося про мінімальні політичні свободи чи бодай справедливу економічну співпрацю, то багато національних суб’єктів Російської Федерації робили б вибір не на користь «федерального центру».

Так само в Москви немає привабливої візії майбутнього. Згортаючи громадянські свободи, Кремль не зміг забезпечити добробут і безпеку людям. За даними російських соціологів, серед найбільших страхів росіян зараз — страх репресій із боку влади.

Пропагований із Москви концепт «русского мира» перетворився на синонім руїни. Підтвердження ми бачимо в Південній Осетії та Абхазії, Придністров’ї, в Нагірному Карабаху (звільнену частину якого зараз активно відновлюють), в окупованих районах Донецької та Луганської областей. І навіть в окупованому Криму, який планувався окупантами як вітрина, а став чи не найбільш дотаційним регіоном РФ.

Саме тому в Росії така неадекватна реакція на український закон «Про корінні народи». Адже в самій Росії в багатьох виникне питання — а що з нашими правами?

Нині цементуючим елементом імперії намагаються зробити набір «скрєп» — російська мова, православ’я, єдина російська нація, «сильний центр» при владі. Але без упокореної України новий імперський проєкт неможливий.

Поясню на прикладі.

У центрі Києва розміщена велична пам’ятка сакральної архітектури початку XI ст., яка входить до переліку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, — собор Софія Київська. Оздоблення собору — це сотні квадратних метрів унікальних мозаїк і фресок. На одній із фресок зображено княжу родину. Вчені лише сперечаються, котрий саме князь перед нами — Володимир Великий, під час правління якого відбулося хрещення Русі, чи його син — Ярослав Мудрий, за часів якого було завершено будівництво храму й намальовано фрески.

depositphotos/efesenko

Так чи інакше, але сьогодні кожен українець у столиці своєї держави може зайти в храм, якому тисяча років, побачити князя, який правив із цього самого міста державою, в рази більшою за імперію Карла Великого, і, можливо, ходив цією підлогою.

Кожен, хто знає українську мову, може розібрати написи-графіті, які впродовж тисячі років залишали на стінах собору наші предки. Це було не дуже чемно стосовно храму, але тепер слугує найкращим доказом нерозривного зв’язку довжиною у тисячоліття.

У Росії немає нічого подібного. Символ безперервної мовної традиції, величної історії, світської влади і православної віри міститься в Києві.

Не контролюючи цього міста-символу, Росія втрачає свій історичний міф. Доводиться починати історію або з варязьких найманців, або з лісів та боліт.

Згадувати, що саму Москву правнук Ярослава Мудрого заснував через приблизно 125 років після будівництва Софії Київської. І що донька Ярослава — княжна Анна — стала королевою Франції за 100 років до заснування Москви нащадками з її роду.

Згадувати про васальну залежність від ханів Золотої Орди впродовж двохсот сорока років. І приховувати, що на момент, коли Москва тільки почала жити без ханів, майже 80 українських міст уже жили за Магдебурзьким правом. Загалом таких міст було сотні, і побутувало це право на нашій землі понад 500 років.

Тому, коли президент Росії назвав Ярослава Мудрого «нашим князем», а його доньку Анну — «русской», в Україні посміхалися навіть школярі.

Ще дивнішими є спроби представити українську православну церкву похідною від московської. Адже московська «церква-мати» на кілька століть молодша від української «церкви-доньки». І той-таки Софійський собор більш ніж наочний доказ цього.

Загалом, в історичній науці держава IX–XIII ст., нащадком якої є Україна і прагне вважатися Росія, називається «Київська Русь». І росіян це багато років абсолютно влаштовувало. Бо в найдавніших літописах Київ так і називають — «мати міст руських». Аж раптом кілька років тому вони почали скрізь, де тільки можливо, виправляти назву «Київська» на «Давня».

Київська Русь без згадки Києва, а на мапі — тільки Москва. Це квінтесенція того, як у Кремлі уявляють «дружбу і братерство» — тотальним поглинанням. І це наочно видно зі статті, про яку йдеться.

У Кремлі за першої-ліпшої нагоди стверджують, що українці, білоруси та росіяни — це «один народ», який має спільне коріння. Наші народи справді мають багато зав’язків. Це справедливо, коли йдеться про людей, родини й роди, але — не про держави. Особливо такі як Російська Федерація, що складається з десятків суб’єктів, чимало котрих є НЕслов’янськими і НЕхристиянськими.

Ідею «споконвічного братерства» українців із башкирами, чувашами, бурятами, якутами, удмуртами, десятками інших достойних народів Сибіру, Уралу, Поволжя, Північного Кавказу буде важко пояснити і нам, і їм. Добросусідство — так, життя поряд упродовж століть, згадуючи «Зелений», «Жовтий», «Малиновий», «Сірий клин» тощо, — так, але «один народ»? Тож ідеться про підміну понять.

Кремлівські історики називають українську державу «ворожою» «анти-Росією». Бо навіть ще далека від досконалості демократія, яка утверджується в Україні, знищує чергову «скрєпу».

Українці влаштовують Росію лише як БЕЗмовна і БЕЗдержавна нація, підпорядкована московському духовному центру і розчинена в московському політичному проєкті. Так уже було. І коштувало українцям мільйони життів. Тому ми зробимо все, щоб подібне не повторилося.

Загалом, ідеться про класичний сюжет — первородство і сочевична юшка. Кремль активно будує «юшкопроводи» до Європи чи до кишень конкретних європейських діячів. Але, щоб відчувати себе властителями доль у глобальному масштабі, вони прагнуть захопити історичне й геополітичне первородство.

Кремлівським очільникам набагато логічніше було б проголосити себе нащадками Золотої Орди. Адже і паралелей набагато більше, і обґрунтувати легше. Подивіться хоча б на герб...

Пикабу

Дивно все це обговорювати у ХХІ ст., коли приватні компанії запускають людей у космос. Але зовсім недавно — в історичному вимірі — в Європі вже мали одного схожого діяча, якого спочатку намагатися умиротворити, а потім заледве здолали ціною колосальних жертв.

Historia est magistra vitae. Згадуючи цей крилатий вислів, тим, хто ухвалює рішення на Заході, варто пам’ятати, що історія не тільки вчить, а й повторюється.

Лідер держави — постійного члена Ради Безпеки ООН — публічно проголошує кордони умовністю й історичним непорозумінням. Росія вже знехтувала своїми зобов’язаннями за Будапештським меморандумом. Спроби «вести діалог» чи будувати «взаємозалежність» у Москві сприймають як слабкість. Це взаємозалежність хижака і жертви.

Погляньте на карту. На наших очах закінчується аншлюс Білорусі. Три країни оточено. Частину України окуповано. Що ще має трапитися?

Президент Литви Ґітанас Науседа влучно зауважив, що нинішня Росія — це минуле, яке намагається нас наздогнати. Литву за волелюбну позицію «наздоганяють» просто зараз спровокованим потоком нелегальних мігрантів. Хоча це країна ЄС і НАТО!

Реакцією на гібридний тиск Росії має бути жорстка консолідована позиція цивілізованого світу. Підтримка кожної країни Європи, що стає об’єктом агресії. Україна зараз на передньому краю цієї агресії.

Підтримка модернізації «мінських угод». Підтримка «Кримської платформи». Посилення санкційного тиску на агресора. Чіткі сигнали щодо євроатлантичної інтеграції України. Військова допомога. Посилення нашої стійкості через сприяння економічному розвиткові. Це — обов’язковий мінімум, щоб захистити Європу.

Наш обов’язок — реформи. Які Україна робитиме не задля когось, а задля себе, адже це — в наших інтересах. Просто з підтримкою ми діятимемо швидше.

І тоді український президент напише статтю про підтримку росіян на шляху до демократичних перетворень. І вони повірять.

І нам повірять народи Росії. Бо знають нашу долю, а ми — знаємо їхню.

Треба просто пройти цей шлях.