У житті дуже багато що походить із сім'ї. З неї росте відчуття безпеки, здатність довіряти людям, спокій у контакті з ними, і найголовніше - без них. Сьогодні проблема співзалежних, або, інакше, - симбіотичних стосунків - головна причина депресій, труднощів у побудові відносин і навіть панічних атак.
Проявляється симбіоз у стосунках тим, що їх учасники не почуваються повноцінними особистостями поза взаємостосунками, але й у стосунках не можуть відчути комфорту, оскільки більше зосереджені на "заповненні" власної особистості, ніж одне на одному. І обоє в цьому не винні, а отже виплутатися самостійно не можуть. Ось і тривають "гойдалки" - з тривалими проникливими розмовами, розлуками та поверненнями. Що ж робити з цією валізою без ручки?
Щоб зрозуміти, чи є вихід зі співзалежних стосунків, потрібно розібратися, як формуються особистості, схильні до симбіозу.
У здоровій сімейній системі є безумовна любов до дитини. Вона сильна й абсолютна, але не передбачає вічного контролю, злиття і тривоги. Вона передбачає насамперед налаштованість. Налаштованість - це хороший контакт із собою у процесі контакту з дитиною. Налаштовані батьки уважно спостерігають за дитиною, відгукуються на її реакції й дають малюкові можливість учитися. У найпоширенішому варіанті, батьки так завантажені недосконалою реальністю та проблемами, що приймають рішення виходячи з власних тривог і страхів, книжок та порад інших людей. Як наслідок - у процесі виховання залишається мало дитини і багато батьківської тривоги. Діти схильні до егоцентризму (і це норма), тому, незалежно від того, переживаєте ви через роботу чи за безпеку вашої дитини, - вона пояснить це собі як свою вину.
Є періоди в житті дитини й мами, коли такий тісний зв'язок нормальний. Приміром, немовлячий. Тривалий час мати й дитина були, буквально, одним цілим. Що зумовлено загальним гормональним тлом, режимом сну й неспання, харчування… Дитина народилася - і цей зв'язок обірвався.
Це перша сепарація - тілесна. Сепарація відбувається, але в матері залишається цілком природна потреба прикрити дитину від усього світу. Її головна функція - дати дитині можливість навчитися елементарних речей: кричати або плакати, коли голодна чи хоче відчути тепло маминої шкіри, справляти природні потреби й переживати базові емоції від задоволення чи незадоволення своїх потреб. Інакше кажучи - бути, існувати. Якщо мати потурає тривозі й не дає дитині виконати завдання першої сепарації - дитина не може сепаруватися далі і змушена залишатися пов'язаною з материнською тривогою.
Якщо мати переживає цю найпершу стадію відділення, дитина добре відчуває своє тіло і вміє ним керувати відповідно до віку - може подати сигнал, що чогось потребує, і пережити тимчасову відсутність батьків поруч (важливо - тимчасову!). Якщо ж мати намагається вгадати потреби малюка й годує його не тоді, коли він голодний, а тоді, коли її тривога з приводу того, що він голодний, стає нестерпною, - він не може розпізнати своїх потреб і не має необхідності шукати способу задовольнити їх.
Важливу роль у сепарації на цій стадії відіграє присутність альтернативного об'єкта прив'язаності - батька чи бабусі, наприклад. Тоді світ дитини не зводиться до мами, і вона вчиться подавати сигнали не тільки мамі, а й іншим людям.
Друга стадія відділення - у три роки. В цьому віці в дитини виникає відчуття всемогутності, й вона починає досліджувати світ самостійно. Головне завдання цього етапу - навчитися багато що робити самій. У батьків рівень тривоги підвищується, - дитина стає рухливою, і її дедалі складніше втримувати в безпечній зоні. Мама й тато мають упоратися з цією тривогою і обмежити пізнавальний інтерес дитини її безпекою. Завдання цієї стадії сепарації в тому, щоб виробити чіткіше самовідчуття не тільки фізичне, а й емоційне (мамині емоції - не мої емоції), а також формувати базове відчуття відповідальності, можливе тільки при самостійній діяльності.
У віці трьох років дитина вчиться базової самостійності, вчиться контактувати з реальністю й усвідомлювати час, простір та інших людей. Якщо батьки розуміють важливість цієї стадії, вони впорюються зі своєю тривогою й дозволяють малюкові здорову самостійність (умитися, попоїсти, зав'язати шнурки), - дитина може почуватися безпечно, роблячи перші кроки в нових видах діяльності. У майбутньому - це доросла людина, котра може приймати рішення та бути ефективною без іншої людини. Якщо ж батьківська тривога перемогла, то, ставши дорослою, така людина зможе працювати і щось робити тільки у відносинах з іншим.
Власне, ці два етапи сепарації і формують схильність до симбіозу. Що ми отримуємо на виході? Нездатність бути без іншої людини (не відбулася перша сепарація) або щось робити (друга). І проявляється це низкою ознак: наявністю будь-якого виду залежності, нездатністю розрізнити свої й чужі почуття, постійним відчуттям вини, потребою робити всіх щасливими й нестерпністю чужого невдоволення, труднощами з особистими межами, життям "жертви", нездатністю мати довірливі і близькі стосунки, неможливістю почуватися комфортно поза відносинами, неможливістю приймати самостійні рішення, нездатністю подбати про себе, ідеалізацією й неминучим розчаруванням, низькою самооцінкою, чорно-білим мисленням, виправданням несправедливості щодо себе.
Симбіотичні відносини тримаються на почуттях. Найсильніше з них - страх. Потім - вина. Але це лише верхівка айсберга. Коли я працюю з симбіозом у стосунках, починаю саме з них. Дорослі діти говорять про постійне відчуття вини за невідповідність батьківським очікуванням і страх їх втратити. І це справді важливе відчуття, - воно допомагає впоратися зі страхом самотності, який тягнеться все життя. У процесі роботи клієнт нерідко доходить висновку, що звик відчувати не свої страх і тривогу, а батьківські, й тому сьогодні не може розрізнити свої й чужі почуття. Він живе з постійною фантазією про причини відсутності радості в інших людях і, як дитина, пояснює це своїми промахами. І винуватить себе. Якщо копнути глибше - там може виявитися і образа за неможливість спробувати зробити щось самому, біль від невтоленої потреби (наприклад, голоду в немовлячому віці) чи гнів за те, що не дали завершити самому важливу дитячу справу.
Дивлячись очима дорослої людини, ви можете сказати, що це дурниця або що батьки були зайняті. Але повірте, якби ви могли сказати щось у 5 місяців, коли кричали від голоду, а отримали воду, ви б міркували інакше. Бо коли в нас є потреба - це найважливіше в житті. І неможливість задовольнити її - катастрофа. Дитина трьох-п'яти років може впоратися з цим легше, адже в неї є слова, щоб описати свій дискомфорт і поставити запитання. У немовляти ж - тільки крик і плач. І вони не говорять про розуміння або вину. Вони говорять про біль або злість. І це не менш важливі відчуття, ніж вина або сором. Проробка цих відчуттів дозволяє від них звільнитися і зняти напругу в так званих "місцях сепарації" - куточках підсвідомості, де лежать наслідки нашого минулого досвіду. Так ви вчитеся відділяти свої справжні почуття від чужих і фантазії про потреби інших людей - від реальності.
Далі, аби відсутність попередніх стратегій життя (неможливість радувати інших людей та самобичування за те, що вони не всміхаються) не була сущим катуванням, доведеться формувати стратегії нові. Що відбувається шляхом усвідомлення своїх потреб та аналізом способів їх задоволення. У цьому процесі "нарощується" усвідомлення себе фізично й психологічно (виконуються завдання сепарації).
Перебування у співзалежних стосунках зазвичай супроводжується відчуттям власної меншовартості поза стосунками з іншою людиною. Інший потрібен як доповнення, що відчувається фізично. У процесі збільшення кількості себе в собі інший стає приємним доповненням, але не наркотиком, не повітрям, без якого неможливо. Саме такий вигляд мають здорові відносини - прив'язаність і цінність без залежності. А це можливо лише тоді, коли ви є собою на 100%.