Ложечку за тата, ложечку за маму

Явище, як виявилося, настільки поширене, що деякими фразами ми можемо "вмикати" невротичну реакцію цілого колективу малознайомих людей.

"Жуй, жуй, ковтай!", "ще одну ложечку за бабусю", "це остання ложка, у ній уся сила", "їж із хлібом!", "апетит з їдою прибуває"… І боронь Боже вам переконувати вашу бабусю, що її годування, яке доводить вас до кольок у правому боці й неможливости дихати, є насильствам. Будете відлучені від сімейного столу, поки не приповзете голодний із каяттям і проситимете налити вам тарілку ненависного розсольнику. Швидше за все, бабуся досі свято вірить, що найбільше благо людства - бути ситим, а не якісь там електрика й пеніцилін. Так химерно проявилася, вочевидь невротична, травма цілого покоління людей, які пережили лихі роки нашої історії.

Боюся, у нас десь закодовано й записано на підкірку, що з їжею не можна розлучатися надовго, що вона завжди має бути в зоні доступу. Наші предки пережили Голодомор і війну, і я розумію, як страшно знову втратити контроль над тим, що є основою життя. Але аж надто гіпертрофовано переживаємо ми ці наслідки. Нам усім потрібна допомога в тому, щоб усвідомити це і додати в процес поглинання їжі культуру й естетику, як це вдалося, наприклад, французам або японцям. Але на свята ми звично заставляємо стіл безліччю наїдків, ніби це обов'язкове священне жертвоприношення. Ніби віддаємо данину міфічному Богові Їжі, щоб на столі завжди було що поїсти, та й "перед людьми щоб не соромно".

А от деяким представникам європейських країн, наприклад, не соромно приходити в гості зі своєю їжею й брати рівно стільки, скільки вони як гості можуть з'їсти. І ані на котлету більше. Так, це теж частина культури, де кожен сам вільний визначати, що й у якій кількості їстиме в гостях. І жодного насильства й нав'язаних харчових стандартів.

Що приховувати, я й сама - жертва такого насильства. І в моєму випадку я реально боялася, що цей недоїдений шматочок "бігатиме за мною", ну й, напевно, снитиметься ночами, благаючи його доїсти. Мої дитячі муки над тарілкою були забарвлені сірим кольором неймовірної туги з поглядом у вічність, де до запаху остогидлої їжі підмішувався солоний смак сліз і ставала грудка в горлі, яку я досі відчуваю, коли заходжу до шкільної їдальні.

"Не займай! це на Новий рік!", "так, давайте доїдайте, бо зіпсується", - ці суперечливі настанови стали символом того, що треба вміти терпіти, коли їсти дуже хочеться, і доїдати те, що вже треба викинути, тільки тому, що "харчі викидати - гріх". А скільки ще настанов вбито нам у голову з міркувань ощадливости й поваги до чужої праці! Наприклад: усе, що лежить на тарілці, неодмінно треба з'їсти, бо все це- результат чиєїсь невтомної праці. Безперечно, так і є, але чому так багато?

Наступна теза - їжу, яка псується, треба з'їсти першою або приготувати з неї іншу, складнішу страву - полум'яний привіт численним запіканкам, рагу, млинцям на скислому молоці! Сила-силенна рецептів, залишених ощадливими мамами.

Можете поставити експеримент зі старшими родичами, запропонувавши їм таку ситуацію: ви купили свіжий батон, а прийшовши додому, виявили, що ще залишився вчорашній. Який ви почнете їсти першим? У більшості випадків люди кажуть: учорашній. Тобто завтра вони теж їстимуть учорашній батон. І так завжди. Виросло ціле покоління людей, які завжди їдять учорашній батон. Треба вже щось із цим робити.

Ну й найжахливіше: те, що на тарілці найнесмачніше, треба з'їсти першим, а вже потім, коли наситився, можна заїдати смачним. Я колись настільки перейнялася цією ідеєю, що не відразу помітила, що все найсмачніше почало зникати з моєї тарілки раніше, ніж я доїм несмачне. Просто один мій уже неблизький родич вважав, що оскільки я цього не їм, то, виходить, не люблю, і "допомагав" доїсти залишки, забираючи з моєї тарілки найсолодші шматки. Тепер я завжди починаю зі смачного і з того, що вибрала сама.

А ще, за якимись дивними законами, саме несмачна їжа вважається найкориснішою. Приклад - той факт, що обросла міфами манна каша тривалий час була основою дитячого харчування. На жаль, у нашій культурі немає звички прислухатися до потреб дитини, та й до своїх власних, відключаючи будь-які захисні механізми й здатність до саморегулювання, часто піддаючи життя дитини, та й своє, небезпеці. Дорослі - ті й поготів навчилися "їсти про запас" тільки тому, що "завтра шкодуватимеш, що не з'їв". У результаті харчове насильство стало нормою настільки, що ми самі себе змушуємо поглинати продукти проти всіх правил і законів природи. І внутрішній агресор уже без будь-чиїх вказівок пхає в нас тонни несмачної й важко засвоюваної їжі.

Так, якщо запропонувати дитині чипси або салат, то вона в більшості випадків віддасть перевагу чипсам. Але не тому, що діти не чують наших повчань чи нерозумні, а тому що вони швидше наслідуватимуть приклад і авторитет батьків, які також віддадуть перевагу чипсам і колі. Нам усім так бракує традицій їсти і в родині, і в школі, і в кафе красиво, достатньо й із користю.

Результатом усіх цих маніпуляцій з нашою свідомістю стала безліч харчових розладів, з якими ми заполонили кабінети гастроентерологів, ендокринологів, гінекологів і психіятрів. Діти, опираючись нашому нав'язливому бажанню їх нагодувати, можуть впадати в крайнощі, намагаючись імпульсивно вберегтися від набору ваги. Або навпаки, дотримуючись назавжди заданої програми поглинання їжі, отримують різні ступені ожиріння, що призводить до серйозних порушень здоров'я.

Причиною такої поведінки дорослих часто є переконання, що в "хорошої мами" дитина сита й рум'яна, а отже - свій материнський обов'язок вона виконала. Другий плюсик мама або бабуся ставить собі за те, що вміє добре готувати, - адже дитя це їсть. Виходить, я ще й чудова господиня, вправна й найкраща у приготуванні борщів та котлет. Усе решта - вторинне.

Далі "вмикається" тривога: чи не занадто він худий, чи не хворий? Тобто дитина, яка жує хоч щось, різко знижує батьківську тривогу за її здоров'я. А може, без цього можна обійтися? Ба більше, якщо дитина справді хвора, то зниження апетиту під час хвороби - нормальна реакція, коли організм просто заощаджує сили, не витрачаючи їх на енерговитратне травлення.

Тому не лякайтеся, якщо дитина не хоче їсти. Зрозумійте, якщо вона сказала "не хочу", то, можливо, це справді "не хочу"! Культура споживання їжі завжди починається з поваги до потреб навіть маленької людини. У живій природі жодна тварина, крім людини, не змушує своїх дитинчат їсти насильно.

Часто харчове насильство зовсім не схоже на насильство, але однаково ним є. Адже вмовляти доїсти можна дуже ласкаво й турботливо, наводячи цілком переконливі аргументи. Це може подаватися під соусом турботи й гостинности, якщо ви в гостях. У таких випадках тиснуть на почуття провини: "бачиш, бабуся готувала, а ти…" Іноді залякують: "захворієш і помреш", "вітер віднесе". Дуже часто дорослі просто висміюють дитину: "станеш дистрофіком", "глистом у скафандрі". Відтак дитина перестає розуміти, яке ж тіло можна вважати нормальним, і починає непокоїтися з приводу своєї зовнішности.

Нам, дорослим, важливо спочатку самим навчитися говорити "ні" нав'язливим спробам нас нагодувати, і діти теж підтягнуться, копіюватимуть наш досвід відчуття межі. Іноді важливо й підтримати дитину, попередивши бабусю, тітоньку, виховательку, що вона сита і може "законно" відмовлятися їсти. Діти дуже цінують таку підтримку!

А загалом маємо привчити себе купувати й готувати в міру, щоб не викидати харчі, оберігаючи і себе від переїдання, і планету від екологічних катаклізмів. Я, наприклад, уже намагаюся не заходити в супермаркет голодною, що істотно знизило і мої фінансові витрати, і відсоток зіпсованих продуктів у холодильнику.

Зізнаюся: у мене не відразу вийшло не викидати харчі, особливо в умовах "ол інклюзив" у турецьких готелях. Але я змогла, і ви зможете. Дуже важливо всім нам, виховуючи в собі ощадність, навчитися не з'їдати все, що лежить на тарілці, а вибирати те, чого справді хочеться. Класти небагато, стільки, скільки можемо з'їсти, навчитися куштувати, насолоджуватися їжею. Не готувати виварками й тазиками, так щоб уже й зберігати було ніде й з'їсти за раз неможливо.

Право споживати смачну й здорову їжу мають усі, і вже ніхто не зможе забрати його в нас, дорослих і розумних людей, здатних відрізнити "хочу" від "не хочу" і "смачно" від "несмачно", і тим паче здатних за це заплатити грішми, а не здоров'ям своїх дітей.