Роботодавець всієї України?

З’їзд Федерації роботодавців України (ФРУ), що відбувся цього тижня, було організовано з усією характерною для подібних дійств помпезністю. Кілька сотень делегатів зібралися в Українському домі за участі цілого десанту високопоставлених чинів із Кабінету міністрів та адміністрації президента на чолі із самим прем’єром Миколою Азаровим. Супроводжувала захід і пряма трансляція на «Першому національному». Увесь цей антураж наочно демонструє величезне значення перфоменсу, принаймні для його головної діючої особи. Донедавна Дмитро Фірташ не втомлювався майже гіпнотично повторювати на публіці, що не збирається йти в політику, «вливатися в Партію регіонів».

Навряд чи власник Group DF змінив свою генеральну лінію, намірившись дати старт власній політичній кар’єрі. Найімовірніше, активно попозувати перед телекамерами він вирішив насамперед для того, щоб продемонструвати свій вплив як у країні, так і за кордоном. Дмитро Васильович у такий спосіб не лише сподівається легітимізувати себе в очах іноземних цільових аудиторій і перебити образ «РосУкрЕнерго», а й планує дати сигнал підприємцям по всій країні - мовляв, хочу стати захисником для всієї сім’ї українських роботодавців. А тому, колеги, ласкаво просимо, приєднуйтеся. Щоб потім вас примусово не приєднали?.. Чи запеленгує цей сигнал український бізнес і, що головне, чи повірить обіцянкам пана Фірташа - це відкрите запитання.

Для артикуляції такого прямолінійного посилу справді вистачило і ресурсів «Пер­шого національного». Залучати ж, наприклад, більш рейтинговий і майже рідний «Інтер» (бізнесмен, як відомо, мав опціон на придбання акцій телеканалу) необов’язково. До потрібних вух повідомлення і так неодмінно долетить.

Захід мав на меті насам­перед створити імідж Федерації роботодавців під керівництвом пана Фірташа як оптимального центру тяжіння для інших «роботодавчих» об’єднань у країні (до складу ФРУ в результаті увійшли кілька галузевих і регіональних структур). Окрім того, з’їзд мав у найкращих «демократичних» (і безальтернативних водночас) традиціях обрати головою ради федерації самого Дмитра Васильо­вича. З чим у підсумку делегати успішно впоралися.

Останнє, звичайно, було формальністю. Адже головний конструктор «РосУкрЕнерго» і так там верховодив (ФРУ, до слова, свого часу очолював брат Д.Фірташа за газовим духом - «енергетичний» міністр Юрій Бойко). Саме завдяки федерації у грудні 2010 року пан Фірташ став керівником об’єднання організацій роботодавців - Спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні (СПО). І, нарешті, співголовою президентської Націо­нальної тристоронньої соціально-економічної ради, до якої, крім роботодавців, входять також представники профспілок і органів виконавчої влади (до цього співголовою цієї структури від роботодавців був Микола Янковський, екс-спів­власник концерну «Стирол», що його недавно придбав Д.Фірташ).

До речі, мандати заступників-зброєносців Д.Фірташа одержали президент Кон­федерації роботодавців України (КРУ) Олег Шевчук (за су­місництвом - нардеп-бютівець); віце-президент цієї ж структури Олексій Мірош­ни­ченко; голова Всеукраїнської асоціації роботодавців В’яче­слав Биковець; колишній голова ради ФРУ Дмитро Олійник; президент групи УПЕК Анато­лій Гіршфельд; гендиректор компанії «СКФ Україна» Во­ло­димир Цибульський. А також довірена особа «газового барона» - Ганна Безлюдна, яка після звільнення з посади ген­продюсера телеканалу «Інтер» нині є директором із зовнішніх зв’язків і комунікацій Group DF і членом наглядової ради банку «Надра», що також належить Дмитру Васи­льовичу.

ФРУ відразу після обрання нового голови без особливих натяків заявила, що хоче стати єдиною керівною і спрямовуючою силою, об’єднавши всіх роботодавців України. Власне, без натяків було оголошено, що Дмитро Васильович хоче стати сильним, і для цього йому треба об’єднати нав­коло себе слабких. З’їзд, власне кажучи, саме з цією метою й проводився - об’єднати якомога більше організацій роботодавців країни під крилом ФРУ і КРУ, які перебувають під керівництвом Фірташа. Останні в результаті одержують, безумовно, контрольний пакет у СПО. А отже - мо­нопольне право представляти інтереси усіх роботодавців країни.

Далі - більше. Це монопольне право пропонується зробити безстроковим і безумовним. Цій меті служить уже поданий до парламенту законопроект (№8186 «Про організації роботодавців, їх об’єд­нання, права і гарантії їх діяльності», автори - Ярослав Сухий та Олег Шевчук). Слід зазначити, що вищезгаданий документ уже навіть вносився в парламентський зал (18 жовтня ц.р.). Однак поки що він отримав лише 13 голосів «за»...

Тим часом законопроект покликаний вибудувати єдину ієрархічну систему в русі віт­чизняних роботодавців, значно ускладнюючи тим об’єд­нан­ням, які не увійшли до ФРУ й КРУ, участь у діалозі з урядом і профспілками. Усім цим об’єд­нанням доведеться виконувати вкрай жорсткі норми нового законопроекту. У тому числі доводити свою репре­зента­тивність порівняно з цифрами, заявленими ФРУ і КРУ.

Як було задекларовано, ФРУ представляє майже 10 тисяч підприємств із загальною кількістю працівників близько 8 мільйонів. Принайм­ні таку цифру була озвучено на заході. Напередодні ж, правда, називався скромніший показник - 5 мільйонів чоловік... Така от дрібниця: три мільйони - туди, три мільйони - сюди.

Звичайно, було б дуже неправильно недооцінювати нинішню значущість нового голови Федерації роботодавців у вітчизняній економіці. Під його фактично монопольним менеджерським контролем уже перебуває практично вся хі­мічна галузь України. Доля чотирьох із шести основних вітчизняних хімкомбінатів («Рів­не­азот», горлівський «Сти­рол», сєверодонецький «Азот», черкаський «Азот»), які сьогодні виробляють близько 100% селітри, 80% карбаміду і 75% аміаку в країні, прямо або опосередковано вершиться холдингом Ostchem Group, який входить до Group DF. У цьому ж контексті не варто забувати і про самозаявлений контроль Дмитра Фір­таша над 75% вітчизняних обл­газів.

Однак кількість працівників у цих галузях ледь перевищує кілька сотень тисяч людей і вочевидь не дотягує до мільйонних показників, які декларувалися на з’їзді.

Зважаючи на подібні різ­ночитання, DT.UA спробувало одержати від ФРУ і КРУ більш точну офіційну інформацію про кількість підприємств і працівників, яких вони об’єднують. На момент виходу матеріалу друком відповідей на наші запити не отримали. Сподіваємося, що відповіді не змусять на себе довго чекати, адже проста логіка вимагає, що насамперед свою репрезентативність мають довести самі ФРУ і КРУ. Для цього їм слід публічно та аргументовано продемонструвати власні дані про кількість об’єднаних ними працівників. І тільки після цього можна буде запрова­джувати будь-які нормативи для нових організацій та об’єд­нань.

Поки не факт, що монополістичні прагнення пана Фір­таша на суспільному фронті зможуть мати аналогічний успіх. Насамперед тому, що наразі складно уявити, як Дмитро Васильович піде на конфлікт з діючою владою, обстоюючи інтереси автоперевізників або пекарів.

Та все ж таки звідки у такого прагматичного бізнесмена, як Фірташ, подібні амбіції на суспільному фронті, і чого він може цим домагатися? Мож­ливо, йдеться про прагнення підсилити себе та одержати визнання з боку суспільства? І заодно приватизувати право на вираження власного (але від імені всього вітчизняного бізнес-співтовариства, звичайно) бачення розвитку економіки decision-мейкерам, а точніше - мейкеру.

Адже по ходу пан Фірташ одержав величезний вплив і на вже згадувану вище Націо­нальну тристоронню соціально-економічну раду при главі держави. Ту саму, яка приймає рішення щодо зростання заробітних плат, ту саму, яка бере участь в управлінні фондами соціального страхування.

Підтвердження цього - нещодавнє звільнення з посади керівника Федерації проф­спілок України Василя Хари, котрий як співголова ради представляв «профспілкове» крило в цій організації. Як зазначав «відставник», в усуненні його з посади руками си­ловиків були зацікавлені олігархи, близькі до влади. У результаті ФПУ, як відомо, очолив Юрій Кулик, котрого екс-голова ФПУ характери­зував як «стриману людину», що «намагається не лізти в політику». У результаті як мінімум двоє з трьох співголів ради (від органів виконавчої влади цю посаду обіймає віце-прем’єр-міністр - міністр соціальної політики Сергій Тігіпко) прямо або опосередковано представляють інтереси однієї групи людей (якщо згадати, як часто з прізвищем Фірташа пов’язуються дві інші - Льовоч­кін і Хорошков­ський).

Сенс ламати списи навколо згаданої Тристоронньої ради полягає в тому, що ця структура має реальний вплив. Нагадаємо, що навесні нинішнього року вона отримала статус постійного органу при президенті країни. Згідно із За­коном «Про соціальний діалог в Україні» вона бере участь у визначенні державних соцстандартів і рівня оплати праці; основних економічних і соціальних показників проекту бюджету; в узгодженні проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань соціальної та економічної політики і трудових відносин, держпрограм економічного і соціального розвитку тощо.

Відповідно до чинної Ге­неральної угоди про регу­лювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки, влада, бізнес і профспілки домовилися забезпечити на зазначений пе­ріод середньорічне зростання середньомісячної реальної заробітної плати на рівні не нижче, ніж зростання реаль­ного ВВП. (Так, мінімум приросту середньої заробітної плати у 2010 році було встановлено на рівні не менш як на 17,8% від рівня 2009-го, у 2011-му - не нижче ніж на 15% від рівня 2010-го, у 2012 році - не нижче як на 16% від рівня 2011-го.)

З урахуванням цієї обставини наближення часу закінчення дії Генеральної угоди (31 грудня 2012 року) є критично важливим як для «великих», так і для «маленьких» українців. На кону - умови оплати праці десятків мільйонів працівників, умови їхньої праці і принципи соціального захисту, які будуть визначені в новій генеральній угоді.

Наскільки ефективно вдасть­ся в тому числі покірним профспілкам відстоювати інтереси «народних мас» -
дилема навіть не філософська. Критично важливо це і з погляду перспектив ухвалення Трудового кодексу. Розра­ховувати в такому разі на адекватне (цивілізоване) співвідношення прав і обов’язків працівників і роботодавців буде, знову ж таки, непросто.

Тож покликаний бути системним діалог ризикує виявитися монополізованим однією групою осіб, які прагнуть через Тристоронню раду нав’яза­ти Україні свої правила гри на багато років уперед, а також, чого не можна виключати, використовувати її для «віджиму» всього українського бізнесу. Насамперед у тих галузях, де пан Фірташ має свої інтереси.

За логікою речей, ці твердження можна екстраполювати і на представників тієї частини капіталу, які опиняються за бортом лобістського гуртка з «газових» інтересів. За таких умов реально існує ризик «суб’єктивного» підходу до різних галузей економіки, підприємств тощо.

Непривабливість такого ва­ріанта, зрештою, може від­чути і гарант, за симпатії яко­го йде боротьба. Якщо Вік­тор Ющенко добровільно казав, що «Балога - це я», то усвідомлення реальності «Фір­таш - це я?» може прийти до нинішнього глави держави тоді, коли щось міняти буде вже пізно. Рух думки в цьому напрямку, до речі, вже є. «Ми говоримо - Ленін, маємо на увазі - партія. І якщо ми
го­воримо - країна, уряд, ми маємо на увазі роботодавців», - заявив пан Фірташ на з’їзді ФРУ.

Думка експертів

Олександра Кужель:

- Рух роботодавців в Україні не розвинений. В усьому світі великий вплив мають торгово-промислові палати, навколо яких переважно і консолідуються підприємці. А у нас - це клуб для пенсіонерів.

Розвиток об’єднань роботодавців в Україні як лобістських структур був пов’язаний у тому числі і з прийняттям законодавства про фонди соціального страхування. Як відомо, разом із представниками влади і профспілок вони входять до керівних органів цих фондів. Для багатьох - це дуже ласий шматочок. Там нагромаджуються величезні ресурси, мільярди гривень. Ці соцфонди зазвичай функціонують з великим профіцитом (принаймні так було до кризи). У цьому контексті треба згадати про «справу Галицького». Не виключаю, що логічно було б розглянути питання притягнення до відповідальності інших учасників керівних органів. Вважаю, це не випадково, що активізація руху роботодавців збіглася з арештом керівника Держслужби зайнятості. Тим більше що, як відомо, цим активно займалася Служба безпеки України.

Водночас нині об’єктивно існує необхідність посилення позицій роботодавців. Щоб обстояти свої права, з нинішньою владою необхідно говорити жорстко. Інакше нічого домогтися не вдасться. Крім того, сильні об’єднання роботодавців необхідні для того, щоб у тому числі адекватно балансувати профспілки, інакше за певних обставин їх може понести в популізм. А це небезпечно для всього суспільства. Тим більше в кризових умовах.

В очах людей, які були на з’їзді, я не бачила великого ентузіазму. Люди були насторожені. Вони вичікують. Упевненості бракує. Проблема полягає в тому, що зазвичай під час «смути», народних заворушень бізнес втрачає дуже багато. У таких умовах закономірно спрацьовує інстинкт самозбереження. Самоорганізація - оптимальний шлях до самозбереження.

Якщо об’єднання роботодавців працюватимуть так само, як вони працювали дотепер, усе буде конструктивно. А це треба робити. Тим більше що є великі питання щодо Трудового кодексу. Є ризик того, що він у результаті не влаштує ні роботодавців, ні профспілки. Останнім обстояти перед державою свої права без адекватної підтримки роботодавців буде непросто. Потрібна кооперація.

Якщо говорити безпосередньо про Фірташа, то, на мою думку, він, як і інші олігархи, не хоче жити в диктаторській державі. Не думаю, що весь цей «проект» був запущений із Банкової. Повторюся - спрацював інстинкт самозбереження. А об’єднувати свої зусилля в кризових умовах - це цілком природно і потенційно ефективно.

Вадим Карасьов, політолог:

- У цьому випадку фактично йдеться про створення «паралельного» уряду в Україні. У разі успішної реалізації проекту Д.Фірташ може одержати у своє розпорядження просто грандіозний ресурс, який навіть не сниться в тому числі нинішньому уряду. У перспективі він зможе контролювати вітчизняний ринок праці, активність трудових мас, засоби виробництва.

Дмитро Фірташ фактично зробив заявку на те, щоб стати лідером соціально-економічного класу національної буржуазії, який поступово створюється в Україні. У нинішніх умовах така консолідація навколо себе роботодавців-капіталістів теоретично може стати для нього навіть ефективнішим ресурсом, ніж, наприклад, політична партія. Перспективність роботи в цій ніші доводить, зокрема, досвід Німеччини. У ФРН соціальні позиції промисловців, інших представників бізнес-середовища є надзвичайно потужними. Де-факто вони навіть впливовіші від партій і мають можливість лобіювати необхідні для себе рішення на найвищому рівні. Зважаючи на те, що структуризація індустріального суспільства в Україні тільки в розпалі, ця ніша є дуже перспективною, щоб впливати на будь-яку владу.

Ризик монополізації тут малоймовірний, оскільки досить сильними традиційно є позиції, зокрема, Українського союзу промисловців і підприємців. Вважаю, що навряд чи в цьому випадку також ідеться про спробу замкнути на собі всі комунікації глави держави з бізнес-середовищем. Тобто олігархи, які традиційно мають можливість вирішувати свої питання, вирішуватимуть їх і надалі. Звичайно, гіпотетично може відбуватися створення конкурентних формувань роботодавців, але я думаю, що цей варіант малоймовірний.

Чи підуть у результаті всі ці ініціативи на благо економіки, суспільства - велике запитання. Адже тут визначальним буде вміння Д.Фірташа гармонійно поєднувати власні інтереси, які він, мабуть, постарається активно відстоювати, з інтересами соціального класу, який прагне одночасно представляти. Реалізувати це вдається дуже рідко і небагатьом. Це справжнє мистецтво. Наскільки буде успішним у цьому сенсі Д.Фірташ, покаже час.