УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ ДО 50-РІЧЧЯ ВХОДЖЕННЯ КРИМСЬКОЇ ОБЛАСТІ В УРСР

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР у склад УРСР». Цей день раніше асоціювався з царським указом про скасування кріпосного права. Тепер же в Росії його частіше згадують як день втрати Криму. Передача півострова Україні сприймається як нічим не мотивоване рішення Микити Хрущова, спрямоване проти російських національних інтересів.

Насправді М.Хрущов керувався об’єктивними чинниками, коли висловлював волю щодо передачі Криму Україні. Через 50 років після указу варто замислитися, чому і за яких обставин поява цього документу стала можливою.

Крим до 1954 року

Від 1802 р. Крим існував у складі Таврійської губернії. На початку ХХ століття губернія складалася з п’яти кримських повітів (площею 25,6 тис. кв. км із 740 тис. мешканців) і трьох повітів Північної Таврії (площею 35,1 тис. кв. км із 1760 тис. мешканців). У материковій частині губернії українці складали більшість населення, але на півострові — меншість.

Ініціативу в поділі Таврійської губернії виявила Центральна Рада. Під час проголошення УНР у листопаді 1917 року вона заявила претензії тільки на материкові повіти. Пізніше міністр закордонних справ в уряді гетьмана П.Скоропадського Д.Дорошенко вказував на те, що Центральна Рада даремно відмовилася від Криму.

Справді, керівники Ради могли б розглядати Таврію як єдиний господарський організм. Таким вона стала за 115 років існування. У межах всієї губернії українці становили, як засвідчив перший всеросійський перепис населення 1897 р., 60 відсотків населення. Переміг, однак, не економічний, а етнографічний підхід.

М.Грушевського та його колег можна зрозуміти. У 1917 році вони виборювали у центрального російського уряду автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати свою Україну на карті. Залучені Тимчасовим урядом до переговорів про автономію експерти стверджували, що Україна — це землі Війська Запорозького, з якими гетьман Богдан Хмельницький прийшов на Переяславську раду. Навпаки, українська делегація у Петрограді на чолі з В.Винниченком висувала не історичний, а етнографічний підхід до визначення кордонів України. Вона стверджувала, що автономія повинна поширюватися на території, де українці перебувають в більшості. У зв’язку з цим Центральна Рада готова була відмовитися від Криму, де українці становили меншість.

Радянські війська вперше оволоділи Кримом у березні 1918 року. Була проголошена Республіка Таврида, яка проіснувала близько місяця. Після укладеного у Брест-Литовську миру з УНР Крим окупували німецькі війська. На півострові з’явився крайовий уряд, очолений царським генералом С.Сулькевичем. Останній бажав зберегти Крим для білогвардійської Росії. Однак П.Скоропадський був переконаний, що Крим — це частина України. Коли Сулькевич заперечив, гетьман оголосив економічну блокаду і паралізував господарське життя півострова. Крайовий уряд капітулював, і восени 1918 року була досягнута домовленість щодо входження Криму до складу України на правах територіальної автономії. Падіння гетьманського режиму перешкодило її реалізації.

Після відступу німецької армії в Криму висадилися французькі і білогвардійські війська. Виник крайовий білогвардійський уряд, який існував недовго. У квітні 1919 року радянські війська знову прийшли на півострів. Уряд Кримської радянської республіки очолив брат В.Леніна Д.Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 року Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися тут до листопада наступного року.

Після розформування Південного фронту в грудні 1920 року М.Фрунзе став командуючим військами України і Криму. З самої назви цієї посади випливало, що Росія має намір залишити Крим за собою. Уперше план створення кримської автономії у складі РРФСР було оголошено на спільному засіданні Кримського обласного ревкому і обкому РКП(б) в січні 1921 року. Декрет про утворення Кримської автономної республіки В.Ленін і М.Калінін підписали 18 жовтня 1921 року.

Принципово важливим є питання про те, який характер мала кримська автономія — національний чи територіальний? Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АРСР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом з тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, на провідні посади в цій республіці Кремль висував здебільшого людей кримськотатарського походження. Складалося оманливе враження, що кримська автономія була, як і всі інші, національною, тобто кримськотатарською.

За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 відсотка, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 відсотка. Під час війни загальна чисельність населення різко скоротилася, а його етнічний склад зазнав докорінних змін.

У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тис. німців, які оселилися тут здебільшого в часи Катерини ІІ. Формулювання звинувачення було на всіх одне: «пособництво гітлерівським загарбникам».

Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв. Загинули практично всі, хто не зміг або не побажав евакуюватися. Разом з євреями знищувалися люди унікальної малочисельної національності — кримчаки. Нацисти відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм.

За постановами Державного Комітету Оборони від 11 травня і 2 червня 1944 року були виселені кримські татари, а також болгари, греки і вірмени. Сумарна кількість висланих на спецпоселення в Узбекистані становила 228 тис. осіб.

У складі населення стали переважати росіяни і українці. Якщо раніше були об’єктивні підстави для територіальної автономії Криму, то вони зникли. У 1945 році Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР.

Передача Криму Україні

Видатний український мислитель ХХ ст. І.Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 році в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав». Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець — О.Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв’язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР.

Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею «возз’єднання» України і Росії. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 року такого пов’язання немає. У пропагандистських кампаніях, що розгорталися у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради і передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна теза — про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків із Росією.

Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу у зв’язку з передачею Україні Криму, Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не силові засоби.

Погоджуючись з такою інтерпретацією радикальної зміни політики щодо України, слід підкреслити її безпечність для нових володарів Кремля. Можливість діяти на головних напрямах національної політики за допомогою пропаганди, а не терору виникла внаслідок відсутності винищеної Сталіним опозиції. Як свідчать опубліковані останнім часом документи, ініціативу в лібералізації національної політики проявив навіть не М.Хрущов, а демонізований його пропагандистами Л.Берія. Між трьома основними спадкоємцями Сталіна (третім був Г.Маленков) розгорнулося справжнє змагання в лібералізмі. Переможцем виявився М.Хрущов.

З ініціативи Хрущова ЦК КПРС розпочав з кінця 1953 року пропагандистську кампанію у зв’язку з 300-річчям Переяславської ради. 18 січня 1954 року ювілей було урочисто відзначено, але пропагандистська кампанія не припинилася. Свого крещендо вона досягла у зв’язку з передачею Україні Кримської області.

За розробленим сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР. Маючи принципову згоду Президії Верховної Ради УРСР, вона розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. Було прийнято позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України. Відповідна постанова пішла до Верховної Ради СРСР.

Через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передачу також була направлена до Верховної Ради СРСР.

19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім — О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З’явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.

26 квітня 1954 року указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР. Передача області відбулася з додержанням усіх передбачених конституцією процедур.

Концепція «царського дарунку»

Успадкована від УНР територія УРСР розширювалася при радянській владі у західному і скорочувалася у східному напрямках. На заході Кремль турбувався про возз’єднання з УРСР західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини, а на сході відривав від УРСР і приєднував до Російської Федерації суміжні території, на яких за переписом 1926 року проживало понад 2 млн. українців.

Щоправда, й на заході УРСР втратила під час остаточного визначення польсько-радянського кордону споконвічні українські землі — Холмщину, Надсяння, Підляшшя, Лемківщину. У 1940 році вона втратила Придністров’я, коли утворена в її складі Молдавська автономна республіка стала союзною.

Різновекторність у формуванні території УРСР тривала від березня 1918 року, коли більшовики утворили поза межами радянської України Республіку Тавриду, і до 1954 року. Передача Криму зі складу Росії до складу України порушувала цю закономірність. Чим можна пояснити аномалію?

І.Лисяк-Рудницький у названій вище статті вказував, що Кремль нічого не втрачав від передачі Криму, тому що вся Україна 300 років підпорядковувалася імперії. Справді, ніхто не міг передбачити, що Крим коли-небудь відірветься від Росії разом з Україною. Компартійно-радянські вожді при розв’язанні українсько-російських територіальних питань завжди брали до уваги російські національні інтереси. Маючи всю Україну в своїй кишені, вони не цікавилися українськими національними інтересами. Власне, вони не сприймали саму категорію специфічно українських інтересів. Така специфіка ототожнювалася в політиці Кремля з «українським буржуазним націоналізмом».

Зі сказаного вище випливає, що вкинута у засоби масової інформації концепція «царського дарунку» М.Хрущова Україні позбавлена підстав. Представляти Хрущова як «агента впливу» поневоленої України в Кремлі просто безглуздо. М.Хрущов так само відстоював імперські, тобто російські національні інтереси, як його попередники В.Ленін і Й.Сталін. Його рішення в національній політиці, у тому числі епізод з Кримом, випливали з інтересів захисту імперії в обставинах, що змінилися.

Інша річ, що Хрущов спирався на політиків, яких добре знав, а це були, зрозуміло, політики з України. В кінці його правління Президія ЦК КПРС майже наполовину складалася з людей, пов’язаних із Україною народженням або роботою. Якраз ці політики, і передусім Л.Брежнєв, відіграли істотну роль в усуненні Хрущова від влади.

Кримська проблема
в українсько-російських відносинах

1 грудня 1991 року український народ на референдумі підтримав Акт проголошення незалежності України. Для російської правлячої еліти результати референдуму виявилися несподіваними. Прес-секретар президента РФ П.Вощанов заявив 3 грудня, що Росія залишає за собою право поставити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Адміністрація президента РФ після запиту МЗС України дезавуювала заяву. Та наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г.Попов, який не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, але й конкретизував її. Під сумнів ставився суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Українська сторона відреагувала надзвичайно гостро, і Б.Єльцин негайно направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом О.Руцьким, щоб погасити конфлікт.

Проте переважна більшість росіян сприйняла те, що відпала Україна, з великим болем. Штампи типу «Донбас — всесоюзна кочегарка» або «Крим — всесоюзна оздоровниця» не могли бути швидко подолані. Свою ворожість щодо української незалежності російські політики-популісти часто демонстрували тільки тому, щоб піднести свій рейтинг.

Той же Руцькой 30 січня 1992 року у газеті «Правда» виступив зі статтею, в якій дозволив собі такі вирази: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії… Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблене неодмінно заради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони ХІІ ст.»

Поважаючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 року постанову про відновлення Кримської АРСР (після 24 серпня 1991 року — Автономної Республіки Крим, АРК). У травні 1992 року Верховна Рада РФ зробила офіційну заяву про те, що акти передачі Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. За «доброзичливими» порадами з Москви Верховна Рада АРК 5 травня нинішнього року ухвалила Акт проголошення державної самостійності. Була прийнята конституція АРК, ключові положення якої суперечили Основному Закону України.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які склалися в Європі після Другої світової війни, а також досягнуті при ліквідації СРСР домовленості про перетворення адміністративних кордонів союзних республік на державні, Б.Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України. Разом із тим він переніс вістря кримського питання на проблему Чорноморського флоту. Президент РФ не прагнув швидкого її розв’язання, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування військового флоту об’єктивно пов’язане з береговою інфраструктурою.

На зустрічах у червні й у вересні 1992 року Л.Кравчук і Б.Єльцин досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п’ятирічний період. Домовленість не розв’язала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами. Відповідно й кримські політики почали поводитися стриманіше. У вересні 1992 року Верховна Рада АРК привела у відповідність з Конституцією України конфліктні статті Конституції Криму.

Російських законодавців продовжувала турбувати кримська проблема, хоча в Україні Крим не розглядався як об’єкт українсько-російських відносин. З’їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 року доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя.

Севастополь з 1948 року мав статус міста республіканського підпорядкування. До 1954 року Кримська область і Севастополь підпорядковувалися Москві як столиці Російської Федерації. При передачі Криму зі складу Росії у склад України окремих рішень по Севастополю не приймалося. На цьому спробувала зіграти Верховна Рада РФ. У липні 1993 року вона прийняла популістське рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації.

Однак це рішення було юридично нікчемним. В радянському законодавстві міста республіканського підпорядкування розглядалися як інтегральна частина області, на території якої вони розташовані. Тому Севастополь з 1954 року автоматично став підпорядковуватися Києву як столиці УРСР. Це засвідчувало, наприклад, офіційне видання «СССР. Административно-территориальное деление союзных республик на 1 марта 1954 года». У ньому вказувалося, що Севастополь підпорядковувався Києву, а не Москві.

Президент РФ змушений був дезавуювати рішення свого законодавчого органу. 20 липня 1993 року у справу втрутилася Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично неспроможне. Винесення українсько-російських відносин на рівень ООН змусило російських політиків схаменутися. Вони відчули, що явно перебрали міру.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який мав враховувати факт розпаду СРСР, опрацьовувався багато років і з великими труднощами. Каменем спотикання у переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів. Лише у квітні 1999 року договір був запроваджений у дію. Це стабілізувало українсько-російські відносини. Російські політики та їх прибічники в АРК визнали безперспективним далі розігрувати кримську карту.

У зв’язку з поверненням кримських татар на історичну батьківщину етнічна карта Криму знову почала мінятися. Між переписами населення 1989 і 2001 рр. питома вага росіян скоротилася з 65,6 до 58,3 відсотка, а українців — з 26,7 до 24,3 відсотка. Натомість частка кримських татар зросла з 1,9 до 12 відсотків. Україні доводиться самостійно розв’язувати економічні проблеми, що виникають у зв’язку з поверненням кримських татар з Узбекистану.

Хоч Крим є регіоном із надзвичайно гострими проблемами, розв’язання їх тепер можливе за участю російських партнерів. Врешті-решт усі в Україні розуміють економічну вигоду перетворення колишньої «всесоюзної оздоровниці» на «всеросійську оздоровницю». Але Крим залишатиметься українським.