Підтримати
Про міжнародну організацію «Лікарі без кордонів», що надає безкоштовну гуманітарну допомогу, передусім медичну, чули багато українців. Однак мало хто знає, що організація працювала в Україні ще з 1999 року. Впроваджувала програми лікування хворих на туберкульоз, стійкий до ліків.
З початком повномасштабної війни, вже в перших числах березня, в Україну заїхали нові команди, які мають досвід роботи в зонах бойових дій. Почалася активна діяльність.
«Лікарі без кордонів» — організація досить велика. Проєктів багато. Один із них — реабілітація і фізіотерапія — наразі є дуже актуальним для нашої країни. Поранень зараз багато. Спричинені війною, вони не такі, як раніше. Є й чимало ампутацій. Розповісти загалом про діяльність організації «Лікарі без кордонів» (MSF) в Україні, а також про фізіотерапевтичний проєкт ZN.UA попросило його координаторку, досвідчену фізіотерапевтку Біргіт Шонхартінг.
Перекладала, а іноді й активно приєднувалася до розмови її заступниця Наталія Собко.
— Ми почали працювати тут одразу, як заїхали на територію України. Якщо говорити загалом, то, мабуть, основне, про що пишуть медіа і чим ми пишаємося, — це наш евакуаційний медичний потяг, який став можливим у співпраці з «Укрзалізницею». Зовні — звичайний потяг, усередині — неймовірна лікарня на колесах для евакуації зі Сходу на Захід України вразливих категорій населення (зокрема людей похилого віку, які перебувають у будинках престарілих, пацієнтів психоневрологічних лікарень та інтернатів тощо) і пацієнтів, що потребують лікування, якого вони не можуть отримати у прифронтових зонах, бо лікарні там працюють не на повну. Маршрути на потребу можуть змінюватися.
Також ми намагаємося підтримати вразливі категорії населення, в тому числі внутрішньо переміщених або тих, хто знаходиться на територіях, розташованих близько до лінії фронту. Це підтримка ментального здоров’я, мобільні клініки, різні донації та інші види допомоги.
— Наскільки розумію, в організації є якесь ядро. А потім ви набираєте персонал уже у країні, де працюєте?
— Так, звичайно. Коли організація починає працювати в будь-якій країні, і Україна не виняток, то спочатку приїжджають іноземні спеціалісти, досвідчені в діяльності нашої організації. Щоб оцінити ситуацію, зрозуміти потреби і пробувати їх забезпечувати. А далі наймаємо українських працівників, яких зараз набагато більше, ніж іноземців. Зараз в Україні працюють 138 міжнародних працівників MSF і 580 — українських. У першу чергу це, звичайно, лікарі, медсестри. В нашій команді обов’язково є фізіотерапевти, психологи. Крім того, в нас працюють люди найрізноманітніших професій, зокрема логісти й адміністратори.
.jpeg)
— «Лікарі без кордонів» працюють у всіх регіонах України?
— По всій Україні, але не в усіх областях. Концентруємо нашу діяльність там, де є найбільша потреба. Зазвичай поблизу лінії фронту. Підтримуємо також внутрішньо переміщених осіб, які зараз знаходяться по всій Україні.
Нині наші команди присутні в Івано-Франківську, Ужгороді, Кропивницькому, на Київщині, Вінниччині, Херсонщині, Харківщині, Миколаївщині та Донеччині, в Запоріжжі і Дніпрі. Це проєкти з надання першої психологічної допомоги, мобільні клініки, робота наших машин швидкої допомоги.
Безпосередньо наш проєкт — фізіотерапія та реабілітація — діє у Вінниці та Києві, тобто там, де в нас є доступ до великої кількості наших потенційних пацієнтів.
— Перш ніж його розпочати, ви вивчали стан реабілітації і фізіотерапії в Україні?
— Звичайно. Організація працює в країнах, де відбуваються військові конфлікти, війни, і має там досить велику активність у хірургії. Але в Україні хірургія на такому високому рівні, що нашої допомоги потрібно небагато. Наші спеціалісти були приємно вражені кількістю кваліфікованих українських лікарів.
Але що потім, після хірургічного втручання?
Я вирішила порівняти приблизну кількість фізіотерапевтів у Німеччині і Україні. Виявилося, що на 10 тисяч людей у Німеччині припадає 24 висококваліфіковані спеціалісти, а в Україні — 0,68, тобто навіть не один. Різниця величезна.
Ну і, звичайно, річ навіть не тільки в кількості спеціалістів, а в пораненнях, які зараз трапляються. Пов’язані з війною, із застосуванням усіх видів зброї. Українська система охорони здоров’я не була готова до такої кількості поранених. Та й хто міг бути готовий?
Поранення не такі, як раніше. На жаль, є величезна кількість ампутацій. Іноді дзеркальних, коли ампутовано обидві кінцівки. Є дуже багато нетипових видів переломів, опіків, не таких, як раніше.
Дослідивши кількість спеціалістів-фізіотерапевтів і проблему ментального здоров’я (а повна реабілітація неможлива без роботи з ментальним здоров’ям пацієнта), зрозуміли, що, враховуючи те, яка кількість людей має поранення, спричинені війною, ми можемо бути корисними саме у проєкті фізіотерапії та реабілітації. Наші спеціалісти мають величезний досвід роботи з пацієнтами, які отримали, як я це називаю, «поранення від війни». Те, з чим звичайна система охорони здоров’я не справляється, не звикла до такого.
Тут ми можемо поділитися нашими знаннями, навчити людей, почати створювати команди, навчити їх працювати, щоб підтримати якось українську систему охорони здоров’я.
— Чому саме Вінниця і Київ?
— Ми робили дослідження в багатьох містах України. З початком війни в Україні маршрути пацієнтів змінилися, — де відбувається хірургічне втручання і де пацієнти проходять реабілітацію. Це залежить від багатьох моментів: коли можна починати фізіотерапію, на який день після хірургічного втручання наших спеціалістів уже можуть допускати до пацієнта (які в них травми й ампутації). Тобто є дуже багато таких факторів, які впливають на нашу роботу. На даний момент ми знайшли ці два заклади. Тут у нас є доступ дійсно до великої кількості пацієнтів. Сподіваємось, далі допомоги буде більше.
— Скільки поранених українців за цей час уже пройшло через ваші програми?
— У Вінниці ми почали працювати у квітні — проводили тільки навчання, тренінги для спеціалістів. У серпні підписали меморандум про співпрацю, і вже тоді наші фахівці почали там активно працювати. У Києві це відбулось у вересні.
Якщо говорити про тих, з ким уже закінчили працювати і вони мають класний результат, яким ми можемо пишатися, то це понад 150 пацієнтів. Щодо кількості проведених робочих сесій, то вже більш як півтори тисячі. Є пацієнти, які затримуються в закладі довше. Є ті, хто перебуває в лікарні зовсім невеликий проміжок часу.
Чим тяжче травма, тим більше часу займає реабілітація. Іноді бувають такі випадки, коли реабілітація та фізіотерапія потрібні людині протягом усього її життя.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про весь процес.
— Якщо в людини травма м’яких тканин, із цим можна розібратися за кілька тижнів, і людина може продовжити своє нормальне життя. Зрозуміло, якщо це ампутація (вони бувають дуже різні), то підтримка людині час від часу знадобиться протягом усього життя.
Дуже багато залежить від того, коли розпочалися фізіотерапія та реабілітація, як швидко наші спеціалісти або будь-які інші фізіотерапевти-реабілітологи були допущені до пацієнта після хірургічного втручання. Чим скоріше розпочинається такий процес, тим кращий результат це може дати.
Ідеальний варіант — розпочинати фізіотерапію та реабілітацію наступного дня після хірургічного втручання. Це можуть бути максимально прості вправи. Зазвичай фізіотерапевти й реабілітологи починають роботу з грудною клітиною, навіть якщо вона не травмована, потрібно починати з неї, правильно дихати. Це може бути робота з якимись м’язами, з кінцівками, які не були уражені. Щоб допомогти людині встати, показати, як це робити правильно.
Дуже важливо одразу після хірургічного втручання підключати компонент ментального здоров’я. Це — одна зі складових для повного одужання пацієнта. Це можуть бути окремі спеціалісти і робота з болем — як людині вчитися справлятися з тим болем, який у неї є. Тобто має бути комплексний підхід не одного фахівця. Тоді це може давати дійсно хороші результати.
Ну і, звичайно, залежить від того, де саме було виконане хірургічне втручання. Якщо людина отримує поранення дуже близько до лінії фронту, її намагаються стабілізувати там. Імовірно, якщо операція є необхідною й терміновою, її виконують одразу. Потім стабілізують пацієнта, і в нашому закладі він іноді може опинитися вже через два тижні.
Якщо хірургічне втручання не є терміновим, воно може проводитися в закладі, де ми працюємо. Тоді ми маємо доступ до пацієнта одразу.
Коли ми вже провели ранню стадію фізіотерапії-реабілітації, основну роботу зроблено, і людина вже якось може рухатися, пристосовується до нового способу життя, починається робота з підготовки культі до протезу. Це велика робота, щоб людині було комфортно жити з цим протезом. Тут також важлива робота соціальних працівників із ментальним здоров’ям. Вони мають навчити людину жити в новому стані, в нових життєвих обставинах.
Якщо ми говоримо про пацієнта з ампутацією, всі стадії реабілітації можуть зайняти до шести місяців: від ранньої — підготовки культі до протезування, власне протезування, навчання, як користуватися протезом, до адаптації в соціальному житті.
«Лікарі без кордонів» — гуманітарна організація. Коли відчуємо, що гострої потреби в нас уже немає, то залишимо країну, бо ми потрібні в багатьох країнах світу. Тому наше основне завдання — навчити якомога більше українських фахівців. Ми розуміємо, що зараз на українську систему охорони здоров’я впав величезний тягар. І хочемо підтримати її таким чином, щоб ви мали достатньо фахівців і могли самостійно справлятися з цією ситуацією і з великою кількістю пацієнтів, яким потрібні фізіотерапія та реабілітація.
— Пані Біргіт, думаю, спілкуючись із колегами та координуючи цю роботу, ви стикалися з якимись історіями. Можливо, поділитеся тим, що вразило?
— Найприємніша частина роботи наших спеціалістів — бачити процес одужання пацієнта. Коли він знову може стати на ноги або вперше робить рухи, про які думав, що вже не зможе їх робити.
У Києві в нас був пацієнт, який мав досить серйозну травму ураження м’яких тканин. Він не ходив, користувався візком або сидів на ліжку й зовсім не хотів рухатися. Ситуацію дуже ускладнювала сильна депресія, з якою було досить важко впоратися. Але завдяки роботі фізіотерапевтів та нашій команді психологів він зараз ходить, позбувся депресії, перейшов до більш-менш нормального способу життя. І це було неймовірне задоволення — побачити людину, яка усміхається й може ходити без допомоги милиць чи палиць, сама.
Ще одна історія, яку я пам’ятатиму завжди. Зараз у Вінниці ми працюємо з пацієнткою. Ця жінка знаходилася досить близько до зони бойових дій і тривалий час перебувала у сховищі, в підвалі. Коли ж, нарешті, змогла звідти вийти, то наступила на міну і втратила половину ноги. Однак вона має неймовірну жагу до життя. І зараз, як діти чекають подарунка на Новий рік або на день народження, вона чекає на протез, який для неї виготовляють. Має величезне бажання навчитися ним користуватися. Вірить, що знову зможе ходити. Це історія, яка надихає.
«Мене вразила історія одного хлопця, — долучається до розмови заступниця координаторки проєкту Наталія Собко. — Він знаходився на «Азовсталі», був у полоні, має тяжкі травми. Половина однієї ноги втрачена — зараз на протезі, на другій нозі також досить тяжка травма тканини. До того хлопець займався боксом, і в нього було настільки велике бажання повернутися до цього виду спорту, що, скажімо так, він випереджав наших фізіотерапевтів, просив: «Давайте мені більше завдань, кажіть, що я можу зробити ще…». Недавно він скинув нам відео, де він біля боксерської груші, продовжує займатися цим видом спорту. Тобто людина повністю адаптувалася і пристосувалася, хвалиться тим, які в неї класні протези. У мене просто сльози на очі навернулися».
— Чи ваш проєкт затребуваний?
— Ми отримуємо запити від лікарень і медичних закладів, у яких працюємо. Вони можуть бути різні. Наприклад, комусь елементарно треба зробити пандус, тому що заклад раніше не приймав такої величезної кількості людей на інвалідних візках, і йому потрібно з цим допомогти. Іноді потрібно виконати якісь ремонтні роботи у кімнаті для фізіотерапії. Або допомогти з медичним обладнанням, яке ми використовуємо під час фізіотерапії та реабілітації. Також це, звичайно, допомога в тренінгах, поширення і навчання наших методик. Тобто загалом є потреби в забезпеченні матеріально-технічної бази в лікарнях, допомозі наших спеціалістів і навчанні.
— Чи багато українських спеціалістів ви вже навчили?
— Від початку і до кінця навчання пройшли поки що тільки десять чоловік. Цифра невелика, бо процес навчання досить тривалий. Ми займаємося не тільки навчанням фізіотерапевтів. Крім того, працюємо з лікарями різних спеціальностей, щоб вони розуміли важливість фізіотерапії і те, як можуть включати її у своє лікування. І, звичайно, навчаємо молодший медичний персонал. Тому що медсестри — це ті, хто знаходиться у безпосередньому зв’язку зі своїми пацієнтами щодня. Вони виконують величезну частину роботи. Також ми навчаємо спеціалістів не тільки з тих закладів, де працюємо, а й запрошуємо з інших.
Є також ідея щодо навчання студентів-медиків у медичних закладах. Поки що не знаємо, чи її буде реалізовано.
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google