КАТАСТРОФА 1941: УКРАЇНА СКАЗАЛА «НІ» СТАЛІНІЗМУ

21 грудня 1988 року, у пік горбачовської гласності, коли сторінки радянської преси були переповнені сенсаційними матеріалами про так звані «білі плями» вітчизняної історії, Головліт СРСР розпорядився внести ряд суттєвих доповнень до наявного «Переліку свідоцтв, заборонених для відкритого друкування». Згідно з цим документом, до розряду таємних були віднесені практично всі тіньові й непривабливі сторінки з історії німецько-радянської війни: про втрати особового складу, незадовільний морально-психологічний стан радянських військ, діяльність загороджувальних загонів, штрафних батальйонів тощо. Ясно, що без серйозного вивчення всіх цих питань годі було й мріяти про створення повної наукової картини минулої війни. Однак про правду історії в Радянському Союзі, незважаючи на проголошення перебудови і гласності, не йшлося. Навпаки: спостерігаючи за руйнацією багатьох радянських міфів і за тим, які кардинальні зрушення у суспільній свідомості це спричиняє, все ще правляча Комуністична партія робила відчайдушні спроби зберегти останню з ідеологічних фортець — міф про Велику Вітчизняну війну.

Це було зрозуміло. На тлі шквалу викривальних матеріалів про злочини комуністичного режиму «Велика перемога Партії і Народу» у війні з гітлерівською Німеччиною здавалася чи не єдиним аргументом на користь збереження існуючої системи влади. Тож хоча на час розвалу СРСР про Велику вітчизняну було видано 20 тисяч різноманітних публікацій загальним накладом один млрд. примірників, серед цих стосів друкованої продукції навряд чи можна було знайти інформацію про гірку правду війни. Ветеранські мемуари піддавалися жорсткому цензуруванню, архіви були міцно зачинені, а значна більшість офіційних істориків опікувалася не стільки пошуками істини, скільки тим, у який спосіб її наукоподібно замаскувати. І це вдавалося. Навіть для вочевидь катастрофічного 1941 року у радянській історіографії було знайдено зручну концепцію — мовляв, це був період тимчасових невдач, обумовлений віроломністю німецького нападу та значною чисельною перевагою ворога. Можливість зазирнути до «Х-файлів» радянських архівів з’явилася тільки з ліквідацією монополії компартії на владу й ідеологію. Це дозволило науковцям побачити зовсім іншу картину минулої війни, зокрема її початкового періоду. Які ж тіньові сторони війни приховувала ретуш радянської історіографії?

«Тих, хто надасть перевагу полону, — знищувати всіма засобами...»

Хоча на момент вторгнення в СРСР армія агресора ні за чисельністю в живій силі й техніці, ні за якісними показниками бойової техніки не мала переваги над Червоною Армією, фактор раптовості нападу та бойовий рівень вермахту забезпечили нападникам першість на напрямках головних ударів. Не встигаючи зосередитися та розгорнути бойові порядки, сконцентровані у прикордонних районах значні маси радянських військ і техніки зазнали тяжких втрат. Лише за перші три тижні війни Червона Армія втратила 815700 чоловік, 4013 літаків, 11783 танків, 21500 гармат і мінометів (для порівняння: впродовж першого півроку війни проти СРСР втрати вермахту становили 750000 чол.). Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська швидко просувалися в глиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км.

Зазначимо, що стратегічне розгортання значних військових контингентів і бойової техніки РСЧА у західних прикордонних районах напередодні війни було пов’язане з намірами радянського керівництва розпочати найближчим часом наступальну війну. У виданій в середині травня 1941 р. Генеральним штабом РСЧА директиві прямо вказувалося: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити — розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест — Демблін, і вихід на 30-й день операції на фронт Остроленка ... — Оломоуц». Тож очевидним є прямий зв’язок між військовою катастрофою початкового етапу війни та військово-стратегічними і політичними прорахунками сталінського керівництва, яке, забарившись із випереджувальним ударом та, натомість, пропустивши німецький, фактично прирекло перший ешелон радянських військ на майже суцільне винищення. Війни «малою кров’ю на чужій території», як це передбачалося радянською військовою доктриною, не вийшло, натомість довелося воювати великою кров’ю на своїй землі.

До шоку від німецького раптового нападу додалися ще й проблеми з поганим управлінням військами. Не останньою причиною цього стала нестача в РСЧА досвідчених військових кадрів: десятки тисяч їх були репресовані під час Великого терору, а молодь, якій за рахунок цього «пощастило» швидко просунутися за якихось пару років по службових щаблях, апріорі була нездатною компенсувати значні втрати досвідчених професіоналів. Численні випадки оточення радянських з’єднань, об’єднань і навіть фронтів у перші місяці війни (у 13 влаштованих німцями в цей період «котлах» опинилося 3,3 млн. бійців і командирів Червоної Армії) стали не лише наслідком вдалих дій агресора, а й одним із промовистих свідчень незадовільної системи управління військами та їх низького морально-політичного стану.

Невдовзі після розгрому у прикордонних боях, укомплектованих переважно професійними кадрами непогано споряджених та озброєних військ першого ешелону, до Червоної Армії стали масово вливатися призовники з тилових районів, бойова підготовка яких була умовною. Поспіхом скомплектовані, погано споряджені ці частини фактично заздалегідь були приречені на загибель, що цілковито усвідомлювали військові спеціалісти. Начальник відділу 4-го окремого управління бойової підготовки ЧА комбриг Федорів у розмові з командирами уже в перший день війни прогнозував: «Де там зараз до навчання... Тепер давитимуть масовістю — людьми, та й чи варто добре вчити, коли будуть кидати у бій дивізію за дивізією, допоки не зламають [німецький наступ]».

Так воно і сталося. Поки у глибокому тилу формувалися нові частини, під німецькі танки радянське командування кидало поспіхом мобілізованих жителів прифронтових областей, фактично відводячи їм роль «гарматного м’яса». Окремим, проте надзвичайно характерним прикладом безладу на фронті у цей період стала історія загибелі влітку 1941 р. 255-ї стрілецької дивізії під Дніпропетровськом. Сформовані протягом 8—10 серпня частини з’єднання були кинуті на оборону міста. Серед новобранців опинився доктор технічних наук Дніпропетровського металургійного інституту К.Бунін, якого призначили у 972-й полк... червоноармійцем! За свідченням професора, переважну більшість бійців його частини становили літні селяни з Вінниччини. До місця призначення поповнення добиралися українськими степами пішки кілька спекотних днів, без їжі і фактично без води (тамувати спрагу доводилося з брудних калюж). Натомість командний склад полку був укомплектований випускниками прискорених курсів, що прибули з Краснодара і були обізнані з військовою справою не більше, ніж їхні підлеглі. Селяни-червоноармійці, добре усвідомлюючи свою сумну перспективу на передовій, явно не прагнули до бою. У тихих розмовах між собою вони обмірковували можливість здатися в полон, висловлюючи при цьому переконаність, що німці відпустять українців по домівках. 18 серпня 1941 р. 225-та стрілецька дивізія вступила у перший бій з противником і була вщент розгромлена. Не встигнувши навчитися як слід тримати гвинтівку у руках, червоноармійці й командири дивізії загинули під німецькими танками. Така ж сама доля спіткала щойно сформовані сусідні з’єднання — 230-ту, 273-тю стрілецькі дивізії. Щодо самого К.Буніна, то його, пораненого, підібрали свої. Пережите справило на професора-червоноармійця таке враження, що він написав командуванню схвильованого листа, в якому назвав «шкідництвом» те, що «найкоштовніший матеріал — людей — було кинуто просто на забій і винищення».

У міру військових поразок і втрати значної частини території прояви дефетизму (поразництва) дедалі більше охоплювали Червону Армію. День у день частішали випадки дезертирства і добровільного переходу на бік ворога. Як свідчать радянські військові документи, влітку 1941 р. такі переходи здійснювали великі групи червоноармійців по 100 чоловік і більше, нерідко просто під час бою. Наприклад, у серпні 1941 р. добровільно здалися в полон 300 військовослужбовців 227-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту. 5 вересня 1941 р. у районі Запоріжжя намагалися перейти на бік німців 95 червоноармійців 270-ї стрілецької дивізії Південного фронту і т.д. Нерідко червоноармійці створювали у військах так звані «земляцькі групи» — киян, чернігівчан, сумчан, полтавчан та ін., які готувалися кинути зброю і повернутися додому, у вже окуповані німцями райони. Вищезазначене явище було настільки помітним, що про нього згадував пізніше у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас. «Не можна було приховати того факту, — писав він, — що українці часто покидали Червону Армію, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця...»

До певної міри поширенню настроїв дефетизму серед червоноармійців-українців сприяла німецька пропаганда. Отримані через «бездротовий солдатський телеграф» звістки про те, що німці розпускають українців-селян по домівках «збирати врожай», чутки про те, що розкуркуленим радянською владою селянам буде повернуто хати й землю, що на окупованій території ліквідовуватимуться колгоспи, відкриватимуться церкви, звісно, не могли не бентежити червоноармійську масу. Однак те, що така пропаганда знаходила відгук у частини військовослужбовців, тільки підтверджувало незаперечний факт, що в основі дефетизму початкового періоду війни лежали не лише ситуативні моменти, а й глибші причини — насамперед пов’язані з ворожим ставленням до сталінського режиму. Це, власно кажучи, засвідчували й численні зведення чекістів про політичні настрої особового складу радянських військ. «Воювати за радянську владу не варто... Нам вона нічого доброго не дала... Не захищатимуть її й колгоспники, адже в колгоспах живуть набагато гірше, ніж колись у Польщі», — говорили бійці. «Гітлер переможе СРСР, і життя буде добре. Буде одноосібне господарство і буде продовольство. Якби добре життя в нас було, тоді б наші у полон не здавалися», — відзначали інші.

Отямившись після 22 червня, намагаючись призупинити розвал фронту та оволодіти ситуацією в країні, Кремль почав вдаватися до жорстких заходів. 3 липня 1941 р. Й.Сталін у зверненні по радіо до радянського народу наголосив на потребі «нещадної боротьби зі всякими дезорганізаторами запілля, дезертирами, панікерами, поширювачами чуток тощо». 16 серпня 1941 р. з’явився підписаний вождем сумнозвісний наказ № 270, який погрожував дезертирам розстрілом і репресіями проти сімей. 12 вересня 1941 р., фактично напередодні здачі Києва, верховний головнокомандуючий видав директиву про боротьбу з панікерством. Відповідно до неї, у п’ятиденний термін при кожній стрілецькій дивізії мали бути створені загороджувальні батальйони, яким належало кулеметним вогнем встановлювати тверду дисципліну й припиняти втечу охоплених панікою військ. Ця «робота» покладалася на НКВС. За даними наркома внутрішніх справ Л.Берії, упродовж другої половини 1941 р. чекісти затримали на фронті і в тилу 638 112 осіб, запідозрених у дезертирстві. 10 тис. з них були розстріляні або повішені, зокрема й перед строєм.

Недолугі спроби запобігти повному розкладанню військ робили й політоргани. Щоправда, їхні зусилля попервах нерідко викликали зворотну дію, адже радянська пропаганда у перші місяці війни за інерцією мала фанфарно-переможний характер. Радянські газети подавали фантастично перебільшені дані про поразки німців, натомість замовчували інформацію про реальні втрати Червоної Армії. Брак правдивої інформації надолужувався численними описами героїчних подвигів, здійснюваних червоноармійцями і командирами. При цьому центральне місце відводилось пропаганді ідеї масового героїзму та жертовності людей.

Зауважимо, що спалах патріотизму і героїзму зазвичай супроводжує війни, формуючи їхнє психологічне тло. Активізація й мобілізація патріотичних почуттів людей також є звичайною справою, однак заклик до жертовності, творення з неї справжнього культу був властивий лише тоталітарним режимам, для яких не існувало питання першорядної цінності людського життя. Ось і виходило, що СРСР — країна, яка за кількістю озброєння і бойової техніки переважала всі воюючі держави, — намагався надолужити поразки і помилки вищого керівництва за рахунок простих людей, наполегливо закликаючи їх до самопожертви, оспівуючи й пропонуючи за взірець соціальної поведінки повітряні і наземні тарани, нищення ворожих танків, літаків, дотів ціною життя тощо. А проте така пропаганда не тільки не давала очікувальних результатів, а й викликала відчуття недовіри та роздратування в людей. «Геббельс — не дурний, щоб повідомляти, як 17 німецьких солдатів знищили радянський полк або ж як 5 німецьких солдатів знищили 5 радянських дотів і полк солдатів, які їх охороняли. На такі вигадки здатне тільки наше Інформбюро», — такі розмови фіксували спецоргани як в армії, так і в тилу.

Втім, ані хаотичні репресивні накази сталінського керівництва, ані жорсткі дії військ НКВС та загороджувальних загонів, ані потуги радянської пропагандистської машини, ані героїзм із боку частини бійців та командирів РСЧА в цілому були нездатні змінити перебіг військових дій на терені України, яка вже до кінця осені була майже повністю окупована ворогом.

«Тил, який можуть побажати лише вороги...»

У 1938 р. активний учасник української революції лівий соціаліст В.Винниченко у відкритому листі до Й.Сталіна, піддаючи критиці більшовицьку національну політику, прямо вказував на те, що ця політика здатна створити більшовикам в Україні такий тил, який їм можуть побажати лише вороги. Ці слова виявилися пророчими — такий тил напередодні війни з Німеччиною справді було створено. Експерименти сталінського режиму в галузі соціальної інженерії — передусім примусова колективізація сільського господарства і голодомор 1932—1933 рр. — залишили глибокий слід у свідомості українського селянства, створивши стійкий ворожий образ існуючої системи влади та її уособлення — Й.Сталіна. Практично впродовж усіх 30-х рр. в українському селі, де напередодні німецького нападу жило 2/3 населення УРСР, мусувалися чутки про те, що ось-ось має розпочатися війна, яка покладе край знущанням радянської влади. Не кращими були політичні настрої робітничої маси, яка майже на 50% складалося з селян. Форсована індустріалізація аж ніяк не позначалася на підвищенні їхнього рівня життя: рік у рік робітництво зубожіло, і відомий вислів Сталіна «жити стали краще, жити стало веселіше» сприймався значною масою міського населення так само з роздратуванням, як і більшою частиною села. Не додавали авторитету радянській владі політика русифікації, придушення паростків національного життя та войовничий атеїзм. Украй негативно на морально-психологічному стані українського суспільства позначалися й перманентно здійснювані режимом репресії.

З початком війни відверту нелояльність до радянської влади продемонструвала поважна частина західноукраїнського населення, настрої якого впродовж 1939—1941 рр. зазнали кардинальної трансформації: від радощів із приводу звільнення від «панської неволі» — до неприхованої ворожості й навіть ненависті стосовно правління «совєтів». У цьому регіоні не тільки практично було зірвано мобілізацію до Червоної Армії, а й, завдяки старанням українських націоналістів, розпочалася активна партизанська діяльність у її тилу.

І на сході України мобілізація до Червоної Армії відбувалася з великими ускладненнями. У перші тижні війни радянські газети вміщували численні фото із зображенням натовпів людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін., повідомленнями про те, що молодь «тримає в облозі» військкомати, вимагаючи відправки на фронт. Здебільшого у великих містах так воно й було... впродовж перших кількох тижнів. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську комсомольську молодь — найбільш лояльний до влади прошарок населення, — виявилося нестійким і в міру стрімкого німецького наступу стало швидко спадати. Про це свідчили показники явки радянських громадян на призовні пункти восени 1941 р. Так, у Ворошиловградській області до 16 жовтня 1941 р. на Артемівський призовний пункт з’явилося лише 10% мобілізованих, на Климівський — 18%. По Харківській військовій окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. з’явилося 43% загальної кількості призваних. Непоодинокими в цей час були випадки втечі мобілізованих під час транспортування їх до частин діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців становив по Чугуївському райвійськкомату — близько 30%, Сталінському — 35%, Ізюмському — 45%.

Радянські історики традиційно виводили необґрунтовано високу цифру мобілізованих в Україні 1941 р. При цьому спостерігалася тенденція до постійного збільшення цих показників: спочатку говорили про 2 млн., потім про 2,5 і навіть про понад 3 млн. чоловік. Водночас ніколи не наголошувалося на тому, що колосальна кількість українців, мобілізованих у перші місяці війни, не відійшла з відступаючими військами Червоної Армії, а залишилася на окупованій території України. Згідно з неопублікованими даними, зібраними у повоєнні часи Комісією з історії Великої Вітчизняної війни, на контрольованих німцями українських землях за різних обставин (дезертирство, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилося 5,6 мільйона (!!!) військовозобов’язаних українців — тобто майже стільки, скільки їх потенційно могла дати загальна мобілізація (15% усього населення УРСР), і майже стільки, скільки впродовж усієї війни було призвано в Червону Армію з України.

Іще одним виразним показником приховано негативного ставлення значних мас українського населення до сталінського режиму стала евакуаційна кампанія. Велика частина населення — передовсім сільського — не тільки не виявила бажання евакуюватися в радянський тил, а й робила все можливе для того, щоб протидіяти реалізації проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі»: зривала спроби вивезення і нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо. Приміром, на Київщині великі групи жіноцтва перешкоджали виконанню наказів влади переорювати тракторами пшеницю на полях. У різних місцях у цей час почалася стихійна ліквідація колгоспів: селяни розтягували колгоспне майно, продовольчі склади, розбирали реманент, худобу тощо. До речі, падіння радянської влади і колгоспної системи в Україні нерідко відбувалося ще до відступу Червоної Армії. Як свідчать численні військові документи, представники радянських, партійних органів влади втікали з родинами за два-три дні до приходу німців, прихопивши з собою меблі та інше майно.

Радянські історики зазвичай наголошували на значній кількості евакуйованих з України в тил промислових підприємств (майже 550), подаючи це як свідчення блискучого успіху радянської влади. Однак, замилюючи очі цифрами вивезених у тил верстатів і різноманітного обладнання, вони випускали з поля зору головне — на окупованій українській території залишилося не менше 95% (!) населення республіки. Цей найкоштовніший «трофейний матеріал» невдовзі сповна було використано німцями для відбудови та налагодження роботи промислового й сільськогосподарського виробництва, для забезпечення вермахту продовольством і східними солдатами — добровольцями, а економіки Німеччини — робочими руками, сировиною тощо.

Прощання з радянською владою
і зустріч німців

З огляду на все вищесказане, не викликає подиву той факт, що передові частини вермахту, які входили до українських міст та селищ, нерідко спостерігали вияви відвертої радості або ж дружнього нейтралітету з боку частини населення. Вочевидь, мав рацію секретар ЦК КП(б)У Д.С. Коротченко, який пізніше був змушений констатувати: «Абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупаційного режиму». Таку реакцію українського населення на падіння більшовицького режиму в 1941 р. відомий дослідник історії Рейхскомісаріату України К. Беркхофф справедливо назвав безпрецедентною в Європі за часів Другої світової війни.

Поза всякими сумнівами, громадяни України на загал не мали чіткого уявлення про ідеологію націонал-соціалізму, її нелюдяну расову спрямованість та канібальську сутність. У пам’яті багатьох літніх людей усе ще зберігалися образи «культурних німців» часів громадянської війни. Біля одного з будинків на вулиці Жилянській, де жили рідні автора цих рядків, одна з мешканок — баба Хая — мовою ідиш запропонувала німецьким солдатам, які щойно увійшли до міста, почистити піском казанки. Навряд чи хтось із мешканців будинку здогадувався, що невдовзі їхня сусідка разом з іншими десятками тисяч євреїв — безневинних дітей, жінок, старих — закінчить свій життєвий шлях у Бабиному Яру...

Отже, перші місяці війни нацистської Німеччини проти СРСР вочевидь засвідчили відсутність лояльності до сталінського режиму з боку значної маси українського населення. Єдність і монолітність вибудуваної на кривавому терорі і сльозах людей сталінської імперії виявилася позірною. Українське суспільство зустріло початок війни розколотим, причому вагома його частина продемонструвала у той чи інший спосіб значний рівень негативної активності як на фронті, так і в тилу.